Алекс Янґ: Golden Vision

SportArena вшановує пам'ять одного із найкращих гравців у історії Евертона, шотландського нападника Алекса Янґа, який фактично став уособленням золотої епохи Ірисок 60-х років минулого століття та допоміг команді виграти золоті медалі Першого дивізіону та Кубок Англії.

Наприкінці лютого Туманний Альбіон завмер у скорботі – тамтешній медіа-простір у прямому сенсі розірвала сумна звістка про те, що із життя пішов Алекс Янґ. Справжні цінителі гри мільйонів та уболівальники Евертона зі стажем, скрушно хитаючи головами, порекомендують, в першу чергу, поринути у часи авантюрно-романтичного футболу та безсмертної музики у виконанні Бітлз – саме там, гортаючи сторінки історії, ви обов’язково знайдете Александера Янґа, уродженця шотландського містечка Лоанхед, хлопця, який підкорив Ліверпуль.

Александер Янґ народився 3 лютого 1937 року. Хлопчик ріс сором’язливим та слухняним – з нього не зводила очей мати, яка ще до народження Алекса за трагічних обставин втратила сина Пітера.

«У мене був старший брат Пітер, який помер до мого народження. Коли йому було п’ять, він грався на тротуарі у Лоанхеді і його насмерть збив фургон. Тому, коли я народився, мати не спускала з мене очей. Вона завжди говорила мені про речі, які не можна робити. Якщо я грався на вулиці, то вона стояла біля дверей та чекала», – так змальовував дитинство Алекс.

Опіка матері сформулювала світогляд та стержень майбутньої зірки, прищепила хлопцеві наполегливість та почуття обов’язку. Тож коли Алекс потрапив до відомої юнацької команди Ньютонгрендж Стар, в якій ази футболу пізнавали Боббі Джонстон та Дейв Маккай (видатні шотландські футболісти 1960-60-х років), стало зрозуміло, що із нього будуть люди – так він усе ловив на льоту та беззаперечно виконував поставлені перед ним завдання. Працелюбність відобразилася і поза футболом – наприклад, Алекс поєднував тренування із працею на місцевій вугільній шахті.

Взірцем для Александра був правий вінгер Хіберніана Гордон Сміт.

«Він був чудовим гравцем, джерелом натхнення для молодих хлопців на зразок мене, і нагадував кінозірку. Він їздив на шикарному італійському автомобілі і був єдиним, як ми знали, хто відпочивав за кордоном», – розповів Янґ.

У 1959 році їхні долі перетнулися у Харт оф Мідлотіан – 35-річний Гордон, вже будучи у поважному для футболіста віці, познайомився із молодим, двадцятидвохрічним, але справжнім вожаком Хартс Алексом Янґом. Як-не-як, а на його користь говорили чемпіонство Футбольної Ліги, Кубок Шотландії та два Кубки шотландської Ліги – нагороди, до яких він безпосередньо приклав руку.

З часу появи Янґа на Тайнкаслі у Сердець справи дійсно різко пішли вгору – у 1955-му цей вісімнадцятирічний нападник з ходу закохав у себе Единбург та у квітні підняв над головою Кубок Шотландії, долучившись до перемоги над Селтіком – 3:1. Він показував настільки зрілу гру (ще б пак – не кожен заб’є у його віці п’ятнадцять голів), що у тренера Томмі Уокера не виникало жодних питань.

Алекс та Хартс прогресували семимильними кроками – гравець відвантажував голи, як то кажуть, «пачками», а команда наступала на п’яти Рейджерс та Абердіну (до ренесансу Селтіка і епохи Джока Стейна ще було дуже далеко). Тож чемпіонства 1958 та 1960 років були цілком закономірними,  а в активі Янґа нараховувалося сімдесят вісім влучних ударів.

Однак закріпити результати, здобуті на внутрішній арені, гідними виступами у Європі, на жаль, не вдалося – у першому ж раунді Кубку європейських чемпіонів-1960/61 Хартс отримали «смачний» ляпас від майбутнього переможця турніру, неперевершеної у ті часи лісабонської Бенфіки. Зауважимо,  що двоматчева дуель підсумувалася невтішним для шотландців рахунком 1:5, зате єдиний гол, захищаючи честь Темно-бордових, забив саме Янґ.

«Ми ніколи раніше не випробовували схему 4-4-2. А вони були настільки розумні в переміщеннях! Ми просто не могли впоратися з ними»,  – якось зізнався Александер, змальовуючи поєдинок проти португальського гранду.

Те взяття воріт було останнім для Янґа у футболці Хартс – у середині листопада 1960 року юнак підписав контракт із Евертоном, а клуби домовилися за солідні на ті часи 40 тисяч фунтів стерлінгів. Це був новий виклик – новий чемпіонат, нові відчуття та нові можливості.

Журналісти сумнівалися у раціональності придбання Алекса, який, за їхніми міркуваннями, «перебрався із периферії» (ось вам наочне «шанобливе» і принципове відношення до шотландських гравців) у самісінький Ліверпуль. Та ще й за які гроші! Хлопець, звісно, небувалий талант, та чи зможе він відпрацювати вкладені у нього кошти, довести усім, що гідний грати на стадіоні, трибуни якого салютували самому Діксі Діну? Схожі думки роїлися у голові Янґа – від нього чекали не інакше як чуда.

