Петро Бадло: «Впевнений, у Ниві мені все вдасться!»

Петро Бадло, fc-aktobe.kz
Ексклюзивне інтерв’ю сайту Sport Arena дав багаторазовий чемпіон, призер та володар кубкових трофеїв Казахстану Петро Бадло, котрий після завершення кар’єри очолив тернопільську Ниву.

Відомий тернопільський футболіст, а нині головний тренер тернопільської Ниви Петро Бадло у футболі «зліпив» себе сам. Народившись у глибинці, Петро Климентійович без належної школи зумів стати кваліфікованим футболістом, учасником єврокубків та кількаразовим чемпіоном Казахстану. Нині, після 22-ох років активної футбольної кар’єри, Петро Бадло робить перші кроки на тренерській ниві. Про своє становлення як футболіста, казахський період кар’єри, особливості життя в Казахстані, сімейні цінності та багато іншого Петро Бадло розповів в ексклюзивному інтерв’ю нашому сайту.

«Доки не зробиш щось на городі –
ніякого футболу не буде»

– Петре Климентійовичу, більшу частину своєї футбольної кар’єри Ви провели далеко від рідної Тернопільщини, тому мало відомі саме місцевому вболівальнику. Розкажіть, де народилися, в якій сім’ї, чи батьки мали відношення до спорту і футболу зокрема?

– Народився у селищі міського типу Товсте Заліщицького району. Батьківський будинок знаходився поряд зі стадіоном. Не дивно, що все моє дитинство минуло на тій галявині. Батьки до спорту не мали жодного відношення.

– Відомо, що у невеликих населених пунктах гра у футбол – це свого роду розвага, натомість основна увага приділяється господарці та городнім справам. А як було у Вашій родині?

– Батьки відганяли мене від стадіону і ставили перед фактом: «доки не зробиш щось на городі, не скопаєш чи не посапаєш, ніякого футболу не буде». Тому, щоб заслужити дозвіл піти на стадіон, мусив швиденько справлятися з домашніми справами. Інколи для підмоги навіть кликав друзів.

– Хто навчав азів футбольної майстерності?

– Колишній футболіст тернопільської Ниви Василь Івегеш (нині головний тренер ФК Тернопіль – прим. А.К.) купив хату поруч з тим самим стадіоном, по сусідству зі мною. Василь Петрович дивився, як ми, сільські хлопчаки, бігаємо, і врешті створив з нас дитячу команду, яку тренував.

– Чи не заважав футбол навчанню в школі, якими були улюблені, окрім фізкультури, предмети?

– Заважав, але якось намагався поєднувати футбол і навчання. Щодо шкільних предметів, то полюбляв історію, малювання, музику і, звичайно, фізкультуру.

– Чув, що Ви потай від батьків поїхали удосконалювати футбольну майстерність до Львова?

– Ми з братом Ігорем практично втекли від мами з татом. Вони б нас ні за яких обставин не відпустили до Львова. Ми з Ігорем потай зібралися і поїхали на відбір. Василь Івегеш допоміг нам вступити до 26-го Львівського училища, де нашим тренером був Богдан Суряк.

– Батьки бажають своїм дітям найкращої долі. Ким хотіли Вас бачити тато з мамою? Оскільки Ви зробили ставку на футбол, то не було з приводу цього вибору скандалів у сім’ї?

– Батькам не подобалося наше футбольне захоплення. Вони казали, що футбол – це не те, з чого будете їсти хліб, говорили, що потрібно вчитися, аби вибитися в люди. Батьки пропонували піти їхнім шляхом і нам. Я непогано малював, то мама з татом казали: «Може, художником будеш?» — «Ні, — кажу, – нічого не треба, лише футбол». — «Та який футбол, ноги поламають, здоров’я не буде. Ні, і все». Через два тижні нашого перебування у Львові, коли сусід-тренер про все розповів, мама до нас приїхала. «Що ж, раз вирішили, то вирішили. Приїжджайте додому», – мама змушена була змиритися. Тим більше, ми вже пройшли збори і тренери були нами задоволені.

– Ви тоді були молодою людиною. Потрапивши в мегаполіс, не стушувалися? Чи не було проблем з режимом, адже батьки вже не пильнували, Ви практично залишилися один на один з великим містом?

