Sportarena

Не то вівці, не то леви

Головною трудністю сучасних Карпат вважається відсутність нападника, але не менш гострою є й проблема відсутності знаменитого карпатівського духу.

Не то вівці, не то леви - Чемпионат Украины

фото fckarpaty.lviv.ua

Задовольнити львівського вболівальника – завдання не з простих. Для досягнення такої мети команді (неважливо, чи це футбольний клуб, чи баскетбольний, чи навіть регбійний) потрібно прикласти чимало зусиль. Найцікавіше в даній ситуації те, що поняття «чимало зусиль» далеко не обмежується таким класичним розумінням, як «демонструвати стабільно хороші результати». У Львові клуб може йти на вершині турнірної таблиці, але разом з тим його відданих фанатів можна буде перерахувати на пальцях однієї руки. І навпаки – для того, щоб відвернути/розізлити/образити місцевого вболівальника, команді достатньо зробити лиш один неправильний крок, після якого все доведеться починати спочатку.

У подібній ситуації минулого року опинився Шахтар, який користувався чималою популярністю серед місцевого населення після свого переїзду до міста Лева. Проте Гірникам було достатньо проігнорувати пропозицію Карпат одягнути перед початком їхнього поєдинку футболки з надписом «Слава українській армії», аби образити почуття галичан і втратити левову частку їхньої прихильності. Звісно, можна стверджувати, що Шахтар – не місцева команда, тому й так просто фанати відвернулися від них. Але ж мало хто пам’ятає, що як тільки Гірники переїхали до Львова, то Мірча Луческу ледь не кожного разу розповідав про «прекрасну атмосферу на трибунах», і лиш згодом його перемкнуло на критику в стилі: «вболівальники у Львові не вболівають за нас так гаряче, як наші місцеві фанати».

Нічим екстраординарним не виділяються на фоні цієї історії теперішні холодні стосунки між Карпатами та їх вболівальниками. Здається, саме тут усе на своїх місцях: команда не демонструє стабільно хороших результатів, ціни на квитки (особливо порівнюючи з середньоукраїнським показником) високі, та й стадіон не найсучасніший. В принципі, усі ці фактори є прекрасними аргументами фанатів, що перестали ходити на стадіон. Усе воно й справді так, але ж насправді основна проблема ховається в іншому – останнім часом мало хто асоціює Карпати з вольовою командою, яку так колись любили у Львові. Тепер ж, коли говорять про місцевих Левів, куди частіше фігурують такі слова, як «емоційна нестабільність», «непостійність», «залежність від настрою».

Суха статистика: за останні три сезони Карпати тільки одинадцять разів набирали залікові пункти, пропускаючи в матчі першими. Причому лиш в одному з таких поєдинків львів’яни змогли відсвяткувати перемогу – було це на початку травня 2013 року у виїзному матчі проти Дніпра. Не менш цікавим виглядає інший факт: за ті ж три сезони Леви програли двадцять одну зустріч всуху, а ще в десяти випадках втрачали дорогоцінні очки, відкриваючи рахунок у матчі.

Про що свідчать ці цифри? Про те, що неправі експерти, які вважають, що основною перепоною до стабільніших результатів для Карпат у теперішньому сезоні є відсутність нападника. Насправді ж не менш гостра і важлива проблема – втрата знаменитого карпатівського духу. У команди банально немає лідера, який готовий повести колектив за собою, коли усе йде шкереберть. А шкереберть у нинішніх львів’ян усе йде доволі часто.

На початку сезону Левам виписали немало хвалебних слів після трьох сухих перемог поспіль. Тоді Карпати вперше за неймовірно довгий час піднялися на третю сходинку турнірної таблиці чемпіонату України і навіть здавалося, що усе так і має бути, адже команда насправді грала цікаво попереду і надійно ззаду, футболісти виходили на поле неймовірно зарядженими і бігали з першої до останньої секунди.

Вперше усе пішло не так у київському матчі проти Динамо – тоді на НСК Олімпійський вийшла геть не та команда, що тиждень тому розгромно трощила Чорноморець. То були абсолютно інші Карпати. Ті, що були куди більше схожі на клуб зразка останніх декількох сезонів: сковані, перестрашені, з важкими ногами і певним незнанням, що ж робити з м’ячем. В підсумку, львів’яни отримали три сухих голи і на щиті відправилися додому.

Але ключовий епізод першої половини сезону для Левів настав у наступному поєдинку, коли за рівної гри Карпати поступилися у Дніпропетровську місцевому Дніпру з рахунком 0:2. Апофеозом того поєдинку став незабитий пенальті Артуром Карнозою, яким непросто не дозволив карпатівцям повести в рахунку, але й позбавив їх залишків впевненості в своїх силах.

Показово, що за тиждень до того незабитого пенальті, Карпати вилетіли з Кубку України, поступившись кіровоградській Зірці якраз в серії післяматчевих пенальті. Не менш показовою є й історія пробиття тих одинадцятиметрових, адже виконавець п’ятого удару Муртаз Даушвілі (який, власне, й став роковим для львів’ян) не мав тоді пробивати: уже після визначення гравців, що мали виконувати пенальті, один з тієї п’ятірки підійшов до головного тренера і сказав, що не битиме. Тому й бив грузин… Бив, тому що хтось інший побоявся взяти відповідальність за результат на себе, тому що у когось не вистачило духу.