Переїхавши на Ґудісон Парк, форвард зіткнувся із кількома суттєвими проблемами – по-перше, він не одразу адаптувався до зростаючої популярності з боку фанатів та прискіпливої уваги ЗМІ, через що певний час відчував дискомфорт, а по-друге, що важливіше, мав непорозуміння із головним тренером Ірисок Гаррі Каттериком, яке в підсумку вилилося у довготривалу обопільну неприязнь.

«Я виявив, що бути знаменитим дуже важко, чесно,– поділився Алекс. – Не зрозумійте мене неправильно, я був надзвичайно задоволений, і уболівальники Евертона ставилися до мене просто чудово. Але у нас була прекрасна команда, тому я не розумію, чому вони підняли такий шум через мене».

Пояснив Янґ і конфлікт із Каттериком.

«Ні він, ні я не ладнали. В колективі було чимало шотландців – Джиммі Ґабріел, Алекс Паркер, Сенді Браун і Джордж Томсон, який прийшов зі мною із Хартс – і він це ненавидів».

Чому і за що? Якщо вірити спогадам та джерелам, негативна реакція тренера була викликана тим, що Янґа купував не він, а колишній керманич команди Джонні Кері, а значить, особливих підстав довіряти гравцеві себто не мав. Мабуть, щоб зрозуміти специфіку мислення Каттерика, слід наголосити на тому, що ця людина була не говіркою (особливо із журналістами), закритою, дотримувалася субординації, вселяла страх та цуралася усіх зовнішніх факторів, які б могли хоча б якось вплинути на гру. Тим не менш, що Каттерик, що Янґ довели власну профпридатність – менеджер об’єднав колектив та поповнив клубний музей важливими трофеями, а Алекс, борючись якраз із тиском Гаррі, заграв новими барвами, сподіваючись так закрити роти усім критиканам. Не виняток, що Каттерик спеціально підбурював Алекса, спонукаючи підопічного до більшої самовіддачі – благо, тренер славився своїм психологічним підходом ще під час роботи із Шеффілд Венсдей.

Як наслідок, в дебютний повний сезон (розіграш Першого дивізіону 1961/62) Евертон фінішував четвертим, при цьому Алекс відзначився чотирнадцятьма голами. Додамо, що даному голеадорському внеску посприяла зв’язка Алекса та валлійського центрфорварда Роя Вернона – обидва футболісти відмінно відчували та доповнювали одне одного; завдяки майстерним пасам Янґа Вернон в середньому забивав в кожному третьому матчі.

У порівнянні із сусідською Шотландією, на просторах Англії Алекс значно виріс в ігровому плані та остаточно сформував свої головні риси –  філігранне бачення поля, техніка, про яку і досі складають легенди, та вміння ефектно та, головне, ефективно завершити атаку – все це Янґ довів до автоматизму. Алекс, як писали про нього, «не був класичним центрфорвардом, як Діксі Дін, Лоутон чи Хіксон, а чимось іншим». І справді – Янґ любив опускатися вглиб, звідки і асистував Вернону, мав тонкий гольовий нюх, міг похизуватися хорошою фізичною підготовкою та грою на другому поверсі.

Не дивина, що згодом у народі Алекса прозвали Golden Vision (Золоте бачення). Кажуть, що прізвисько вигадав Денні Бланчфлауер, який таким  чином вихваляв характерні футбольні чесноти гравця.

«Кожної суботи наш світ стає досконалішим, світ, в якому є приклад. І це – Алекс Золоте бачення Янґ», – сказав екс-капітан Північної Ірландії.

Це ж прізвисько в якості назви фільму використав нині відомий англійський режисер, метр гостросоціального кіно Кен Лоуч, який у 1968 році, між іншим роблячи ледве чи перші кроки в кінематографі, зняв про нашого героя, його близьке оточення та внутрішню «кухню» Евертона документальну картину із елементами драми.

Наступний рік лише підтвердив амбітність Ірисок, Янґа та Вернона – дует буквально «вистрелив», оформивши на двох 46 голів, причому Алекс потурбував голкіперів опонента 22 рази. Це був фурор, адже окрім забивної лінії атаки, Каттерик грамотно вибудував захист та центр поля, завдячуючи чому Евертон поступився за увесь сезон скромних шість разів. Злагодженість колективу та серія перемог принесла заслужене чемпіонство – ліверпульці впевнено витримали п’ятиочкову дистанцію від решти клубів та фінішували на першій сходинці.

Фанати плекали надії, що їхні улюбленці і надалі продовжать переможну ходу, але втримати високо задану планку Каттерик та компанія не змогли – після тріумфу у Суперкубку Англії-1963, де Манчестер Юнайтед із Меттом Басбі по усіх статтях були розгромлені 4:0, Евертон швидко вибув із Кубку європейських чемпіонів, після першого ж раунду пропустивши вперед Інтернаціонале, а в чемпіонаті опинився на третьому місці. Досить забавним виглядає той факт, що Янґ, виступаючи і за Харт оф Мідлотіан, і за Евертон, на ранніх стадіях покидав КЄЧ, а вищезгадана Бенфіка і Інтер в результаті ставали найсильнішими на континенті.