– У Львові на перших порах було дуже важко. Допомагало якраз те, що був не сам, а з братом. Поряд тренувалися, грали, ділили кімнату в гуртожитку. Власне, зосередились на футболі, навіть коли не було тренувань, займався індивідуально, бо відчував, що у групі був одним з гірших. Тому всі принади самостійного життя у великому місті відійшли на другий план. Як кажуть, від поганого Бог милував.

– Тренуючись у Львові, мабуть, мріяли виступати за місцеві Карпати? І, цікаво, в якій команді бачили себе в дитинстві?

– Народившись і проживаючи в Тернопільській області, звісно, мріяв грати у головній команді регіону – тернопільській Ниві, адже це була, так би мовити, наша вершина айсберга. Коли навчався у Львові, еталоном для мене стали львівські Карпати, які були поряд і на матчі яких ми їздили всією групою. Тоді подобалася гра багатьох футболістів, і Карпати стали моєю іншою дитячою мрією.

«У неповних 17 років дебютував
у професійному футболі»

За місяць до Вашого 17-річчя Ви дебютували у професійному футболі. За яких обставин це сталося?

– Ще навчаючись у Львові, я отримав запрошення до Дністра від усе того ж Василя Івегеша. Перший свій професійний матч зіграв у Маріуполі. Василь Петрович разом з Анатолієм Назаренком поступово підпускали мене до основи, готували до дорослого футболу.

– У сезоні 1992/93 та наступному 1993/94 Ви мало проводили ігрового часу. Очевидно, були ще молоді?

– Звісно, не мав досвіду, практики тощо. Але добре, що поряд був досвідчений боєць Петро Дідик. З його допомогою я й сам швидко став бійцем. Він мені пояснив, що для того, аби атакувати, спершу треба забрати м’яч, що без оборони атаки не буває. Ось і я мусив забрати і віддати ближньому. Поряд з таким майстром я швидко пізнав «сіль» футболу.

– Чи не було тоді в команді так званої футбольної «дідівщини»?

– У футболі були неписані закони: скажімо, молодий носив сітку з м’ячами, вішав на ворота сітку. І я за щастя це робив, адже в такому юному віці отримав змогу тренуватись у професійній команді.

– У зимовій перерві сезону-1994/95, Петро Бадло, ставши повноцінним гравцем основного складу Дністра, несподівано переходить до чортківського Кристалу. Це було запрошення до команди вищого класу чи якась інша причина?

– Для мене запрошення до команди першої ліги – це був крок уперед, від якого не зміг відмовитися. При цьому в платіжну відомість не заглядав, для мене це не  було визначальним, я хотів рости.

– Погравши рік у Чорткові, Ви перебрались до сусідньої Івано-Франківської області. Які в цьому переході були чинники?

– Чортківського тренера Івана Гамалія замінили Семен Осиновський і Валентин Дементьєв із Черкас. Вони привели з собою цілу групу футболістів, і мене посадили на лавку запасних. Мені ж було всього 20-ть і хотілося грати, жадав лише виходити на поле, щоб набратися ігрового досвіду. Тому й вирішив зробити крок назад, щоб потім зробити два вперед. Час показав, що я не помилився. За Коломию зіграв у другій лізі практично всі матчі, після чого знову повернувся до Чорткова. Тоді став основним гравцем і лідером Кристалу.

– У ті часи Кристал був фарм-клубом тернопільської Ниви. За останню Ви навіть мали шанс зіграти офіційний матч, більше того, були внесені у протокол на виїзний матч з донецьким Металургом (1998 рік). Однак так сталося, що жодного офіційного матчу за тернопільську команду не зіграли. В чому причина?

– Тренер головної команди області Ігор Яворський викликав мене, і я з командою поїхав у Донецьк. Перебуваючи в запасі, дуже переживав, долоні пітніли… Чому я не вийшов на заміну, треба запитати тренера, адже сам себе гравець не може випустити на футбольне поле. Зі свого боку скажу, що бажання зіграти було багато, більше того, незважаючи на молодість, вважаю, що був готовий для виступів у вищій лізі. Але тренери відповідають за результат і їм було видніше, хто готовий грати, а хто – ні.

«Казахи перед важливими матчами
могли покропити кров’ю футбольне поле»

– У 1999 році Ви подалися шукати кращої долі до Казахстану. Цей переїзд був зумовлений фінансовим чинником?

