Змінитись чи померти. Як би я (умовно) рятував запорізький Металург (умовно). Частина 1

Анатолий Чанцев, google.com
Sport Arena продовжує цикл матеріалів про проблеми українського спорту та пропонує шукати способи їх вирішення.

У вступі до першого матеріалу рубрики великий шмат тексту було відведено під проблему рабства. Цього разу також нікуди подітись. Будь-яка тема, що викликає запитання та протиріччя, завжди буде цікавою. Наприклад, прагнення свободи не може бути спірним питанням. Чи навіть цікавим. Кожен має розуміти її принади.

Але окрім описаних у першій частині людей, що не розуміють свого рабського положення, є й ті, які до нього закликають. І нехай вони серед тих, хто може називатись рабовласниками. Набагато гірше, коли серед невільників є прихильники теорії рабства.

Останні 20 років в українському футболі культивується еквівалент теорії рабства. Його прибічники народили ціле покоління нетямущих людей, які справді вважають, що без пана нам не обійтись. Якби не брати Суркіси, то не було в Динамо. Якби не Рінат Ахметов, то не було б Шахтаря. Якби не Олександр Ярославський, то… Якби пан вас не годував, то ви б померли з голоду. Ви маєте бути задоволені лише тим фактом, що у вас є такі мудрі керівники. Вони за вас думають. Вони дарують радість. Без них нічого б не було.

Погано було б, аби на ці слова реагували виключно читачі чи слухачі з числа вболівальників. На горі система нашого футболу побудована таким чином, що іншого підходу, ніж меценатського, не існує. Його не можуть собі уявити.

Футболістів також влаштовувала ситуація, коли вони просто отримували гроші та не знали, звідки вони беруться.

Свіжий приклад: слова власника Зорі Євгена Геллера, що він не планує поки продавати своїх ключових гравців. Поряд з цим Олександр Караваєв жаліється, що в команді півроку не отримують заробітну плату. Логіка здорової людини не може умістити ці два факти в одну реальність. Можна зрозуміти, чому Караваєв та партнери зараз не отримують грошей. Криза. Але не можна зрозуміти, чому заради вирішення проблеми керівництво Зорі не може піти на звичайний крок — продавати гравців.

Побічним чином Геллер визнає один факт: в українському футболі гроші беруться нізвідки. Це вся його суть. Це реальність, в якій він існує протягом 20 років. Завдяки проблемам з фінансуванням футболісти стали ближчі до народу, їм також зараз доводиться шукати способи виживання. Проте всіх їх об’єднує одна фраза та одна дія. «Сподіваємось, скоро в країні все налагодиться». Вони підписують контракти з українськими клубами, продовжують кар’єри та чекають одного: все буде як раніше.

Футболістів також влаштовувала ситуація, коли вони просто отримували гроші та не знали, звідки вони беруться. У тій кривій реальності криза у футболі та криза у державі тісно пов’язані між собою. А зв’язок був лише один: обидві системи були побудовані на неправильних засадах. І без кризи в Україні футбол не чекало нічого доброго. Мильна бульбашка завжди вибухне.

Інколи здавалось, що це ті, хто живе в іншій з українським футболом реальності, «інші». Але тепер все стає на свої місця. Звісно ніхто не вірить словам уряду, що найгірше в економіці України вже позаду, а про футбол цього й сказати ніхто не може.

Але у цій ситуації є один парадокс. Спробуйте віднайти хоча б п’ять гравців, які через останні події покинули Україну та заграли десь на високому рівні?

***

Запорізький клуб мав бути останнім, хто зникне з футбольної карти України. Але йому залишилося жити зо два тижні. Саме на його прикладі можна розібрати, яким чином можна при здоровому підході існувати. Не маючи за спиною пана з мішком грошей.

Звичайно, задля великих досягнень потрібні великі гроші. Зміг би Шахтар виграти Кубок УЄФА, аби витрачав не більше, ніж заробляв? Риторичність цього питання насправді не настільки очевидна. Приклад Порту, представника не найбагатшої країни Європи, показує, що міг би. В Україні важко заробляти на спорті. В Україні важко сподіватись на міжнародні успіхи, якщо розраховувати тільки на зароблені тут гроші. Давайте говорити прямо, в Україні важко жити за правилами.

Передумов для змін наче й немає. Але це звичайна ситуація. Нормальна людина не стане будувати новий будинок на руїнах колишнього, для цього краще взяти голий клапоть. Прийшовши на голе місце, можна тільки уявляти, що там буде будинок, а прямих передумов немає. Все створюється з нуля.

