Ліцензія на смерть, або Історія дитини-вбивці, що стала легендою боксу

Замість звичайної школи Кассім Ума пройшов школу війни. Як всесвітньо відомий боксер вирвався з цивілізаційної прірви і став чемпіоном – у спецпроекті Sport Arena і Новое Время про суперзірок спорту, які досягли вершин, незважаючи на життєві випробування

Він убивав. Зрештою, у цьому немає нічого дивного – військові отримали від суспільства дозвіл на вбивство. Не вважається чимось аморальним, якщо вбивати за праве діло. Це не протизаконно. Швидше за все, можна навіть отримати статус героя, якщо вбити “достатню” кількість людей.

Колишній чемпіон світу з боксу Кассім Ума мав повне право не з’явитись до суду Лос-Анджелеса за обвинуваченням у зберіганні кокаїну. У цьому місці він повинен загадково посміхатись з єхидним виразом обличчя: його можуть покарати за зберігання наркотиків – жахливий злочин.

Богобоязкі матусі, церковники та інші моралісти у таких випадках найперші серед активних противників: який приклад він подає нашим дітям?

Тут Кассім повинен засміятись.

***

Він все ще прокидається вночі та нервово зиркає по куткам темної кімнати у намаганні побачити загрозу. Не потрібно навіть невеличкого шуму чи приглушеної розмови у кімнати поряд, аби Ума розпочав тривожитись. Самих лише спогадів та внутрішнього неспокою досить для поганого сну.

Дитячі спогади не завжди точні. З часом на спогади можуть перетворитись неодноразові розповіді батьків якоїсь цікавої історії. Буває до самого голого факту додумається гарна оболонка. Люди починають забувати та плутати. Кассім Ума був би не проти забути все. Переплутати реальність та вигадку. Але як?

***

Обшарпані, синьо-вигорілого кольору стіни, що ніколи не знали ремонту. Старезна дошка, яка вже більше нагадує підставку для папірців з буквами та цифрами. Діти у величезній юрбі тісно сидять один біля одного на дерев’яних незручних лавках та тримають босі ноги на землі; нехай сухій та теплій, але від того не менш брудній. Це місце має бути школою, але за описом нагадує покинутий багато років тому будинок. Можливо, так воно було й насправді.

Кассім Ума разом зі своїми однолітками чимдуж намагався зосередитись на словах вчителя перед природнім бажанням дивитись у вікно чи штовхати сусіда за партою. Саме в цей час до класу зайшли декілька людей у військовій формі та з автоматами в руках. Така подія змусила всіх дітей нарешті подивись у одному напрямку та замовкнути. Воїни, які також були ще дітьми трохи старшого віку, наставили АК-47 на вчителя та гучним криком сказали всім хлопчикам стати в шеренгу та йти з ними.

У той день шестирічний Ума перестав бути школярем – він став воїном  повстанської армії під керівництвом Йовері Мусевені. Пізніше – після перемоги у війні – ця армія стала визвольною, а Мусевені – президентом Уганди; генерали Національної армії опору говорили, що вони ніколи не викрадали дітей. Не примушували їх воювати. Не вчили вбивати заради отримання влади.

Через усі ці переживання Кассім безліч разів хотів прокинутись та повірити, що це лише сон. Але коли він дивився на свої пітні руки крізь темряву, то відчував знайомий липкий дотик крові. Такого не придумаєш.

Кассіма швидко навчили підкорюватись та воювати. Якось у інтерв’ю він назвав точну кількість ударів, яку зробив за бій – 1.331. Коли його запитують про кількість вбитих під час війни, Ума каже, що не може назвати точну цифру. Мабуть, він знає, але просто не хоче говорити. Не хоче пам’ятати.

Проте один випадок викинути з голови не вдасться за будь-яких умов. Його близький друг втратив обойму з патронами, його треба було покарати. Ще навіть не десятирічного Кассіма зобов’язали винести вирок. Це був цінний урок для молодого воїна. За дулом автомата немає друзів. Ти або тебе. Такі слова він почув від старшого групи. Переляканий хлопець зробив свій вибір. Відтоді він знав, що у нього один лише друг – АК-47. Він надійний. Він захистить та ніколи не зрадить.

У 1984 році Ума разом з іншими дітлахами було викрадено зі школи селища Бусіа у східній частині Уганди. Через рік армія Мусевені перемогла, у 1986-му – той став президентом. Тепер Кассім був не повстанцем, а гордим представником державної армії. Його роль не змінилась, адже постійно хтось інший намагався захопити владу, президентська армія повинна була придушувати бунти по всій країні.

Маленький хлопчик сидить на горі трупів та у мирному спокої палить – ще одна картинка, яка б краще була жахливим сном. Але тільки-но Кассім відчуває сигаретний дим, через його легені завжди проходить це відчуття. Завдяки запаху люди можуть згадати багато чого.