– У Чорткові, як і загалом по країні, була проблема з грошима. На той час уже був одружений, мав двоє дітей, сім’ю потрібно було утримувати, тому шукав варіантів. Були різні думки, але, завдяки своїй дружині, я все ж залишився у футболі. Оксана мені сказала, що познайомилась зі мною як з футболістом і ніким іншим мене не уявляє. До Казахстану мене покликав Петро Дідик, який уже там виступав. Я не знав, що за футбол у цій країні, мені лише сказали, що є команда Тобол і вона виступає у вищій лізі. Я жодної хвилини не роздумуючи, поїхав. Більше того, був упевнений, що в мене все вдасться, оскільки був готовий на все, лише б залишитися в команді.

– За команду з Кустанаю Ви виступали вісім сезонів, постійно були серед лідерів тамтешнього футболу, але жодного разу чемпіоном країни не були…

– Причин безліч. Десь не вистачило майстерності, десь — зіграності. Якоїсь дещиці постійно бракувало, щоб здобути омріяне чемпіонство. Не надто доброго рівня суддівство в ті роки також стало однією зі складових відсутності у Тобола чемпіонських титулів. Та й тренери в команді мінялися часто.

– За яких умов стався Ваш перехід до команди Актобе? Скільки за Вас заплатив один клуб іншому?

– Перейшов у Актобе як вільний агент. З керівництвом Тобола у мене була домовленість: якщо буде гідна пропозиція, вони не чинитимуть спротиву. Я команді з Кустанаю дуже багато віддав сил, тому ми по-дружньому розійшлися.

– З командою з Актобе Ви ставали чотири рази чемпіоном Казахстану, з них тричі поспіль. На той час це був лідер місцевого футболу?

– Безперечно. Колектив у нас був немов одна сім’я. І в усіх була одна мета – перемога в кожному матчі. До того ж, в Актобе була більш розвинена клубна інфраструктура. Та й  ставлення до команди в Актюбинську теж серйозніше, а клуб міг дозволити собі запросити висококваліфікованих гравців.

– За яких умов Ви стали капітаном Актобе: тому що було найстаршим чи мали незаперечний авторитет у команді?

– Я не просив капітанської пов’язки. На передсезонних зборах відбулося голосування футболістів, які одноголосно вибрали саме мене.

– За які ігрові якості Вас у 2013 році УЄФА визнала найкращим гравцем чемпіонату Казахстану?

– Важко сказати, напевно, хтось від цієї організації слідкував за казахським футболом. Разом з тим, можу повідомити, що отримав ще й найкращого захисника від місцевої федерації, яка обрала саме мене за такими критеріями: більше за всіх забив голів, віддав точних гольових передач та найкраще зіграв у відборі.

– Команди, за які Ви виступали, постійно брали участь у Єврокубках, але чомусь вагомих результатів не досягали. Це рівень європейських команд був настільки вищим за казахські?

– Напевно, що так. До прикладу, нашими суперниками були німецький Вердер, київське Динамо, бельгійський Генк, Маккабі з Хайфи. Так виходило, що ми ніяк не могли перескочити ту планку, за якою груповий етап Ліги чемпіонів чи Ліги Європи.

– Який із єврокубкових виступів запам’ятався Вам найбільше?

Кваліфікація проти київського Динамо. Ми дуже впевнено зіграли на власному полі, гра була майже рівною. І хоча ми той матч програли — 2:3, але мали нагоди не лише зрівняти рахунок, а й перемогти киян. До слова, у Києві виступили невдало, мабуть, Актобе забракло досвіду… Також запам’яталися матчі з зірковим Вердером на чолі з Пером Мертезакером.

– Виступаючи довгі роки в Казахстані, мешкали там з сім’єю чи окремо — дружина й діти в Україні, а Ви тільки приїздили до них у відпустку?

– У Казахстані жив із сім’єю практично з першого дня. На цьому я наполіг, бо вважаю, що за будь-яких обставин сім’я має бути поряд. Тоді й родину збережеш, і від роботи відволікатися не будеш. Там винаймав квартиру, діти ходили в дитсадок.

– Чи не важко було звикнути до казахського менталітету, способу життя, релігійності?

