10-та ранку, Знам’янка (місто в Кіровоградській області). Саме звідси доводиться їхати в колишній Кіровоград, тому популярність автобусних кас завжди на висоті. На слово «Кропивницький» народ реагує негативно, навіть не без ноток агресії. Тут не хочуть чути про нову назву, тут все ще живуть у Кіровограді. В Кіровограді люди народилися, тут же провели більшу частину життя. Справа не в декомунізації — справа звички. Львів’янину зрозуміти логіку такої поведінки важко, але вже звикаєш й сам. Що й казати, коли навіть клубний автобус Зірки поки що не декомунізовано.

До слова, зміни в Кропивницькому торкнулися не лише назви міста. Президент місцевого клубу Максим Березкін повернув й вектор розвитку команди — запрошений аргентинський тренер і п’ятірка новачків, чотири з яких — легіонери. Нове життя «Зірки» пояснюється бажанням європеїзуватися, відходом від стереотипних принципів побудови клубу й бажанням виховати талановиту молодь, яку згодом можна продати.

Для цього й запросили Даріо Друді. У Вільярреалі, де він працював раніше, знають, як працювати з юними футболістами й створити вертикальну систему, де б кожен знав свої місце та завдання. Чи вийде у Даріо в Україні, покаже лише час.

Людям дуже подобається, що футболісти Зірки — без «царя» в голові. Вони розмовляють з людьми та самі залишаються людьми.

До стадіону «Зірки» дібратися легко й просто — від центру міста сюди рукою подати. Зручне розташування стадіону унеможливлює проблеми з логістикою (ситуацій а-ля Львів-Арена тут не побачиш, та й масштаб, згодьтеся, інший). Для місцевих стадіон та Зірка — це і є футбол. Кому справа до Мессі чи Неймара, якщо тут є Щедрий, Бацула, а тепер ще й Фаворов, Екіза і Ко.

Що дійсно подобається людям, то це фактор, що гравці Зірки — без «царя» в голові. Всі прості й максимально приземлені. Вони такі ж люди, як і вболівальники. За це їх і люблять. Присів поїсти вареників в кафе? Тут же і Бацула поряд сидить. Зайшов у паб? Після матчу тут ледь не вся команда, а надворі лише чути: «А Щедрий є? А Паст? А можна Баєнко?». Дітвора ніяк не вгомониться — на відстані витягнутої руки їх кумири. І вони виходять, не лише даючи автографи, а розмовляють з дітьми, діляться емоціями. Вони максимально приземлені, такі ж, як і всі.

Таким і має бути маленький клуб із маленького міста. Це і робить його великим. Усі — рівнозначні деталі одного механізму, назва котрому — Зірка.

На тренування кропивничан (звикайте, ага) може прийти будь-хто. Ворота стадіону відкриті для кожного, й деякі вболівальники користуються такою можливістю. Спокійно і зважено, без крику й претензій. Всі розуміють, де ще вчора була Зірка, а де вона зараз.

Так само відбувається й під час матчів. До найближчого суперника Зірки — Карпат ставилися з пієтетом. Поразку ніхто б не розцінив як провал, а нічию прийняли б за позитивний результат. Що ж про перемогу говорити? Стадіон вибухнув та збожеволів, коли фінальний свисток зафіксував першу перемогу Зірки в Прем’єр-лізі. Стадіон заревів так, що про Камп Ноу не може бути й мови. В Кропивницькому своя атмосфера — унікальна й неповторна.

Цікаво, що весь стадіон вболіває разом із фан-сектором. Злагоджено. Таке рідко побачиш на аренах України. До слова, фан-секторів у Зірки аж два. Вони вже давненько розділилися. Кажуть, що один — підтримує команду без алкоголю й виключно чоловічим колективом, інший — без чітких ультрас-правил. Де правда, спершу й не розберешся. Кожен підтримує своє, але головне — на іграх вони єдині.

Березкін вважає, що дохід клубу повинен складатися із трьох складових: ТВ, продаж гравців та реклама.

