Голова

Тиша.
Темрява.
Вони геть не страшні поодинці. Але ні в якому разі, ніде і ніколи не давайте їм злитися разом — від утвореної субстанції, від їхньої синергії простір перетворюється на пустку, час — на резиновий клей, кістки на маршмеллоу, а воля — на апатію. Кожен з нас давно забув, коли саме сюди потрапив, ми намагаємося видумати якісь точки відліку, називаємо уявні дати і строки, але ці спроби виглядають відверто жалюгідними і від них на душі стає лише паскудніше. Можна нафантазувати собі милиці — це запросто, не мішки тягати, але різниця між реальністю та галюцинаціями стає боляче відчутною одразу, як тільки ти робиш на них спробу першого крока. Тож байдуже, що ти скажеш, мов, я тут тиждень, чи місяць, чи кілька років, це буде однаково безглуздо там, де є лише один вимір часу — вічність.

Тиша.
Темрява.
Вони заповнюють тут усе — кожен коридор, кожну кімнату, а їх тут без ліку, можна місяцями блукати навпомацки, і нікого не зустріти. Ніколи б не подумав, дивлячись на баню ззовні. Ми дивилися на неї і нам було смішно — ще б пак, що може бути в ній страшного, звичайнісінький собі будиночок, яких тисячі, в міру занедбаний, проте ще досить міцний, але ж невеличкий, звичайна собі сільська баня. Ми були дурні, хизувалися один перед одним, змагалися, хто швидше чи хитріше потрапить до неї. Хіба ж могли ми знати, що чекатиме на нас всередині? Що ми тоді взагалі могли знати — про те, як можна йти, не зустрічаючи стін, аж доки не перестанеш вірити в їхнє існування — і одразу ж розіб’єш собі носа об одну з них, як можна кричати з усіх сил — а твій крик ще в горлі буде беззвучно розчинятися в оточуючому жахітті? Що ми тоді знали про Тишу? Що ми тоді знали про Темряву?

Тиша.
Темрява.
Вони підкрадаються до тебе вдвох, і помічаєш ти їх в останній момент, коли вже марно намагатися якось від них втекти чи заховатися — підходять, наче старі знайомі, сідають обабіч тебе, починають запанібратськи плескати тебе по плечу, беззвучно шепотіти тобі на вухо усілякі речі, які, вочевидь, вважають кумедними — добре, що ти не чуєш їх, бо можна уявити собі, що саме для них може здаватися смішним, від такого, напевне, недовго і посивіти. Все одно посивієш, тільки трошки пізніше, та це має якесь значення хіба для тебе, але не для них — це ж, зрештою, лише питання часу, якого тобі завжди бракує, а у них його повно, у них весь час, котрий є у цьому світі, а то навіть не вічність, то безліч вічностей, і вони таки рано чи пізно переграють тебе на цьому полі.

Тиша.
Темрява.
Вони зливаються в алхімічному шлюбі, і від їх злягання народжуються чудовиська. Жоден з тих, з ким доводилося тут спілкуватися, їх не зустрічав, проте при випадкових зустрічах ми обов’язково переповідаємо товаришам по нещастю усілякі байки про них. Десь неподалік влаштувала собі лігво чергова компанія байстрюків, в оповідках кожен з них мав кілька голів, а у ватажка їх було кілька десятків. Чутки про них дійшли до сина Банщика, він неабияк зацікавився тими екзотичними почварами і вирішив навідатися до них у гості. Повернувся через три дні, стомлений, але щасливий, розповів, що про голови все набрехали, добре як хоч одна знайдеться, а от ж1п таки да, в них багато, а у ватажка їх взагалі кілька десятків. Почвари після того деякий час сиділи тихо, мов кр1ти, але потім потроху почали шуміти. Щось там за геноцид обурювалися, кричали про гейропу і сотонато, тоді про федералізацію і референдум, кидали якісь папірці до цеберка, рахували їх, невимовно раділи з тих підрахунків, а потім з радощів геть страх втратили, влаштували гульбан, та такий, що аж Банщик те почув, взяв свою Іоніку та й почовгав до них. Ми поховалися якнайдалі, затикали собі вуха чим тільки могли, але це не допомагало. Не знаю, що було страшніше чути — інфернальні завивання Іоніки чи розпачливий вереск почвар, котрим довелося те слухати, але з того часу ніхто більше не насмілюється порушувати Тишу.

