Очі

Санич біжить чимдуж, не розбираючи дороги. Блискавка грається з ним — то жене навпростець через поле, то вискочить просто по курсу, що доводиться пірнати в колючі чагарі, то дасть копняка, заганяючи у чийсь свіжоскопаний город. Але зараз байдуже на ту потоптану городину, аби швидше дістатися рятівного сховка. Легені зводить судомою, повітря гаряче і сухе, під ребра наче кілок забили, доводиться бігти скривленим на один бік. До хати вже зовсім трошки, блискавка наче й не проти, жене просто на неї, танцюючи в повітрі й з тріском розкидаючи іскри. Де вона в біса взялася така, мов футбольний м’яч розміром, сліпучо чорна — Санич про такі зроду не чув, а він вже тих блискавок на своєму бачив ого-го скільки. Швидше до хати, доки вона трішки відстала, влетіти й грюкнути дверима перед нею.
Наче встиг — куля гепнулася в двері, ображено потріщала й з гулом полетіла в напрямку ставка, лишивши по собі озоновий сморід. Серце бахає у висках, мов якийсь навіжений Маноло в барабан, ганяючи по черепу гарячкову думку — невже таки втік? Надворі тихо, жодного звуку, окрім того барабану в голові, Санич обережно повертає ключа, тихенько виглядає надвір — і отримує блискавкою в лоба.

***

— Са-ньіч! Са-а-а-ньіч!
Три голоси помолодше вже давно намагаються пробитися до Саничевої свідомості крізь сон, перегукуючися з кукуріканням пітухзи у дворі. Чого вони, холєра, приперлися, вихідний же ж, чи ні? Порахувати дні крізь вату в голові ніяк не вдається, матюкнутися на тих лобуряк теж — лише якийсь стогін виходить із Санича. Чути кроки, й один з голосів вже просто над головою обережно питається:
— Саньіч, тьі в порядкє? На работу ідьош?
Значить, таки п’ятниця, і троє нероб, котрих голова Панченка призначила йому в бригаду, не придумали нічого кращого, аніж шукать шефа вдома. Бухать без начальства їм, бачте, виховання не дозволяє, нє, ну хіба не свинство, гля? Санич робить над собою надзусилля, розплющує очі й вкладає у погляд всю свою обурену небаченим нахабством душу. Лучі гніву падають на переляканого Стиця, той раптом спалахує — мов бенгальский вогонь, але іскри й дим чорні, сліпучо чорні, мов на тій блискавці із сну, а коли дим розвіюється, Стиць стоїть перед Саничем чорний. Геть чорний, лискучий, мов натертий жиром, в одній символічній ганчірці навколо стегон.
Був Стиць, а став негр.
Негр.
Інший хто від такого натюрморту вже злякавсь в штани, але наш герой не з таких — Санич сміливо вистрибує в вікно і на чотирьох крізь кущі порічки шурує подалі від негра. Через кілька метрів сусідський паркан, котрий легко долається скрізь знайому дірку. За парканом на городі порається хазяйка. Санич любить дивитися на цей процес крізь вікно по обіді: сусідку природа щедро обдарувала фігурою, і в залежності від вектора докладення сили погляду спостерігача відкриваються або рельєфні сідниці, або повна цицьок пазуха — в обох випадках пейзаж мальовничий. Цього разу сусідка розташувалася тилом, і саме в нього врізається Санич у марних спробах загальмувати.
Тітка повертається, Санич збентежено вирячується на неї, спалах чорних іскр — і на місті сусідки стоїть Холлі Беррі. Саничу вона загалом подобається, він би залюбки завалив її на траву та побавився — але тільки по телевізору. Тому доводиться розвертатися й рятуватися в хаті, а там на Санича вже чекає колишниій Стиць.
Негр.
— Масса Саньіч, с вамі всьо хорошо? — питає негр.
— Нормально-нормально… — машинально відповідає Санич, до котрого потроху починає доходити. — Какой сєгодня дєнь?
— Пятніца, масса Саньіч! — слухняно відповідає негр. — Мьі работать сєгодня будєм? Грьіць бутль самогона пріньос, Гнат сальца…
— Зові іх обєіх сюда! — в голові Санича вимальовується план дій.
Два спалахи чорного вогню — і Санич жене до кампа трійко негрів.
— Чтоб чєрєз час бьіло дєсять рєтроспєктів на шєсті сайтах!
— Хорошо, масса Саньіч! — і негри починають чимдуж клацати на клавіатурі у шість рук.
Санич кілька хвилин із задоволенням спостерігає за ними, а тоді виходить на вулицю, завбачливо захопивши з собою темні окуляри — бо на біса йому стільки негрів?