Оклигатися від тих трьох поспіль поразок Карпати так і не змогли – наступні три поєдинки проти Олександрії, Зорі та Волині Леви провели неймовірно блідо, набравши в них лише одне очко. Так, у наступних трьох матчах підопічні Ігоря Йовічевіча набрали шість пунктів, але при тому не можна сказати, що хоч в одному з них зелено-білі були схожими на себе зразка початку сезону – в діях львів’ян й надалі була відсутня якась іскра. Той запал, який вів Карпати вперед.

Вирішальним для львів’ян мав стати поєдинок проти Металіста: харків’яни в першому колі здобули лише одну перемогу, яку оформили якраз над Левами, тож для зелено-білих ця зустріч мала б стати прекрасною можливістю взяти реванш у синьо-жовтих. Практично увесь поєдинок Карпати провели біля штрафного майданчику суперника, але виграти той матч так і не змогли – чи не єдина атака Металіста завершилася взяттям воріт Романа Підківки.

Так, підопічні Ігоря Йовічевіча допускали чимало браку в своїх атаках, вони доволі часто помилялися у вирішальних моментах, але все ж це були ті Карпати, які є бажаними для місцевих вболівальників – ті, що постійно біжать вперед, не зупиняються і рухаються. Власне, саме в матчі першого туру другого кола глядачі змогли побачити ту зелено-білу команду, що була й на початку сезону, ту, за якою всі уже встигли засумувати.

Не в останню чергу сталося так через те, що чи не вперше в цьому сезоні серед футболістів Карпат з’явився лідер, яким став колишній капітан команди Олег Голодюк. Досвідчений півзахисник не боявся крикнути на своїх товаришів, віддати якийсь ризикований пас чи вдарити в тій ситуації, яка цього геть не потребувала – усіма цими діями він показував своїм партнерам, що треба йти вперед, треба атакувати ще більше. З кожною наступною хвилиною поєдинку ставало очевидно, що, якщо хтось і має забити, то це мусить бути саме Олег – він і забив.

За декілька хвилин після взяття воріт Металісту Голодюка зняли. Власне, ця заміна стала вирішальною для Карпат у тому поєдинкові. Після того, як Олег поле залишив, зелено-біло знову втратили таку потрібну їм іскру. Безперечно, вони й далі атакували, але робили це уже не так інтенсивно і напористо.

Праві ті, хто каже, що на даний момент у львів’ян один з найкращих складів в чемпіонаті України. Звісно, мало хто з нинішніх команд УПЛ може похвалитися такою стабільністю складу, який при тому є й доволі сильним за рівнем виконавців. Разом з тим, мало хто в сучасних українських реаліях настільки слабко використовує свій потенціал, як це роблять Карпати.

Хто ж ще міг не відпустити одного зі своїх ключових гравців в інший клуб через те, що ця команда запропонувала за футболіста на 200 тисяч менше, ніж цього очікував президент команди-продавця? Хіба не було очевидно, що після оренди спершу в Металіст, а потім у Дніпро Павло Ксьонз уже не зможе демонструвати свій максимум у Карпатах? Напевне, розуміли це всі. Тим не менш, 200 тисяч євро стали тією сумою, через яку Павло й надалі грає у Львові, а не у Варшаві. Стали сумою, через яку Павло не демонструє свого високого рівня гри. Стали сумою, через яку футболіст, котрий ще в червні грав за збірну України, уже й близько не розглядається претендентом на місце у національній команді.

Чому, запитаєте ви? Ні, абсолютно не через те, що Павло й далі грає у Карпатах. Причина в іншому – він не горить бажанням грати за львівський клуб, тому й не демонструє звичного рівня гри.

Власне, подібна проблема спіткала дев’ятнадцятьох футболістів зелено-білих, коли влітку 2013 року їх примусово було виставлено на трансфер. Так, дехто з тих гравців й досі вважає себе затятим карпатівцем, а дехто просто змирився з тим, що йому доведеться й надалі грати у складі львівського клубу, але факт залишається фактом: влітку 2013 року Карпати втратили тих лідерів, що творили команду-учасника групового етапу Ліги Європи. Влітку 2013 зелено-білі втратили притаманний їм карпатівський дух. Втратили те, що досі не можуть повернути…

У тваринному світі існує чіткий поділ на хижаків та інших звірів. Основна риса, що поєднує усіх хижаків – це наявність лідера зграї. От, наприклад: у овець немає вожака – вони абсолютно інфантильні, і саме тому ними керує вівчар. Погодьтеся, що навряд людина зможе керувати зграєю вовків чи левів, коли у ній є яскраво виражений лідер. А такий вожак там є завжди, бо по-іншому неможливе саме існування зграї.

Питання стосовно того, ким можна вважати Карпати й досі залишається відкритим. З одного боку, за свою скрупульозність і вміння отримувати результат їх уже цілком можна вважати хижаками, з іншого ж – у них немає лідера, немає вожака, які ж тоді з них Леви?

Олексій Мандзій, Sport Arena


Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)

Источник: Sportarena.com

Рейтинг записи: 12345


Рейтинг букмекеров
#букмекерописаниебонусоценкасайт
1 Фаворит обзор 10 000₴ + 300 FS
5
РЕГИСТРАЦИЯ
Или аккаунт Sportarena