Sportarena

Серце

Робот 18 июля, 12:27
384
106
Подписаться на блог
Серце
Лєт мі спік фром май харт

   Дощ вщух десь під ранок. Хтось там наверху нарешті закрив кран, і ранкове сонце грайливо кинуло жмутом променів у вікно з чистісінького неба. Хто б то міг буть і у якій формі варто виказувати йому вдячність — мене у цю хвилину якось не обходить.

   Зовсім інша справа — ранкова пробіжка. Спокійно проходжу повз сплячу охорону. Пітухзи ще не співали, тож хай хлопці перехоплять трошки ранкового, найсолодшого сну, а я рвону навпростець через поле до водоспада — там біжить вода зі снігових вершин, з відповідним температурним режимом, шматочок іншого, суворішого світу серед марципанового пейзажу. Сьогодні непростий день, крижана ванна дасть мені необхідну тверезість думок і холодний розум.

   На роботу вирушаю пєшкарусом. Хай щоразу мені нагадують, що статус вимагає користуватися службовим транспортом, але ж та клята колісниця відгороджує мене від народу гірше високого паркану, а народ — то моє все.

    Вірніше, не стільки народ, скільки його любов. А значить — і його ненависть.

    ***

    Доки неквапом чимчикую, можу зазирнути в очі кожному, хто трапиться по дорозі, роздивитися там потаємні думки, бажання, а часто й небажання, особливо у жінок. Ось ти йдеш, вони грайливо посміхаються тобі, наче запрошують на гарбузик мате, а придивишся — і мате вже немає, лише гарбузик, та що там, цілісінький гарбуз, перестиглий, і вже й підгнити встиг, так довго його для тебе готували. Дякувати жінкам, саме вони підказали мені одну простую вєщь — від любові до ненависті лише маленький крок. Його просто зробити, зазвичай це трапляється у підлітковому віці, коли гормони зривають в організмі усі запобіжні клапани — ти наївно вивертаєш своє гаряче серце, сповнене любові, їй, єдиній, найбажанішій в усьому світі, а у відповідь отримуєш крижаний душ, схожий на той, що я приймав щойно, тільки ще більш холодний, а головне — знущальний. І уся твоя любов, геть уся, до найдрібнішої корпускули, стає чистісінькою ненавистю — якщо подумати, це теж саме, лише міняється знак. Це як електричний струм — якщо є плюс, то десь на протилежній стороні має буть такий же мінус, казав нам старенький вчитель у школі і показував кумедні картинки про крихітних ліонельчиків, котрі жваво перекидують електрони з одного полюса на інший.

    Завбачивши мене, варта у воротах піраміди шанобливо схиляється. Привіт-привіт, відпрацьований до автоматизму ритуал, кидаю їм трішечки уваги, вона повернеться потім до мене сторицею. Запам’ятовуйте, хлопці, та іншим розкажіть — я ж простий пацан, ну майже простий, тими ж вулицями ходжу, тим же повітрям дихаю, з тими ж жінками кохаюся, і якщо у вас є яке питаннячко до кого з числених божеств, простіше через мене передати, аніж самотужки волати у те небо, таке блакитне, але ж таке далеке — хрін там хто тебе почує. А я твоє проханнячко передам, разом з іншими, там багацько набереться, але ж передам — думай, хлопче. Нехай твої думки стануть часткою іншого егрегора, мені чужого не треба, але на потоках божественної енергії маю сидіти я.

    На сходах до даху зграйка жерців — ну чисто тобі голуби, тупцюють, притискаючись один до одного, і дивляться навколо, схиливши голову набік. Один з них обережно відокремлюється від колектива й обережно перебирає ногами мені назустріч.

    — Пане, чи може недостойний раб осмілитися потурбувати Вас…

    Додаю до кивка головою заохочувальну усмішку — мені нескладно, йому приємно, богів багато, тож важливо, аби найперше про тебе згадували, в божественному бізнесі кожна душа рахується, хай то навіть втомлений від переїдання жрець.