– Стосовно менталітету чи якихось релігійних моментів, то проблем точно не було. В тому ж Кустанаї у той час, коли я туди приїхав, християн було навіть більше, ніж мусульман. Українців теж вистачало. Церков у Кустанаї, мабуть, не менше, ніж мечетей. Люди теж співіснували мирно, ніхто ні з ким на релігійному підґрунті не сварився. Такі випадки якщо й були, то одиничні.

– Чи правда, що в казахів була традиція перед футбольним матчем приносити в жертву барана?

– Жертвопринесення для мусульман – це те саме освячення для християн. Вони ріжуть барана і посвячують цим усе, що знаходиться поряд. Жертва Богу – це ж навіть у Біблії про такий звичай розповідається. Те саме і я: йду в церкву, кличу священика, він приходить і святить поле, всі кімнати, бутси. Мусульмани не мають нічого проти. Вони поважають наші звичаї точно так само, як ми їхні. Тому казахи перед важливими матчами могли покропити кров’ю, скажімо, те ж футбольне поле.

– Кращі свої роки Ви віддали казахському футболу, чи не було пропозицій залишитися в клубі на тренерській роботі або обійняти якусь іншу адміністративну посаду?

– Були, в Актюбинську пропонували залишитися працювати спортивним директором, начальником команди або тренером дубля. Можливо, якби запропонували працювати, скажімо, помічником головного тренера в основній команді, то, напевно б, залишився. А так прийняв рішення повернутися в Україну і всі знання та вміння віддати рідній Батьківщині.

«Дуже хотів грати у тернопільській Ниві,
але став у ній… тренером»

– Пане Петре, нещодавно Ви очолили Ниву. Чи не боязко, адже це для Вас перший тренерський досвід?

– Свого часу я дуже хотів грати у тернопільській Ниві, але не так сталося. Натомість доля розпорядилася так, що я став тренувати цю команду. Жодної боязні немає, відчуваю в собі сили і бажання вивести команду на якісно новий рівень. Переконаний, що справлюся з покладеними на мене сподіваннями.

– Які завдання поставило перед Вами керівництво тернопільського клубу?

– Найперше – зробити добротну команду, яка б гідно виступала у першій лізі та давала бій будь-якому суперникові. Впевнений, у Ниві мені все вдасться!

– Чому в протоколах напроти Вашого прізвища значиться «в.о.»?

– Так сталося тому, що ще не всі питання щодо моєї кандидатури вирішено із власниками клубу з Львівщини. Наразі з президентом ФК Нива домовились працювати саме на таких умовах.

– Тренери, які тільки-но приходять у нову команду, у разі певних проблем починають виправдовуватися, мовляв, я не проводив з командою тренувальних зборів, не підбирав футболістів тощо…

– Від мене точно таких слів не почуєте. Гравців, яких маю під рукою, буду готувати до матчів за власною методикою, так як я бачу футбол. Вірю у кожного футболіста, в кожному з них бачу потенціал і готовий з ними працювати.

отримання (12)

– Коли Ви тільки-но повернулися в Україну з Казахстану, заявили, що готові очолити ФК Тернопіль чи Ниву і покращити їх гру. Які були чинники цього, адже ще не мали досвіду тренерської роботи?

– Насамперед опирався на той величезний досвід як гравця, адже 22 роки був діючим футболістом, з яких 14 сезонів виступав у єврокубках.

– Щоб тренувати в Україні, потрібно мати тренерську ліцензію…

– Три роки навчався на тренерських курсах в Алмати (Казахстан). Маю тренерську ліцензію категорії А, яка дозволяє тренувати професійні команди першої і другої ліги та бути помічником команд Прем’єр-ліги України.

– За Вашу довгу футбольну кар’єру траплялося багато тренерів. Методики якого з них намагаєтесь дотримуватися, ставши тренером?

– Багато хто з тренерів, з якими довелось попрацювати, мені імпонували. У кожного був свій стиль, одні більше застосовували захисні схеми, інші – атакувальні. Але когось конкретного копіювати не збираюся, адже в мене є своя думка до тактики, техніки і тренувального процесу.

– У Ниві Ви пропагуватимете атакувальний чи захисний футбол?