Лише через п’ять років після викрадення Кассім побачив свою сім’ю.  В Уганді стало трохи спокійніше. До того ж військові вважали, що виконали свою місію по вихованню відданого воїна. Чи може холоднокровного вбивці. Дорослим завжди треба платити навіть за війну. Вони меркантильні та ненадійні. Діти не мають вибору.

Уже в перший день їм сказали, що немає більше ніяких мами й тата. Їм сказали, що плакати заборонено. Їм сказали, що треба слухатись.

***

Морозного ранку у лютому 1998 року молодий хлопець у кумедному одязі, який явно не відповідав ні погоді, ні місцю свого перебування, спокійно пройшов реєстрацію, вийшов з аеропорту Даллес на вулицю та рішуче пішов у невідомому напрямку. Неважливо було куди він йде – він йшов від чогось.

За правління Мусевені Ума мав радіти. Проте він не хотів бути військовим. Свій шанс назавжди викинути автомат Кассім отримав на рингу. На щастя для нього, тримати зброю у боксерських рукавичках незручно.

«Бокс став моєю терапією», – розповідав Ума багато років по тому, коли усі навколо говорили, що йому треба записатись на прийом до психолога. Він знайшов справу, де треба було повністю зосередитись та не думати про щось інше.

Якби не бокс, говорить Ума, його мабуть вбили б у черговій військовій сутичці.

Талановитого боксера видно навіть в Уганді. Він багато тренувався та вигравав бої. Ума здобув ліцензію на Олімпіаду 1996 року, але не зміг поїхати до Атланти через відсутність грошей у держави. Ума дуже хотів поїхати. Через рік з’ясувалось, чому.

Завдяки допомозі високопоставлених друзів Ума особисто знайшов фінансування для поїздки на чемпіонат світу серед військових у США. Він залишив дружину та двох дітей, матір, батька та втік до Сполучених штатів. Батька згодом закатували через сина-зрадника.

Перше, на що звертає увагу будь-яка людина у новій далекій країні – дерева. Можна підготуватись до чужої мови, іншої атмосфери та навіть до різних людей, але дерева завжди дивують. Вони першими говорять, що ти не вдома. «Всі дерева були сухими! Дерева повинні бути зеленими, а вони всі були сухими».

Як швидко Ума пішов з аеропорту, так швидко він і повернувся, потрапивши на холод. Кассіму пощастило знайти таксиста з Гани, який довіз його у дешевенький мотель, де проживали в основному наркомани та біженці з різних країн світу.

Перш за все він розпитував людей, де можна займатись боксом, адже це було справою його життя. Заради боксу він залишив рідну країну. Власниця мотелю розповіла, що знає боксерські зали. В одній тренувався Джо Фрейзер, у іншій – Рей Шугар Леонард. Кассім не знав, що таке Філадельфія чи Меріленд, але наступного дня він купив велосипед та поїхав шукати. Полісмени зупинили юнака та пояснили, що на велосипеді з Вашингтону до Філадельфії не доїдеш.

Ще в дитинстві Кассім звик не зважати на відстані, адже йому доводилось багато ходити під час війни та спати на ногах. Проте цього разу був інший спосіб шукати собі місце для тренувань. Влаштувавшись на роботу посильного, він у кожного клієнта питав, де можна знайти боксерську залу. Врешті-решт, неподалік Александрії він почав тренуватись.

Через якихось півроку він уже став одним з найбільш талановитих боксерів США та підписав контракт з відомим промоутером Томом Мораном. Попереду були перемоги та чемпіонський титул у середній вазі за версією IBF і світове визнання.

У 2007 році, подолавши свій страх, Кассім таки поїхав до Уганди. Він боявся бути арештованим, бо як ніхто інший знав, що буває зі зрадниками батьківщини. Проте його зустріли, мов героя. І прості люди, і керівництво держави.

Офіційна позиція залишалась незмінною: він був учасником боротьби за визволення, а не вбивцею з повстанської армії. Він не втік, а поїхав прославляти свою батьківщину. Як добре, що можна брехати.

***

Том Моран відіграв важливу роль у житті Кассіма. Фактично усю професійну кар’єру він вів за руку хлопця, немов маленьку дитину. «Він пропустив своє дитинство, а тепер намагається його наздогнати». Навіть за часів чемпіонства Ума був примхливою дитиною. Моран говорить, що свій пояс росіянину Роману Кармазіну Ума програв через те, що в один прекрасний момент втратив концентрацію та не міг зосередитесь.

Як дитина у шкільному класі.

Він хотів би, щоб дитинство було насправді пропущеним моментом. Він би краще провів ці 10 років у комі. «Кожен божий день я згадую свої дитячі роки». Якби він міг про це забути.