Sportarena

Мозолі

Робот 22 июля, 11:26
363
130
Подписаться на блог
Мозолі
День Визволення Києва

    З того дня минуло дуже багато часу. Пам’ять, особливо стареча, вибіркова, мені вже важко згадати події, про які ви питаєте, в усіх деталях. Більшість подробиць за ці роки я, звісно, забув, а те, що пригадую, більше нагадує кінофільм — наче ти дивишся на світ через камеру і бачиш лише те, що вважає за потрібне показати тобі режисер. Є завчені моменти, котрі доводиться діставати з пам’яті часто — онуки постійно тягають мене до школи, аби я розповідав про той славетний день дрібній школоті. Хизуються, ну а як же, мало в кого в хазяйстві ще зберігся живий дід-ветеран, та ще й безпосередній учасник подій. Я й сам вже не певен, що з моїх байок правда, а що вигадки старого маразматика, тому розумію, як мало вони схожі на те, що тоді відбувалося насправді. Та й не мають, напевне, бути схожі — дітлахам потрібен пафос, героїзм, а про щось інше не варто і згадувати на тих чортових зустрічах. Ну от хіба ж розкажеш пацанам з палаючими очима, що найяскравіший спогад про день, котрий увійшов у історію, як День Визволення Києва — то мозолі, натерті на ногах?

    Але гаразд, серед вас нема дітей, тож можна бути відвертим і розповісти вам те, чого ще жодного разу не розповідав — розповісти, доки я ще хоч щось пам’ятаю.
   
    Бутси муляють з самісінького ранку. Бутси шикарні, нема слів — повністю лискучо-чорні, лише фраєрські три тонкі білі смужки вздовж довжелезних халяв і сріблясті шпори, що дзвінко сповіщають про кожен крок. Нам видали їх пару днів тому для караульної служби, виглядають вони просто крутезно, та от холєра — як це зазвичай буває з новим взуттям, натирають ноги, аж до мозолів. Чергував би десь у підвалах Федерації, то не було б проблем — зняв собі тихенько та й дав би відпочити ногам, там же всім усе по барабану, слідчі заклопотані ув’язненими, ув’язнені заклопотані щиросердними зізнаннями, нікому нема справи до тебе з твоїми мозолями. Більшість наших любили чергувати в підвалах, особливо пацанва з суркісюгенду — до криків і стогонів швидко звикаєш, а в решті там було спокійно, ніхто тебе не зачіпав, був час подумати про вічне. Але останнім часом там стало незатишно — надто добре чути отой моторошний скрегіт з-під землі, інколи аж підлога дрижить під ногами, через те всім раптом закортіло чергувати десь повище, бажано в кабінеті Вождів. Кортить усім, але всі туди не влізуть, лише ті, хто потрапить в графік, а графік чергувань встановлює рейхсляйтер Несенюк. Я у нього наче як у фаворі, він постійно наводить мене у якості прикладу — мовляв, високий, стрункий, атлетичний, завжди підтягнутий, бєлокура бєстія, саме таким має бути справжній есесівець, каже він усім, погладжуючи мені на формі петличку з ініціалами Вождів — двома буквами «С». Йди до високого кабінету, каже він мені, разом зі своїми мозолями, і чергуй там, бережи спокій наших Отців.
   
    Кабінет Суркісів високий і просторий, мов поле для міні-футболу. Старший Вождь сидить за величезним письмовим столом, працює, я тихенько стою у кутку, намагаюся не думати про натерті новими бутсами ноги, а щоб відволіктися, роздивляюся собі навколо. Усім, хто потрапляє до цього кабінету, перш за все падає у очі капище Лобана — воно займає невелику нішу за письмовим столом. На відміну від кричущої розкоші кабінету, там все надзвичайно скромно: чорно-білий портрет Васильовича, під ним вівтар, раніше на ньому викладали спартачів, та де їх нині знайдеш, вони вже давно закінчилися, тож зараз туди щодня викладають свіженького гравця Шахтьора, розіп’ятого в трусіках. Їх буває важко ідентифікувати, надто вже побитими вони туди потрапляють, але сьогоднішнього я пізнаю одразу — то ж Стєпанєнко, неважко пізнать, він, здається, непобитим і не був ніколи, принаймні, я його іншим і не бачив. Тихенько киваю йому, він киває у відповідь — так, аби ніхто не помітив, обидва ж на роботі.
   