– Намагатимусь збалансувати захисні й атакувальні моделі. Тактика вибиратиметься на кожен конкретний матч і залежатиме вона від суперника. Водночас тенденція сучасного футболу така, що всі футболісти грають на оборону і всі – на атаку, починаючи від воротаря і закінчуючи форвардом.

– Чи визначили для себе кістяк Ниви, навколо якого будете будувати в Тернополі команду?

– Всі старанно відносяться до тренувань. Тому я не будуватиму команду довкола якихось конкретних людей. Якщо до гри готуються 18 чоловік, то всі вони в однаковій мірі заслуговують вийти на поле. Лише перед початком матчу виберу тих виконавців, які потраплять в основний склад, і вкажу на завдання, які вони виконуватимуть на полі на тих чи інших позиціях.

– Чи плануєте ще восени запрошувати до команди нових футболістів?

– У даний момент такого завдання не ставилось. Треба зберегти нинішній колектив, награти зв’язки та схеми. А так як клуб не має багато грошей (і це не є секретом), тому інших виконавців запрошувати поки не плануємо.

– Чи є серед нинішніх гравців Ниви хтось, хто не підходить Вам за стилем чи якимись іншими характеристиками, і Ви ініціюватимете розлучення футболіста і команди?

– Гравці у Ниві зібралися досить кваліфіковані, викладаються на тренуваннях не на 100, а на 120 відсотків, тому в мене навіть не виникало думок з кимось із них розлучатися. Наразі всі футболісти мене влаштовують.

– Ви відносно недавно «зав’язали» з футболом як гравець. Сьогодні, зважаючи, що Нива має великі проблеми в захисті, не виникає бажання ще вийти на футбольне поле?

– Будь-який футболіст, який закінчив активні виступи, хоче ще раз вийти на футбольне поле, щоб показати приклад, як потрібно грати. І в мене подібне бажання виникає, але я цього робити не буду. Зосереджу свою роботу виключно як тренер. Лише на тренуваннях дозволяю собі показати підопічним, як краще зіграти в тому чи іншому епізоді.

– Зважаючи на те, що Ниву покинув весь десант львівських тренерів, будете запрошувати собі помічників чи обмежитесь Ігорем Біскупом?

– Це питання будемо обговорювати з керівництвом клубу. Певна річ, помічники мені потрібні, але на даний момент клуб має проблеми з грішми, тому думатимемо, чи є конче необхідність у нових тренерах.

– У Ниві заявлений 21-річний Віталій Бадло – син Вашого рідного брата Ігоря. Скажемо відверто, хлопець ще не показує того футболу, якого від нього очікували Ваші попередники. Чи може стати дядько його протеже?

– Жоден поважаючий себе тренер не буде когось пропихати лише через те, що він чийсь родич, жертвуючи результатом. Якщо футболіст демонструє добротний футбол, виконує всі вказівки, які від нього вимагають, значить він грає, якщо цього немає або хтось цю роботу виконує краще, то він відповідно не грає. І немає різниці, чи це мій родич, чи когось іншого. У Ниві всі рівні!

– Прийшовши до керма Ниви, Ви почали роботу фактично не з нуля, а з мінуса. Маю на увазі ситуацію з договірним матчем, тоталізатором і можливим зняттям трьох очок…

– Ситуація не з приємних. Футбол за своєю суттю складається з помилок: хто менше помилився, той переміг. Не можна через помилку гравця звалити на нього всі гріхи, заявляючи, що він «здавав» гру. Щоб звинувачувати людину, потрібні незаперечні докази. Якщо їх немає, то не потрібно робити поспішних висновків, адже це наклеп.

– А чи були у Вашій багаторічній футбольній біографії подібного роду матчі?

– За своє життя у подібних матчах не грав. Навіть не знаю правил гри на тоталізаторах і ніколи не робив ставок у букмекерських конторах. За роки, проведені на футбольному полі, всі знають мене з хорошої сторони, я ніколи не йшов на поводу в грошей. Не буду лукавити, були пропозиції, розмови, але одразу обрубував: у таких матчах я не граю, вирішуйте все без мене. Ціле життя працював на свою репутацію і нікому (в першу чергу собі) не дозволяв її зіпсувати.