Необхідно підкреслити, що, в принципі, сезон 1962/63 виявився найпотужнішим як для Евертона, так і Алекса – так, в подальші роки Іриски регулярно претендували на єврокубки та радували своєю грою, але цього не вистачало для нагород найвищого ґатунку, а Янґ, якого спіткала низка травм та хронічний біль у коліні, прогнозовано зменшив темп та вимоги до себе. Про це красномовно свідчить статистика – у чемпіонаті 1964/65 років він відзначився тричі, 1965/66-го – вісім, а 1967/68 років – п’ять разів.

Врешті-решт, нестабільність лідера розв’язала руки Каттерику, що до того, крізь зуби, ще якось мусив миритися із присутністю Янґа, але тепер, мотивуючи свій вчинок формою гравця, взявся вперто «маринувати» Алекса. Конфлікт між тренером досяг свого піку, коли Евертон пробився до фіналу Кубка Англії-1966 – тоді своє слово сказали обурені фанати, вимагаючи пояснень та навіть відставки Гаррі. Коуч, усвідомивши, що під ним дрижить земля, зламався – Golden Vision вийшов у старті проти Шеффілд Венсдей і допоміг обіграти Сов із рахунком 3:2.

Але, як ми знаємо, все у цьому світі має властивість закінчуватися – у 1968-му Алекс, бачачи, як Гаррі методично руйнує його життя, сповістив футбольну громадськість, що має намір попрощатися із Евертоном та спробувати себе у тренерському ремеслі. Така нагода йому, зрештою, і випала – у тому ж році Янґ відчув себе у амплуа граючого тренера, відгукнувшись на пропозицію північноірландського клубу Гленторан (до слова, північноірландці не поскупилися та заплатили Ірискам за перехід Golden Vision 10 тисяч фунтів стерлінгів). Та в Белфасті Алекс затримався ненадовго – вирішив пристати на умови Стокпорт Каунті, у стані яких відіграв два десятки матчів та відзначився п’ятьма точними ударами. Це були останні голи у кар’єрі кумира…

У тридцятидвохрічному віці Янґ, змучений нестерпним болем у коліні, повісив бутси на цвях і разом із тим практично відсторонився від гри – зайнявся мебельним бізнесом в Единбурзі та присвятив увесь час дітям та дружині Ненсі.

Кілька слів скажемо і про збірну. Найцікавіше те, що, незважаючи на пристойну клубну статистику та визнання серед колег та експертів, у Алекса, як це не прикро, зовсім не склалося із національною командою. Це нагадувало умовну гру контрастів: з одного боку, феєричні виступи у футболці Евертона, гідні, ясна річ, найвищих похвал, а з іншого – складні відносини із шотландською Футбольною Асоціацією, що коштували Янґу, на перший погляд, закономірної і стабільної «прописки» у рядах збірної. Втім, слід визнати, що спочатку відсутність хлопця обумовлювалася його віком; згодом Янґ не надто ладнав із півзахисниками Боббі Коллінзом та Джоном Уайтом, тим паче, що його місце по позиції беззаперечно «забронював» Денніс Лоу. Та і не слід забувати, що окрім нападника Манчестер Юнайтед ШФА тримала на олівці форвардів Іана Сент-Джона та Алана Гілзіна, які теж мали вагомий вплив серед футбольної еліти та претендували на потрапляння до основного складу Тартанової армії.

Запекла конкуренція стала головним болем для Алекса – форвард, як вважали чиновники у Ґлазґо, не дотягував до відповідного рівня. Як факт, Янґ прийняв участь лише у вісьмох матчах, проте, ніби насміхаючись над тренерським штабом і пріоритетами Асоціації, зумів забити п’ять голів.

Насправді внесок Янґа важко переоцінити – навіть якщо йому і не пощастило із збірною, то мало хто береться звинувачувати легенду у начебто неповноцінності кар’єри. Принаймні, для щирих прихильників Ірисок, які обожнювали Алекса до нестями та порівнювали його із неабиким, а шанованим у всій Великобританії Діксі Діном, культовість якого сумнівам явно не підлягає. Тобто можна приблизно уявити значимість цього виконавця у очах уболівальників Евертона, які, здавалося, тільки заради нього радо заповнювали трибуни Ґудісон Парк. Можливо, в чиїхось очах Алекс не мав тієї ваги, якою користувалися той же Лоу, Боббі Чарльтон, Джиммі Ґрівз чи Джордж Бест, але, без сумніву, і йому вдалося закарбувати власне ім’я в історію британського футболу 60-х років минулого століття. Саме тому ім’я нападника почесно красується у списку Ста легенд Футбольної Ліги, а його смерть була так болісно сприйнята синьою частиною Ліверпуля.

Теги:
В избранное
Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?