Звісно, крім Банщика.

Інколи він заходить сюди, важко сказати, наскільки часто, та й що ти можеш про це сказати, якщо в тебе є лише один вимір часу — вічність. Кожен такий візит для нас це свято, бо тільки тоді ми можемо тут щось побачити і почути — Тиша і Темрява завжди ховаються від нього подалі. Це шанс, кожного разу кажу я собі, це шанс хоч якось, хоч на час позбавитися їхньої похмурої компанії. Головне — правильно витримувати дистанцію, триматися подалі від темних закутків, і разом з тим не потрапляти на очі Банщику, бо мало що можна очікувати від істоти, котру бояться навіть володарі тутешніх казематів. Хоча на перший погляд нічого такого в ньому немає — звичайнісінький собі мущіна, яких тисячі, в міру занедбаний, проте ще досить міцний. Аби тільки не мав в руках Іоніки, тоді одразу тікать, хай навіть туди, де Тиша з Темрявою, краще вже вони, ніж той хтонічний жах, котрий він вичавлює пальцями з клавішів, один раз вже чули, досить, наслухалися.

Іоніки немає — в одній руці несе гасову лампу, в іншій щось кругле у авосьці. Я тихенько стаю за колоною, мимо котрої він має пройти, тут хороше місце, перевірене, можна простояти до кінця візиту — якраз посередині між темними кутками та тією парилкою, куди він завше ходить. Цього разу я знов збираюся тихенько вистояти тут свою мессу, проте якась незрозуміла сила штовхає мене услід, лише Банщик завертає до коридору. Доки від світла лампи вигорають залишки родопсину у роговиці, я встигаю розгледіти предмет в авосьці — то людська голова. На обличчі голови добре помітні неприховане обурення та гематоми від взуття різних розмірів, вона борсається, намагаючись вилізти з авоськи, і стомленим вже голосом лається.
— Я тєбє єщьо покажу гарпастум, вот дай только вьіберусь отсюда!.. — хрипить голова. Я вже не бачу ні голову, ні Банщика, очі геть відвикли від світла і деякий час у них стоятиме сліпуче тавро гасового пломінця, тому далі йду слідом вже на звук. Шуму вони залишають по собі вдосталь — човгання стертих капців, матюки й прокльони голови, потім глухий звук удару, матюки змовкають, лишається лише човгання. Йдемо ми так недовго, Банщик заходить до роздягальні однієї з парилок, залишаючи за собою прочиненими двері, тож я можу безпечно спостерігати звіддаля, та й зір вже потроху відновлюється, крізь яскраві плями потроху з’являється картинка — доволі моторошна, але якої ще чекати в цьому місці?

В роздягальні на полиці стоять голови. Вони різні, є старі і молоді, лисі й кучеряві, ближче до дверей рожевощокі, далі вже не такі свіжі, трапляються навіть муміфіковані, а на тому краю полиці, котрий вже ледь видно, бо туди не дістає світло лампи, взагалі черепи. Єдина риса в них спільна — голови круглі. Декотрі голови плавають у скляних банках, і немає жодних сумнівів щодо того, чим вони там залиті — у повітрі різко пахне самогоном, настояним на суничному варенні. Під кожною головою до полиці прибитий папірець, на папірцях від руки виведено прізвище — «Боцанюк», «Панченко», «Карпенко», «Мірошниченко», а далі написи вже й не розбереш. Крайній до дверей папірець пустий, Банщик дряпає на ньому олівцем «Тахтамиш», ставить туди голову з авоськи, хапає ту, котра над папірцем «Панченко», та заходить з нею до парилки. Звідти одразу лунають удари, а за мерехтінням тіней можна розгледіти, як після кожного з них голова летить через парилку у стіну напроти, марно намагаючись на льоту якось загальмувати вухами.