Головну проблему у підході до футболу в Україні можна визначити двома чинниками. Ніхто й ніколи не дивився на футбол з точки зору бізнесу. Глашатаї заявляли, що це просто неможливо. Мабуть, економічне диво в Японії також було неможливим. Створення великої футбольної країни у Нідерландах. Що вже говорити про найкращу спортивну націю сучасної Європи — Іспанію. Які там є передумови для теперішніх успіхів у багатьох видах спорту?

Футбольними клубами у нас заправляють люди, які тісно пов’язані з великим бізнесом. Вони звикли рахувати гроші мільйонами та добиватись миттєвих результатів. А насправді український футбол на теперішньому етапі свого розвитку нагадує дрібний бізнес. Аби вивести його на новий рівень, потрібен ентузіазм керівника, який би займався футболом не просто так, заради забави. Офіс має бути його домівкою, а футбольний клуб — життям. Може, й не настільки пафосно, проте успіх дрібного бізнесу від цього й залежить.

Ніхто й ніколи не дивився на футбол з точки зору бізнесу. Глашатаї заявляли, що це просто неможливо.

Інший фактор, який витікає із цього, стосується підміни інвестора меценатом. Інвестор дає гроші з розумом, він зажадає побачити результат, тому й витрачати його інвестиції потрібно з розумом. А от меценат просто відкриває піч та вкидає туди одну за однією лопату з грошима. Яка різниця, скільки згорить, якщо він завжди готовий дати ще. З часом інвестор проаналізує свої втрати/надходження, оцінить ситуацію та може продовжити вкладати гроші та сили у проект, навіть якщо він не дає результату. На відміну від мецената інвестор бачить перспективу. Йому не може набриднути.

В Україні є приклад типового мецената, якого називають інвестором. І що стається з клубами, які він утримує — добре знають не лише футбольні вболівальники.

Безперечно, приклад з реальності типового українського футболу дає швидші результати. Миттєвий майже завжди означає одноразовий.

***

Так от, про Металург.

Відсутність уболівальників на трибунах — це відсутність спортивної культури в країні. Факт. Але такий же факт той, що цю культуру треба створювати. Шахтарю вдалося створити таку культуру у себе. Це був непоганий, хоч і сильно модифікований під наші реалії підхід. Шахтар починав з того, що ледь не насильно затягував уболівальників на стадіон. Деякі залишались, а інші приходили ще один раз.

Проблема Шахтаря була в тому, що вони не змогли вийти за рамки соціального проекту. На вболівальниках треба заробляти гроші. Таке твердження безтактне, але насправді усі гроші світу заробляються на людях. Футбольному клубу Металург має бути соромно, що у місті з таким населенням та традиціями не збирається повен стадіон. 12 тисяч має бути на кожній грі. Але усі хочуть, щоб це було завтра. Або зараз, або ніколи. Або завтра, або це нікого вже не цікавить.

Якщо перевести футбол на рейки малого бізнесу, то від цих 12 тисяч людей буде залежати твоє існування. Ти захочеш зробити все, аби вони прийшли на матч, заплатили за білет, купили фірмову продукцію.

Футбольному клубу Металург має бути соромно, що у місті з таким населенням та традиціями не збирається повен стадіон.

Ще один момент, у якому намагається переконати Сквілер: у наших людей немає грошей на все це. Усі заледве зводять кінці з кінцями, а ще й часи нової кризи з доларом, цінами на пальне та новими платіжками за комунальні послуги. Безперечно. Тільки, хто відмовився від своїх уподобань через ці проблеми? Хто кинув пити? Хто кинув палити?

Змінити культуру в даному випадку означає змінити й цінності.

Людей треба запрошувати на стадіон простими та доступними способами. Через вузи, через школи, через зустрічі з кумирами. Із Запоріжжя вийшли безліч сильних вихованців, яких варто використовувати. Необхідно використовувати відблиски слави інших. Інакше успішний бізнес й не побудувати.

Підхід має бути, як у політиків з сильними піар-кампаніями. Кожен голос не є вирішальним, але він важливий.

А у нас виходить так, що вболівальник зобов’язаний підтримувати клуб, а клуб йому нічого не винен. «Ми ж вам Лігу чемпіонів привезли», — не зовсім коректний для цього випадку, але вже занадто красивий приклад.

Подібний же печерний підхід українські клуби мають й щодо спонсорів. Варто подивитись хоча б на чемпіонати скандинавських країн, не найбільш футбольних. Там кожен клаптик на футболці та на стадіоні заповнений рекламою. У нас грають «оголеними». А навіщо? Гроші ж візьмуться нізвідки. Старий метод.

А старі методи точно не зроблять футбольний клуб багатим, успішним чи стабільним.

Игорь Бойко, Sport Arena

Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?