    Заходить молодший з братів — я виструнчуюся, на всю горлянку репетую «Хайль Суркіс!» і викидаю правицю догори, туди, де над палацом Федерації має якраз світити яскраве сонце. «Вольно, ауссенштурмфюрер!» — відповідає той, і з посмішкою додає — «Расслабся, Андрюша, тут всє своі!». Ну да якже, всі свої, я ж бачу, як скривився від цих слів старший Суркіс, піднімаючись назустріч молодшому, тож лише більше виструнчуюся, вчепившись у шмайсер. Устав, сцуко, караульної служби — хоч мозолі, хоч гєморой, хоч голі баби тут бігать будуть, маю собі стояти.
    Брати гречно вітаються.
    — Шо новєнького, Ізя? — питає Григорій.
    — Ха, звонил только шо Бєня. Хочу, говоріт, размєстіть рєкламу своєго «Пріап-Банка» на формє вєрмахта. Каков нахал, а?
    — Да шо он сєбє думаєт, шлімалзл! Нічєго святого! — обурюється старший. — А сколько дайот?
    — Полміліарда рєйхсшєкєлєй.
    — Скажи єму: цельій міліард — і бікіцєр!
    Брати задоволено регочуть, у них чудовий настрій — аж доки з-під землі знову не долинає огидний скрегіт, котрий нестерпною вібрацією дражнить мої мозолі. Таке враження, наче хтось пазурями шкрябає каменюку, і як послухаєш та уявиш, що то мають бути за пазурі, і з кого вони такі ростуть — стає моторошно. Я міцніше стискаю шмайсер, братам теж, схоже, не по собі, старший намагається якось розрядити ситуацію:
    — Ізя, а хто там сєгодня в подвалє орал? Давно такой громкості нє сльішал.
    — Так єто вчєра Вакса на допрос к слєдоватєлю прівєзлі, — відповідає молодший.
    — А слєдоватєль, нєбось, міттєльфілдсфюрєр Гармаш?
    — Нє, ну а кто жє єщьо? Ой, Гріша, Вакс как єго увідєл, так тут жє ушьол под сєбя! — обидва сміються, але видно, що не дуже щиро. Не дивно — скрегіт стає все гучнішим.
    — Сюда роют, — похмуро каже Григорій, він вже не намагається ховати стурбованість за посмішкою. — Как Борщаговка, дєржится?
    — Боі на Обойном рьінке, уже трєтій дєнь. Но Робота ім так просто не пройті.
    Хто знає, де б ми були зараз, якби не Його Ферромагнітність, думаю я із вдячністю. Але він один, ну ще штурмфюрер Мораеш, той теж косить кр1тів по десятку за раз — а ж проти них цілісінька Орда.
    — От Саньіча єсть новості? — наче читає мої думки старший.
    — Ужє на подходє. Но успєєт лі… — молодший не встигає закінчити.
   
    Скреготіння стає просто нестерпним. Від гучності вібрують усі кістки, нутрощі і мозок, стінами починають йти тріщини, вони збігаються грайливим павутинням по підлозі в центрі кабінету, і в тій точці мармур раптом наче вибухає. В повітрі повно пилу, він висить густою хмарою, і з тієї завіси через пролом у підлозі повільно виповзає танк, вкритий камуфляжним візерунком під хохлому.
    Брати хутко пірнають під стіл — ну ще б пак, хороший схрон, там рота спецури сховається, хоч з гармати гати. А ось мені ховатися ніде, та й не можна, устав, сцуко, караульної служби не дозволяє, тож я стою й далі, не рухаюся, лише скриплю зубами від болючих мозолів та гарячково повторюю подумки: «Мєня нє відно, мєня нє відно…». Танк зупиняється, пил потроху сідає, вже можна розгледіти кр1тів, котрі сидять на башті. Старшому на вигляд років 66, на шиї в нього висить величезний яскравий дитячий бінокль. Позаду нього — мущина в балаклаві, з-під якої вибивається жорстке руде волосся. Мущина намагається бути непомітним. У люці видно механіка, його шолом інкрустований кристалами Сваровські, в навушниках грають «Рамонес», він гойдає головою в ритм музиці і геть не звертає увагу на події.
    — Мьі прішлі говоріть с Суркісом! — урочисто каже дід.
    — А какой імєнно Суркіс вам нужєн? — питається молодший з братів, не висовуючися з-під столу.
    — Імя Суркіса нє імєєт значєнія! — набундючено відповідає дід. — Мьі уполномочєньі пєрєдать єму трєбованія Ріната Лєонідьі…
    Дід отримує штурхана від рудого мущіни, й квапливо виправляється:
    — …трєбованія народа Донбасса!
    — І что жє хочєт Народ Лєонідьіч? — вступає у розмову старший брат.
    — Покайтєсь! — дід закочує очі догори й екстатично здіймає руки. — Прізнайтє свою віну в гєноцьідє русскоязьічньіх футболістов, отвєтьтє за вольінскую рєзню Кварцяного, антисємізм Альтмана і лунофобію Газзаєва! Вьівєдітє із обращєнія чісла 14, 88 і проізводньіє от ніх! Прізнайтє нєдєйствітєльньімі всє чемпіонства «Дінамо»! Отдайтє власть восставшєму народу і прєдстаньтє пєрєд судом, фошьістьі!
    — Єті мішігінє самі понімают, чєго хочут? — тихцем питається молодший брат у старшого?
    — Нєважно, тянєм врємя, Саньіч на подходє, — теж пошепки відповідає старший, і вже голосно в напрямку танка. — А нє рановато лі для трєбованій? Кієв то єщьо нє взят!
    — На Робота надєєтєсь? — нахабно посміхається дід і киває механіку. Той розвертає башту — ззаду до неї прикута купа металобрухту, в котрій ми з жахом пізнаємо Його Ферромагнітність.
    — Позвалі вашу жєлєзяку вьіпіть піва, а вмєсто піва налілі єму «Сармат». І нікакіх проблєм! — вихваляється дід. — Борщаговку наши доблєстньіє ополчєнцьі сєйчас как раз национализируют, а із Робота планіруєм сдєлать автомат по разліву піва.
   