   — Останнім часом, пане, ми спостерігаємо певні демографічні процеси… навіть можна сказати, складнощі… навіть…
    — Проблеми, — підказую я бідоласі.
    — Саме так! — вдячно підхоплює він.
    — І пов’язані вони з людськими жертвами? — підвищую градус людяності у посмішці.
    — Т-т-т-так… — цей переляканий маленький товстун вже ладен скочити з даху.
   — Дякую тобі, питання вже у стадії вирішення, — кажу я йому і спостерігаю за кумедними стрибками, що означають полегшення і одночасно спроби якнайшвидше опинитися подалі від мене. Стрибає він лицем до мене, під час останнього стрибка наштовхується на бороданя у камуфляжі, пізнає в ньому ватажка найкривавішого добробату й таки втрачає свідомість з переляку. Що ж, він таки довго протримався, як на відгодованого каплуна.

    Поглядом питаю у бороданя — як справи? Все готово — теж очима відповідає він мені. Люблю мати справу з військовими — зайвих слів не треба. Рефлекторно кидаю посмішку, хоча в його випадку це, мабуть, і перебір. Але байдуже — на мене чекає найголовніше.

    Верховний жрець вийшов попереду мене на дах, аби розігріти публіку. Я чую його голос, але не розбираю слів — струмок любові, що і до цього лоскотливо біг крізь моє тіло, перетворюється на бурхливий потік. Навколишнє розчиняється у сліпучому сяйві, потужна сила наповнює мене по вінця, мов пиво, й потроху піднімає догори. Так я і виходжу до натовпу — крокуючи повітрям.

    — Любі мої! — кажу я до них, і мій голос, я це точно знаю, приємним баритоном лунає у кожній голові, а тоді вертається назад ревом юрби, котра вигукує моє ім’я:

    — Кет-цаль-ко-аль, Кет-цаль-ко-аль, Кет-цаль-ко-аль!!!

    — Любі мої! — повторюю я до них, але спершу потроху знижуюся, аж доки не торкнуся ногами каменю. — Я дуже ціную вашу любов до мене!
    Юрба реве ще голосніше. Ну-ну, подивимося, що ви заспіваєте далі.
    — І тому з сьогоднішнього дня я оголошую кінець епохи дикунства і відмову від людських жертвоприношень!

    Ух, яке це неприємне відчуття — бурхливий потік чистої енергії скрізь моє тіло раптово зникає. Добре, що в цей момент я не був у повітрі, падати на твердий камінь було б досить боляче навіть для мене, але ж я знав чого чекати від цих кровожерливих виродків. Минулого разу, як запропонував їм метеликів та горобчиків, було те ж саме. Гаразд, сини гієни, сьогодні в мене є для вас щось краще.

    — Хіба ж є користь в тому, що найкращі сини та дочки нашого народу віддають своє життя, хай навіть у ім’я любові до мене? Вони йдуть з життя, і разом з ними йдуть їх таланти й уміння, їхня любов до своїх та ненависть до чужих — а наші вороги лише тішаться з того, а моє серце, серце слуги народу, крається.
    Натовп мовчить.
    — Але хіба любов — то єдиний привід для смерті? Де є любов — там є і ненависть, і чим більше ненависті, тим більше любові!
    Схоже, що до них потроху доходить — крізь моє тіло знову потихеньку тече струмочок сили.
    — Так нехай на цьому жертовнику гинуть не ті, кого ми любимо, а ті, до кого ми відчуваємо ненависть! Нехай у жертву мені більше не приносять людей – нехай замість них тут проливатимуть кров збоченців, котрі вболівають за ненависні нам клуби! Зробимо їх разом!!!

    Натовп реве, струмочок знову перетворюється на бурхливий потік. Я повертаюся до сходів, а там хлопці в камуфляжі вже тягнуть полонених. Люблю мати справу з військовими — зайвих слів не треба. Жертв десятки зо два — малувато, але для першої спроби вистачить. Першого хутко вкладають на жертовник, верховний жрець, що вже подумки встиг було вийти на пенсію, радісно заносить ножа над його грудьми:

    — Чи хочете ви побачити, що за гріхи він приховує в своєму серці?
    — Та-а-а-а-ак!!! — шаленіє натовп.
    — Ну то дивіться! — ніж блискавкою пірнає у груди.