– Останніми роками так склалося, що дві тернопільські професійні команди сповідують різний підхід до кадрів. Нива здебільшого запрошувала футболістів зі сторони, ФК Тернопіль робив ставку на місцевих вихованців. Хотілося б знати Вашу думку щодо кадрового питання.  

– Обов’язково будемо переглядати місцеві таланти. По мірі можливості відвідуватиму матчі чемпіонату Тернопільської області, районні змагання, щоб запросити кращих до тренувального процесу Ниви. Головне, щоб рівень їхньої гри відповідав тим вимогам, які я ставлю до футболістів.

– У матчах між Нивою і ФК Тернопіль неодноразово мали місце образи тренерів, гравців, керівників клубів. Чи налагодяться дружні стосунки між тернопільськими командами з Вашим приходом до керма Ниви?

– Надіюся, що так воно і станеться. Сподіваюсь, ми дійдемо до спільної мови, адже все, що нас об’єднує, – це футбол, який у важкі воєнні часи приносить радість. Потрібно об’єднатися, нехай навіть перебуваючи у різних командах, щоб вболівальники, які прийшли на футбол, отримали насолоду від гри, пораділи за своїх улюбленців та забули про футбольні й життєві протиріччя. На базі такого об’єднання тернопільський футбол має розвиватись і підніматися вгору, а не котитися вниз.

– Окрім Ниви, Ви очолювали аматорську збірну Тернопільської області. Яку мету тоді поставили перед собою?

– Аматорську збірну області очолив ще до запрошення в Ниву. Коли став до керма професіоналів, не зміг відмовитись від обласної збірної. В Кубку регіонів ФФУ, куди заявилася збірна, планували якнайдалі пройти по турнірній сітці, але вже в першому раунді за сумою двох матчі поступилися збірній Рівненщини.

«Мене називали «Дядя Петя»

– Не секрет, що футболісти полюбляють заглянути в келих. Чи не було у Вас за кар’єру проблем зі спортивним режимом?

– Я не можу сказати, що дуже дотримувався режиму. Міг собі дозволити після матчу кухоль пива, але не в молодому віці, а дещо пізніше. Загалом намагався з користю проводити вільний час, до прикладу, дуже люблю риболовлю. Найбільшу рибину спіймав на Уралі. Був це сом вагою 13 кг.

– Загалом за кар’єру багато разів вдалося вразити ворота команд-суперників? Який із цих голів для Вас найпам’ятніший та найкрасивіший?

– Граючи в Казахстані, у середньому забивав по 2-5 голів за сезон. У кар’єрі два голи забив «ножицями» через себе. Щодо пам’ятних, то забив бельгійському Генку в кваліфікації Ліги чемпіонів. А ще відзначився на 90+2 хвилині в Алма-Аті. Цей гол приніс чемпіонство Актобе.

– Чи мали якесь футбольне прізвисько?

– Останніх 5-6 років мене називали «Дядя Петя».

– Ви виховуєте двоє синів, чи хочете, щоб вони пішли по Ваших слідах і стали футболістами?

– Вони самі вирішили стати футболістами. Вже давно займаються футболом, спершу — в Тернополі (в ДЮСШ), згодом – у Казахстані в місцевій футбольній академії. Нині обидва виступають за обласну команду КАМ з Бурдяківців, а також за Тернопільський район – колектив з В. Гаїв.

– Повернувшись в Україну, Ви ще підтримували ігрову форму в команді КАМ з Бурдяківців, але отримали травму. Загалом за кар’єру мали серйозні ушкодження, які на тривалий період залишали Вас поза футболом?

– Загалом Бог милував від серйозних рваних травм. Мав переломи ребер і ключиці. Також, коли лягав під ніж у Львові, переносив операцію на пахових кільцях. І лише наприкінці кар’єри мав розрив бокової зв’язки коліна. Власне через який і завершив активні футбольні виступи.

– Можна говорити, що, граючи у футбол, Ви заробили собі на безбідне життя у майбутньому?

– Все відносно. На кусок хліба заробив, але от банківських вкладів у мене немає. На зароблені кошти придбав квартиру та позашляховик, а також відкрив у Тернополі невеликий  футбольний бар, який, сподіваюся, у майбутньому приноситиме певні прибутки.

Андрій Кучерук, Sport Arena.

Фото fcnyva.com, fc-aktobe.kz та з особистого архіву героя публікації.  

Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?