***

— Альо-альо! Да, агєнтская контора «Костєнко єСєС»! Вам нужньі нєгрьі, іх єсть у мєня.
— Как зовут? — відвертається від слухавки й питає у свіжонаверненого негра. — Как звать тєбя? Саша Пєрєц? Ну развє єто імя для нєгра? — знову прикладається до слухавки. — Зовут єго Сєсє Пєпє. Откуда? Ой, названіє забьіл, такой городок, часто он мнє сніцца… Ніцца? Ну да, Ніцца! Да нєт єго на сайте, оні чєтвьортую команду на сайт нє вікладівалі. Цєна? 55 тьісяч — і разошлісь!..

***

— Альо-альо! Да, узнал, рьібка моя. Вспомніла своєго котіка? Прієзжай, тряхньом старіной… Что, чьорного пєтуха для рітуала? Да нєт чьорньіх, только бєльіє у мєня… А хотя, подожді. Стьіць, нєсі сюда оту пітухзу, что возлє хлєва кукарєкаєт. Рьібка моя, щас твой котік сдєлаєт тєбє чьорного пєтушка.

***

— Альо-альо! Да, самьіє отборньіє нєгрьі і только для вас. А что вас інтєрєсуєт? Есть лі у ніх клаусула? Да конєчно ж єсть! Вьі што, інтєрнєт нє смотрітє, нє знаєтє, какая у нєгров клаусула? Да вьі о такой клаусулє только мєчтать можєтє! — кладе слухавку. — Ну вот с какімі жє ізвращєнцамі пріходітся імєть дєло! Но бізнєс єсть бізнєс.

***

— Альо-альо! Конєчно узнал, Ігорь Міхальіч! Опт? Ну конєчно, для такіх клієнтов любой капріз. Оплата попіжжє? Конєшно, пішєм договор — і я охотно вєрю вам на слово. Прєкрасно, ужє отгружаєм! — кладе слухавку і кричить Стицю, — Щас прідьот фура, загружайте в нєйо із сарая крайній штабєль. На станціі найдьотє товарняк с угльом і прікапьівайте їх по десятку в вагон!

***

— Владімір Алєксандровіч, дорогой любімьій! Вам нєгров для рєпрізьі ілівот на єкзотічєскіє развлєчєнія? Как єто і то і то? А, в партійньій спісок? Рад поучавствовать, да да, сдєлаєм їх вмєстє! — і тихенько найближчому: — Жан, поєдєшь в століцу, к масса Вольдємару… Да, тому самому. Но помні, наша бізнєс-модєль — засєліть страну нєграмі! Понял?

***

Але щастя рідко триває довго. Якось зранку до Санича приходить голова Панченка — вірніше, не приходить, бо нічим, так, прикотилася по дорозі, кокетливо вимахуючи солом’яним капелюхом.
— Костєнко, тут у тєбя сосєді началі пропадать. Нічєго нє сльіхал?
— Соседі пропалі — у ніх і спрашьівайтє.
— А что за стоньі у тєбя із сарая доносятся? Нєгрьі? Какіє нєгрьі, Костєнко, што за чушь? А ну открьівай!.. И точно нєгрьі. Костєнко, на хрєна тєбє столько нєгров? Футбольньім агєнтом задєлался?
— А шо такоє? Чєм плохой бізнєс?
— А єто случайно нє пропавшіє сосєді у тєбя там в сарає? — і очі голови Панченка загораються лихими вогниками.
Санич спочатку хоче продовжувати клеїти дурника, але потім згадує усі ті капості, що довелося витерпіти від голови Панченка, зловісно посміхається і знімає окуляри. Спалахує чорне полум’я, дим — і під солом’яним капелюхом замість голови Панченка весело тріщить іскрами і бздить озоном чорна кульова блискавка. Та сама, котра наснилася Саничу зранку — чи таки не наснилася?
Знову доводиться рятуватися втечею в хаті, але там черговий неприємний сюрприз для Санича — на нього вже чекають. Трійко негрів лежить зв’язаними у кухні, а у кімнаті замість них троє фігур у білих балахонах з гострокінечними капюшонами.
— Ш-ш-што вам надо? — питається в них Санич.
— Фізда тобі, Санич! — відповідає головний капюшон. — Ми й так не встигаємо тих негрів знищувать, а тут ще ти зі своїм чорним оком. Зара газ відкриєм, свічку запалим — і за годинку не стане ні тебе, ні цілого сарая негрів. Хіба ж не красота?
— Ухо от рака вам, а нє Саньіча, лушки! — Санич знов героїчно стрибає у вікно, але там на нього вже чатують парні помоложє у білих халатах, вони хвацько пакують Санича у гамівну сорочку, вкладають на ноші, колють шприцом у ж1пу й несуть до білої газельки.

***

— Ех, Костенко… — каже сам до себе старший з білохалатників. — Бачив я, як допиваються до білої гарячки, але щоб до чорної, та ще й щоб сусідів гуталіном мазать — це в моїй практиці вперше.
Скрушно киває головою та йде до газельки.

===ріжте тут===cut here===лінія отрєза===шплик тоту===ріжте тут===cut here===