    Це єдиний момент, котрий я люблю у загалом неприємній процедурі. Удар має бути винятково точним, обсидіан — матеріал дуже гострий, але надзвичайно крихкий. Ледь зачепиш кістку чи ніж ковзне убік — і лезо розлетиться на друзки. Ну ж бо, покажи нам свій скілл! О, так, блискуче виконання, такої майстерності можна досягти лише тисячократними тренуваннями — зрештою, так воно і є. Ніж знов злітає догори, а у грудях жертви роззявляється діра, мов рот у викинутої на берег риби.

    Ось те, що буде далі, мені не до вподоби — кров, паруючі тельбухи, у груди холодним жовтобрюхом заповзає жаль до приреченого. Але з пісні слів не викинеш — саме це огидне видовище і потрібно юрбі. Жрець лізе волохатою ручицею у дірку, дістає звідти ще живе серце, кидає його у золоту миску, удар ножем — і серце розвалюється навпіл. Зсередини наче оранжевим ліхтариком хтось посвітив — і жрець, піднімаючи догори скривавлені руки, урочисто повідомляє:

    — У нього в серці був «Шахтьор»!!!

   Натовп скаженіє від ненависті, секундна жалість у мені миттєво розчиняється у потоці, річці, океані могутності — я фізично відчуваю її промені, котрі вилітають з роззявлених ротів, вирячених очей, і з усіх боків фокусуються на вершині піраміди, тобто прямісінько на мені. Так, щодо ненависті я таки зірвав джекпот — жодна любов не зможе дати такого ефекту.

    — У цьому серці був «Спартак»!!! — жрець вже демонструє народним масам наступне серце, котре світиться яскраво-червоним. Кривавий конвеєр працює з вражаючою швидкістю, проте в цьому наші інтереси збігаються — людці казяться, тож потужність зростає.

    — «Ювентус»!!! — жрець не зменшує обертів, викликаючи екстаз у натовпі. В інший момент я б відчував до біснуватої наволочі відверту огиду, але не зараз — у цей момент саме вони роблять мене всесильним божеством. А те, що цей процес грунтується на ненависті — що ж, таке життя, воно сповнене ненавистю рівно настільки ж, наскільки і любоввю, тож я лише скеровую властивий людям негатив у конструктивне, себто вигідне мені русло. Якщо комусь кортить влаштувати диспут про природу сили, світло й темряву — залюбки. Але якось іншим разом. Бо в цю хвилину я дещо заклопотаний божественними справами.

    — «Челсі»!!! — от дивна річ, більшість публіки жодного матчу Пенсіонерів не бачила, та й на біса їх дивитися, якісь грьобані антиподи, в них там взагалі на голові ходять — але ненавидять їх справно. Ну і добре, працюйте, працюйте, мої любі.

    — «Фулхем»!.. — о, тепер, схоже, без божественного втручання не обійтися, бо реакція стає дещо млявішою. Ну воно й зрозуміло, що той «Фулхем», ні риба, ні мясо, але мені хоч й з паршивого кота хвіст — все згодиться. Треба лише трохи допомогти тупуватому плебсу.

    — Любі мої, пам’ятайте — хто не з нами, той проти нас! — от і гаразд, мої слухняні, стрілка уявного гальванометра знову злітає догори.

   В цей час до вівтаря тягнуть чергову порцію невдах. Одному з них вдається випручатися й впасти до моїх ніг:
    — Це помилка, о найсвітліший! Я свій, я випадково втрапив до цієї компанії…
    Хлопці в камуфляжі не дають йому довго теревенити, мить — і він вже розіп’ятий на жертовнику. Мені, звісно, жаль тебе, хлопче, мені усіх жаль, але що ж тут робить — одного разу спробуєш бути богом, і вже ніколи не зможеш зупинитися. А на метеликах та пташках культу не збудуєш, когось таки треба у жертву приносити.