— Славка, лунолікій брат наш, ну здравствуй! — озивається одна з голів до новенького. — Возмужал то как, я тєбя послєдній раз єщьо худьім рєбятьонком відєл. Да, отьєл тьі сєбє харізму, нічєго нє скажєшь!
— Да какой я вам брат, Ніколай Дмітріч, — перелякано озивається Славка, котрий, схоже, пізнає співбесідника, — вьі жє мнє в отцьі годітєсь.
— Хєх, ну да, в отцьі, тут тьі угадал. В нєкотором родє мєня многіє тут отцом назвать могут, Владімір Фьодрьіч подтвєрділ бьі, єслі б не плавал в банкє.
— А как он туда попал? — інстинкт самозбереження змушує новеньку голову задавати правильні питання.
— Будєшь много трьіндєть — і тьі попадьошь. Вродє бьі как єсть тут два правіла, которьіє нєльзя нарушать, но уж лучшє вообщє дєржать язьік за зубамі, мало ли что єму в голову взбрєдьот, — слово «голову» голова Ніколая Дмітріча вимовляє з відчутним болем.
— А как мьі всє сюда попалі? — все ніяк не заспокоїться голова Славка. — Нє, ну как понятно, а вот почєму?
— Пророчєство ісполнять, — відповідає голова над написом «Боцанюк», бачить, що Славкові від цього зрозуміліше не стає, і продовжує: — Єму как-то пророчєство бьіло, что побєдіт он зло, только єслі в рєшающєм матчє забьйот гол головой головьі.
— Фігня єто всьо, Владімір Ніколаіч, — регоче голова Ніколая Дмітріча, — в том варіантє, что я сльішал, пророк сказал «забіть гол головой… головой… головой…», а потом просто захрапєл.
— Ну да, єсть такая вєрсія, — посміхається голова Владіміра Ніколаіча, — но поскольку іграть головой он умєєт єщьо хужє, чєм пісать стіхі, то рєшіл нєсколько упростіть сєбє задачу.
— Нє сільно то і упростіл, — вже серйозно каже голова Ніколая Дмітріча, — головой вєдь попробуй куда попаді. Форма неправільная, ударішь по уху ілі по носу — і нікогда нє знаєшь, как она полєтіт. Да і аєродінаміка подкачала, шньіряєт в польотє — куда там Джабулані. Вот он і вьіводіт головьі покруглєє.
— Как єто вьіводіт? — новини сиплються на бідну Славчину голову, і вона вже йде обертом.
— Натурально, євгєнічєскім путьом. Вьідєліл гєном круглоголовості і внєдряєт єго тєпєрь ізбранньім. В качєствє образца, кстаті, мєня іспользовал — вот поєтому я в нєкотором родє вам всєм і отєц. Зачінатєль, можна сказать, дінастії, хєхє.
— Ну что вьі такоє говорітє, Ніколай Дмітріч! Когда бьі он успєл? Ну ладно я, но вот Владімір Ніколаіч — он жє нє сільно то вас і моложє, нє говоря уж про Владімір Фьодрьіча. Ну і, простітє, нє могу сєбє прєдставіть, как подгрєбаєт вот єто чудо с прєдложєнієм… хм, оплодотворіть. Да наши бабьі от нєго б мокрого мєста нє оставілі!
— Ішь, какой умньій! — посміхається голова Ніколая Дмітріча. — Правільно говорішь, ідті єстєствєнньім путьом хлопотно, а главноє — долго, стал бьі он столько ждать, с єго-то нєтєрпєлівостью. Поєтому он внєдряєт нужньій гєном ужє взрослому — лібо уже ізбранному головє сєльсовєта, лібо вєроятному кандідату.
— Взрослому? Уколом ілі клізмой, — награний сарказм Славка виглядає жалюгідно.
— Тьі на діскотєкі ходіл? — не помічає спроб пошуткувати голова Ніколая Дмітріча. — Сльішал, как он на клавішах іграєт?
— Ходіл, сльішал. — відчувається, що ці спогади новенькому неприємні. — Пару раз сходіл, потом бросіл. Іграєт, і на мєня смотріт, нє отрьіваясь, такоє впєчатлєніє, что для мєня лічно.
— Ну да, такі лічно. Он через свою Іоніку єтот гєном і трансліровал, звуковьімі колєбаніямі. Тєбє лічно, і всєм вам — тожє лічно. Да вот только ні одна голова єго пока нє устраіваєт — потому у нас в сєлє так часто головьі і мєняются. Лучшє всєго с Панченко пока получілось, голова у нєго самая круглая, но всьо равно пока точності нє хватаєт, нєсмотря на трєніровкі. — киває голова Владіміра Ніколаіча в бік парилки, звідти увесь цей час продовжують лунати удари.
— Да вьі что, іздєваєтєсь надо мной??? — зривається на вереск Славко. — Колєбанія, гєномьі, пророчєства… І кто єтот пророк, что такую чушь прідумал?
— Успокойся, Тахтамьіш, не орі, — занепокоєно каже голова Ніколая Дмітріча, — ещьо усльішит, бєдьі нє міновать. Ізвєстно кто — кому єщьо он всєгда вєріл, каждому слову?
— Дєд Юрко? — ще голосніше репетує голова Тахтамиша, — Єто із-за нєго вся єта каша заварілась? Да как можна вообщє вєріть всякім старьім алкашам, он жє, навєрноє, нє просьіхал, вот і ньос всякую чушь…

