Цього вечора на Славутич-Арені було справді спекотно, в усіх сенсах цього слова. Перемога киян, як це зазвичай і трапляється, видалася дійсно яскравою, переповненою емоціями, проте, ніяк не позитивом. Саме ця гра чудово ілюструє всі процеси які зараз відбуваються в команді, є показовою в багатьох аспектах, відкриває всі карти щодо становища нашого клубу. Та як ви вже здогадалися, хорошого в цьому мало. Події даної зустрічі навряд чи, здатні залишити когось байдужим. Тому, переходимо безпосередньо до гри. До гри, яка окрім свого надважливого турнірного значення, цілком можливо, матиме вплив і на психологічний стан команди, вагу якого, в такій напруженій боротьбі не можна недооцінювати.

Наша команда розпочала поєдинок відразу в меншості, що чудово відчувалося протягом двох тритин зустрічі, доти, доки Олексій Олександрович не наважився робити заміни.
Але, про все по порядку…

Таке надзвичайно дивне та дійсно суперечливе рішення Михайличенка довірити Андрієвському місце в 11-ці в настільки важливому матчі знову себе не виправдало, ідентично до зустрічі з Олександрією. Подібна тенденція не може не викликати нічого окрім запитань, що традиційно залишаться без відповіді. До того ж, на лаві для запасних знаходились такі виконавці як Дуелунд, Вербич, Де Пена, для яких лівий фланг є значно більш привабливим аніж для нічого не продемонструвавшого Андрієвського. Стратегія господарів в першому таймі була дуже схожа на динамівську в матчі з шахтарем двома тижнями раніше — високий інтенсивний пресинг націлений на флангових захисників і опорника суперника, що допомагав центрбекам просувати м’яч вперед, тобто Шепелева. Це справді чудово діяло доти, доки у луганців були на це фізичні можливості. Більше того, в другому таймі в зв’язку з тим, що на мокрому, водянистому полі, працювати з мячем стало значно складніше, відповідно, виходити з-під пресингу також. Поки ставка на швидкий, активний відбір виправдовувала себе, Михайличенко нічого не міг цьому протиставити. Наші фланги були практично повністю нейтралізовані, а опорникам дедалі частіше не вдавалося вийти з під пресингу Зорі. В перервах між обрізками Кенджори і позбавленими сенсу вибиваннями Бущана, зрідка прослуховувалися крики Олексія Олександровича, який був не взмозі що-небудь вдіяти. Картина доволі гнітюча.

Після трьох перших замін гра кардинально змінилася, перебіг подій набув діаметрально протилежного напрямку і справа не лише у виснаженості наших суперників.

По-перше, нарешті вирівнялися склади, Андрієвський був замінений і лівий фланг нашої також почав подавати певні ознаки життя. Тимчик більше не мав змоги так активно підключатися до атак та допомагати Хомчановському, так як не міг розраховувати на таку ж бездіяльність Де Пени, яку демонстрував Андрієвський.
Друге, на що варто звернути увагу, це заміна чистого форварда Русина, абсолютно залежної від півзахисту фігури, на хибну дев’ятку Вербича, який отримав змогу діяти в тандемі з Буяльським, відповідно, кияни отримали більшість в центрі поля. І останнє — неспроможність втомлених господарів встигати за швидкими поривами щойновийшовшої на поле динамівської трійці.

Гол Циганкова зі штрафного слугував красивою і яскравою крапкою в цій зустрічі. Це взяття воріт додасть Віктору впевненості до наступних звершень під час повернення до оптимальних ігрових кондицій, а ми знаємо, наскільки складний і важливий цей процес в його випадку.

На цьому все, висновки перенесемо до наступної гри з шахтарем. А поки, очікуємо на кубковий виїзд, бажаємо капітану одужання та як завжди — залишаємося з Динамо!