    Доки я собі рефлексую, серце бідолахи вже кинуто до миски, вжжжик — ось вже воно розчахнуте, жрець щосили роззявлює рота, аби виголосити назву чергового клубу, та так і німіє, вирячившись на блакитне сяйво з вівтаря. Це катастрофа, розумію я. Хлопче, ну на біса ж тебе занесло до тих збоченців? Пивка з сєпарами закортіло посьорбати? Бачиш, до чого твої пустощі привели – і сам згинув ні за хвіст собачий, і мене підставив, ох як підставив… Божественний промисел не вибачає помилок, якщо егрегор впаде вдруге, я його вже ніяк не підніму. Треба щось робити, і часу в мене на це хіба якась секунда.

     Світ навколо стає густим і повільним, немов у рапідній зйомці.
    — Дивіться, горобчик!!! — кричу я щосили і вказую пальцем кудись в небо за головами натовпу. Доки всі слухняно повертаються у той бік, хутко хапаю ножа й стромляю його собі у груди. «Аби не вцілити у ребро!» — гарячково молюся сам собі. Ні, наче вийшло, однією рукою хапаю серце з миски й ховаю до кишені штанів, іншою висмикую свій пламєнний мотор, кидаю його на вівтар й рубаю ножем. Ніби встиг — усі тільки починають обертатися назад.

   — Ну то що там? — питаю у жерця з посмішкою, киваючи на своє серце, а сам дослухаюся до дивних відчуттів у грудях.
   Жрець отетеріло переводить погляд на миску, його вирячені ще до того очі от-от вистрибнуть з орбіт.
    — Н-н-н-нічого, — ледь видавлює він з себе.
    — Як це нічого? Не може такого бути, придивися уважніше, мій любий.

   Порожнеча у грудях тисне, мов камінь. Насправді я чекав на гірше, думав, буде боліти, чи щось таке, а воно просто тисне, загалом можна терпіти. Аби тільки потік сили не слабшав, з рештою розберемося якось, от тільки розбудимо цього сомнамбулу коло вівтаря, що він там копирсається?

   — Так, є! — нарешті він щось там розгледів, — Трошки, але є — «Шахтьор» у єврокубках!

    І натовп знову вибухає променями ненависті — за ці пару секунд вони вже встигли скучити за кривавим шоу, тварюки. Ну так дивіться, дивіться, вистава продовжується.

    — «Шахтьор», «Реал», «Фенербахче», «Інтер», «Локомотив» — і це все в одному серці!!!

    Здається, натовп вже остаточно втратив людську подобу, найслабші починають гинути під ногами сусідів, але ніхто на те вже не зважає. Чистісінька ненависть потужною рікою пливе крізь мене, даручи мені безкінечну могутність, і я вдячно розчиняюся у цій сліпучій силі.

    ***

   Додому йду знову пішки. Енергія в мені вже трошки заспокоїлася, розтеклася судинами по тілу. Пустка у грудях вже майже не турбує — спочатку було дуже незвично, навіть трошки моторошно, але зараз я вже майже призвичаївся до цього відчуття. Чуже серце неспокійно б’ється у кишені, а зустрічні жіночки сприймають ту пульсацію в штанях на свою адресу і одразу починають кокетливо мені посміхатися. О, скільки любові обіцяють мені ті посмішки, але ж я добре знаю їй ціну, знаю, наскільки примхливою та непостійною може вона буть. Я зробив свій вибір — і ваша ненависть ніколи мене не зрадить, віднині вона завжди буде зі мною, змушуючи натовп щоразу скандувати моє ім’я:

    — Кет-цаль-ко-аль, Кет-цаль-ко-аль, Кет-цаль-ко-аль!!!

==ріжте тут===cut here===лінія отрєза===шплик тоту===ріжте тут===cut here==



Рейтинг записи: 12345


Читайте также

01 июля, 12:56
01 июля, 12:56
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Или аккаунт Sportarena