Невзоров vs. українець: недосяжність та доступність громадянства

Алєксандр Невзоров — колишній депутат російської Держдуми, «почесний боєць батальйону Днєстр» невизнаної ПМР та кавалер ордену «За особисту відвагу» все тієї ж Придністровської молдавської республіки (тієї самої, котра все готується «відкрити другий фронт» та напасти на Україну вже з боку Молдови) та «довірена особа Владіміра Путіна» на виборах президента Росії 2012 року, отримав українське громадянство.Причому не сам — «паротягом» він потягнув й свою дружину, художницю Лідію, якій теж надали український паспорт. Й це чергова історія, коли закон й правозастосовчі практики в Україні йдуть лісом, бо за «потрібну людину» є кому замовити слівце.
Це дешеве громадянство
Постійні читачі мого блогу знають, що останній перед широкою війною мій допис стосувався Валентини Камінської — 34-річної (для спортсменки вік важливий) лижниці, яка ще у 2018-му виступала на Олімпіаді за Білорусь, вже у 2019-му отримала українське громадянство й одразу ж почала викладати дописи у формі збірної України зі спортсменками, на яких написано «Russia», супроводжуючи це текстом: «Мы взявшись за руки идём
Вперёд — где дружба, уваженье«©
(нагадаю, станом на 2019-й рік війна з Росією йшла вже 5 років), а у 2022-му році на Олімпіаді у Пекіні, вже представляючи Україну, зайняла 70 та 79-е місця в особистих гонках, провалила естафету та… була дискваліфікована за допінг.
Був й яскравий приклад Катерини Бех — російської біатлоністки, котра, з мотивацією «а чом би й ні» (так вона пояснювала в інтерв’ю), у 2018-му отримала українське громадянство, виступаючи за Україну (згідно з її офіційним профілем на сайті biathlon.com.ua) не спромоглася вивчити українську мову, а після 24 лютого втекла у… Росію та вже збирається повертати собі російський паспорт.
Є і ще один «кейс»: футболіста Жуніора Мораєса — людини, яка виступала за збірну України й мала б ще понад рік тому (за українським законодавством) відмовитися від свого попереднього бразильського громадянства. Але… але й чоловіка (молодшого за 60 років), який ще 25 лютого був в Україні, але зумів виїхати у Бразилію й тепер виступає в місцевому чемпіонаті в якості… бразильця (тобто, знову діставши той паспорт, від якого він мав би відмовитися).
Й ось тепер є черговий приклад — Невзоров та його дружина. Який вчергове показує, що в тебе може бути будь-який бекграунд, достатньо просто підтримати Україну (або, як Бех, й не підтримувати її), знайти людину, яка «замовить за тебе слівце», й все — тримай український паспорт.
Все як ще у 2019-му році писав кандидат у президенти Зеленський: «Україна не відмовиться від своєї місії бути прикладом демократії для пострадянських країн. І частиною цієї місії буде надання захисту, притулку та українського громадянства всім, хто готовий боротися за свободу»
Але є й інші історії. Для прикладу — моя.
Це дороге та недосяжне громадянство
Поки Алєксандр Невзоров був довіреною особою Владіміра Путіна, я був одним зі співорганізаторів протестних мітингів у російському місті Владімір (це був кінець 2011 — початок 2012 років й ми виступали проти фальсифікацій виборів у російську Держдуму), 6 травня 2012 року (напередодні «інавгурації» президента Путіна, довіреною особою якого був Невзоров) я був у Москві на «Марші мільйонів». Той марш путінській ОМОН жорстко розігнав, буквально втоптавши протест у бруківку Болотної площі. А разом з протестом втоптавши й останню надію Росії бути нормальною (за два роки той самий «довірений» Путін, проти якого виступав я, й за якого виступав Невзоров, розв’яже війну в Україні).
Ще у 2013-му у російському Гусь-Хрустальному я проводив пікет на підтримку Євромайдану, й потім у Росії виступав проти анексії Криму. Й ще, такий «не важливий» (для української влади, щонайменше) штрих: я завжди був та позиціонував себе як українець за національністю.
З грудня 2016 року я живу у Чернігові, й вже більше 5 років перебуваю у шлюбі з громадянкою України. Й тут важливо пам’ятати Закон. А згідно чинного законодавства, підставою для отримання українського громадянства є або понад 2 роки у шлюбі з громадянином/громадянкою України або проживання в Україні понад 5 років. Наразі я виконав обидві вимоги, й ще у листопаді 2020-го року подав документи на отримання українського громадянства.
З березня 2021-го року мої документи перебувають на розгляді в Офісі президента, отже, вже понад рік все що відділяє мене від українського паспорта — підпис Зеленського (громадянство надається лише Указом президента).
Зараз Невзорову коментатори ставлять у приклад те, що він «витримав російський тиск, й не кожен це зможе». У Росії я теж боровся з тиском (й, гадаю, що мені було складніше, бо, хоча я й там працював журналістом, безумовно, був набагато менш медійною персоною ніж Невзоров, отже, дістатися до мене було простіше). А у лютому-квітні 2022 року у Чернігові я неодноразово міг загинути від російських снарядів (один з них прилетів у мій будинок, але, на щастя, не у наш під’їзд).
Чи отримав я українське громадянство? Ніт. Більш того, 30 березня 2022 року, поки ми сиділи у Чернігові під постійними обстрілами, в Офісі президента підготували відповідь, згідно з якою, до кінця воєнного стану президент не буде розглядати звернення щодо надання громадянства.
Але це для мене — для того, хто міг легко померти від російських окупантів, в офісі президента така позиція. Невзорову, як ми бачимо, надали громадянство не чекаючи на перемогу України. Йому там у європах, вочевидь, потрібніше, для нього можна й правила переписати…
Чи бісить це? Бісить.