    В кабінеті тиша — ми шоковані нечуваною підступністю кр1тів, ті ж насолоджуються справленим на нас враженням. Я забув про мозолі, Суркіси забули про Бєню, забутий усіма Стєпанєнко в трусіках борсається на вівтарі й стогне, аби його звільнили, та до нього нікому нема діла.
    Першим відходить від шоку молодший. Видно, що він погано розуміє, що каже, просто намагається тягнути час:
    — У нас встрєчноє прєдложєніє. Для іскуплєнія нашєй віньі мьі готовьі профінансіровать пєрєстройку «Донбасс-Арєньі» в сінагогу!
    — На хрєна нам сінагога? — тетеріє дід.
    — Ну нє мєчєть жє там дєлать! — необережно ляпає молодший, і тут же розуміє, що таки перегнув палку.
    Обличчя рудого мущини червоніє навіть скрізь балаклаву, він штовхає механіка, механік з криком «Отвєдайтє жьілістого донбасского буя!» тисне на газ, дід з криком «Хунту геть!» розмахує біноклем над головою, Суркіси з криком «Азохєн вєй!» бігають від танка по кабінету, Стєпанєнко з криком «Отпустітє мєня!» совається по вівтарю, а я мовчу й лише міцніше стискаю шмайсер — ну а що мені ще робити?
   
    В цю секунду парадні двері з гуркотом розчиняються. За ними стоїть стіна води — вода чистісінька, прозора, сонце грає в ній промінцями веселі мелодії, під які у водній товщі витанцьовують риби і раки. Просто по центру — велетенський рак, на ньому верхи кремезний мущина спортивної статури з тризубом у руці. Я пізнаю його, бо тисячі разів бачив це вольове обличчя на портретах у коридорах Федерації, школах, офісах, на медальйонах екзальтованих фіф. Санич прийшов! Санич встиг!!! Він зневажливо дивиться на людців, котрі вовтузяться в нього під ногами:
    — Стапє, істєрічкі! Щас будет вам банька — водоснабжєніє подоспєло.
    Санич змахує тризубом, стіна води зривається бурхливим потоком, сповненим сили херсонського сонця, і, неначе цунамі, змиває у діру в підлозі танк, кр1тів, Суркісів, письмовий стіл, вівтар разом із Стєпанєнком. З діри вихлюпується чорна піна, але потік одразу ж забиває її назад, під землю, у темні похмурі нори, вириті за останні дні попід древнім містом. Вода зносить з вулиць міста увесь бруд, сміття, рашистів, фашистів, домбарасів, недорашок і висерунів, і несе їх у широке русло Дніпра. Санич злазить з рака, відправляє його добивати тих, кого проминув потік, а сам грайливо підмигує мені і неквапливо прямує до балкона, дістаючи з кишені Іоніку. Мені стає невимовно легко на душі, стовбняк відпускає заніміле тіло, і я нарешті роблю те, про що давно мріяв — зтягую парадні бутси з натертих мозолів і щосили жбурляю їх у бурхливий потік услід Суркісам.
   
    Пройшло багато років, я встиг виграти кілька чемпіонств у різних країнах, тричі одружитися, завести купу дітей та онуків, прожити щасливе й цікаве життя, але фінальна сцена того дня завжди стоятиме у мене перед очима. Вона чудово знайома вам з числених картин, скульптур, книг і фільмів — Санич сидить на балконі, дивиться на свіжовимитий, сяючий на сонці Київ, і тихенько награє на Іоніці «Ласковьій май».

===ріжте тут===cut here===лінія отрєза===шплик тоту===ріжте тут===cut here===



Рейтинг записи: 12345


Читайте также

01 июля, 12:56
01 июля, 12:56
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Или аккаунт Sportarena