Перед матчем стадіон зустрічає афішею найближчого поєдинку. Нічого особливого, на перший погляд. Для Кропивницького ж ці оголошення — особливі. Кожен поєдинок тут обговорюється протягом тижня, місто дійсно в очікуванні. Коли ж ще випаде такий шанс? А, може, такий рівень вже скоро стане буденністю?

Не забувають у Зірці й про своїх вихованців. Для них — символічна алея слави: від Іщенка до Коноплянки, від Канчельскіса до Пятова й Русола.

Сам стадіон — красень. Звідки не роби світлину — всюди круто. Тут займаються не лише футболісти, а й легкоатлети. Арена оснащена всім необхідним, включно з сучасними біговими доріжками.

Єдине, чого не вистачає Зірці — футбольних полів. Якщо перша команда, ще має можливість займатися та грати у Кропивницькому, то, наприклад, матчі дубля та U-19 доводиться проводити у Кривому Розі. Максим Березкін обіцяє виправити цю ситуацію: «У найближчий час побудуємо ще кілька полів, оскільки розуміємо, що матчі в Кривому Розі — тимчасове явище».

Власник клубу людина за місцевими мірками культова. Березкін — один із найбагатших людей області, його спеціалізація — агропромисловість. Як жартують вболівальники: «Зібрав урожай, можна й іспанців купити».

Президент, на щастя, розуміє, що клуб у своєму сучасному стані довго існувати не може, тому хоче заробляти, а не лише вкладати. Березкін вважає, що дохід клубу повинен складатися із трьох складових: ТВ, продаж гравців та реклама. Сьогодні відповідати цьому плану не вдається. Доводиться проводити дотаційну політику, яка підкріплюється вихованням юних гравців — у різні вікові команди вже запрошені футболісти із усіх куточків навіть світу (в дублі, наприклад, з’явився бразильський форвард Бруно).

Аргументовано зрозуміти, як клуб планує заробляти, в розмові із Березкіним не вдалося. Не важливо, мабуть. Головне, аби розумів він.

В цьому вся суть Зірки: жодних образ — виключно футбол і дружба. Справжня чоловіча дружба, яку прийняти без мурашок неможливо.

Відкритість Зірки є у всьому, окрім спілкування з президентом. Він у клубі найбільш закрита особа. Вийти з Березкіним на зв’язок — справа непроста, але можлива. Тут може допомогти Андрій Перевозник, права рука Березкіна. Як жартують працівники Зірки, Андрій Анатолійович — це і є клуб. Його функції настільки величезні, що ось так зразу ніхто й не зміг їх перелічити: від питань селекції до зв’язків зі ЗМІ, від побутових проблем до транспорту. Перевозник вирішує все, навіть з захворюванням та температурою в 39 градусів.

До того ж, Перевозник не сидить у ВІП-ложі — він знаходиться у дикторській. Гол Фаворова — стадіон вскакує на ноги, та найбільша радість у віце-президента. Ще мить і він знесе дикторську, але ні — вона на місці.

Фінальний свисток. Всі біжать у підтрибунку, всі тиснуть руки футболістам, а Перевозник обіймається з кожним. Він відриває від землі Друді й решту іспанців-аргентинців. Дійсно, він — і є Зірка.

Поки карпатівці хочуть якнайшвидше забігти в роздягальню, господарі насолоджуються кожною миттю. Обіймаються із стюардами, приймають вітання від вболівальників, кричать в чаші стадіону — щиро й відверто.

Тут і з’являється Локтіонов. Він після гри прямує у роздягальню. На нього, як і на Лупашка та Кучеренка, Друді, схоже, вже не розраховує. Рома біжить до партнерів, по дорозі вітаючи всіх і кожного. Він щиро радий, хоча вже й не грає. Ось в цьому і вся суть Зірки: жодних образ — виключно футбол і дружба. Справжня чоловіча дружба, яку прийняти без мурашок неможливо.

У клубу новий вектор. Його вибір — право президента. Цей вибір важко зрозуміти, але потрібно прийняти. Єдине, що ніколи не можна змінювати в Зірці — її серце, душу та колорит, який не поясниш словами. Його створює не Друді, Екіза чи Мойя, а такі-от прості й приземлені хлопці як Локтінов чи Щедрий. Вони — це Зірка, а Зірка — це вони. Містечкові, прості й тому великі.