Страхітливе ревіння, від якого зі стін обсипається штукатурка, перекриває лемент голови:
— МАЛО Я ВАС ПРЄДУПРЄЖДАЛ? ЗА ОСКОРБЛЄНІЄ ПАМЯТІ УМЄРШИХ — В БАНКУ, МРАЗЬ!!!
Банщик, котрий непомітно з’явився на крики, кидає на стіл побиту голову Панченка, хапає голову Славка і пхне в банку з самогоном, котра стоїть напоготові. Тахтамиш щосили опирається, пронизливо верещить, намагається одночасно вкусити руку і втриматися вухами за горловину, проте все марно — сили нерівні. Голова в банці ще деякий час навіжено крутить виряченими очима і пускає носом бульки, але за пару хвилин очі сповільнюються, тьмяніють, пишні бульки перетворюються на тонесенький ланцюжок, а тоді й він зникає, суничний осад ліниво опускається на дно банки. Решта голів з жахом спостерігають цю картину — окрім голови Владіміра Фьодрьіча, їй вже в банці байдуже, і голови Панченка, котра під шумок тихенько сповзає вниз, тримаючися за ніжку стола зубами.

Захеканий Банщик ще деякий час сидить, намагаючись відновити дихання, і дивиться на банку червоними від люті очима. З часом гнів потроху сходить з його обличчя, змінюючися усвідомленням скоєного і розчаруванням.
— Ну вот жє пидорас тьі, Тахтамьіш, ну на хрєна ж бьіло нарьіваться, а? Я ведь на тебя, далбайоба, такиє надєжді возлагал! — Банщик вже ледь не плаче. — Столько сіл коту под хвост, тєпєрь всьо сначала начінай…
Деякий час він обмірковує сказане, а тоді його накриває чергова думка:
— Ну і чєм жє тєпєрь парні трєніроваться будут, а, Тахтамьіш, твою мать?
Він встає і похмуро озирається, шукаючи голову Панченка:
— Панченко! Панченко, ну гдє тьі? Іді сюда, кіс-кіс-кіс! — він знаходить голову Панченка під столом, кладе її в ту саму авоську, бере в іншу руку лампу й стомлено човгає до виходу. Я тихо йду слідом за ним, намагаючись використати кожну мить його перебування тут. Бо ось він вийде, та вже ось виходить, вже вийшов — і одразу Тиша і Темрява вилітають зі своєї схованки і заповнюють собою баню, мов вода через відкриті кінгстони.

Тиша.
Темрява.
Вони швидко опиняються поруч зі мною, знову поплескують по плечу і шепочуть на вухо, та тепер я не дуже звертаю на них увагу, я надто зайнятий для цього — я обома руками мацаю своє обличчя, без поспіху, уважно й скрупульозно. Це важливо, кажу я собі, надзвичайно важливо не помилитися в оцінці, тому треба максимально зосередитися, намагаючися якнайточніше визначити рівень округлості власної голови. Здається, в мене з’явився шанс вибратися звідси, хоч якось — але позбавитися нарешті від цього пустого простору, цього резинового часу, від цієї моторошної парочки, котра відчуває, що я вже не з ними, що я збираюся її кинути, і ревнощі пронизують їхні доторки, їхній беззвучний шепіт, їхнє кружляння навколо мене. Байдуже. Скоро ви лишитеся тут без мене, лишитеся самі. Мені навіть не цікаво, чи сумуватимете ви по мені.

Тиша…
Темрява…

==ріжте тут===cut here===лінія отрєза===шплик тоту===ріжте тут===cut here==