Челсі та дефіцит лиходіїв

Андрій Курдаєв – про те, як Челсі був ідеальним антигероєм 15 років тому та чому клуб втратив цю свою винятковість.

Природа-мати наділила людину багатьма корисними властивостями, однією з яких є здатність розвивати імунітет. Можна виробити резистентність до вітрянки, а можна і до приниження, яке відчуваєш через улюблену футбольну команду. Такий імунітет теж буває дуже до речі, особливо якщо ти – український вболівальник. На жаль, буває так, що захисний механізм з якоїсь причини не спрацьовує. Подібне трапилося зі мною близько двох років тому в пабі в Шанхаї, де голосно грала якась ганебна музика, а на екрані транслювали матч Челсі проти Сандерленда, перший після другого вигнання Жозе зі Стамфорд Бридж. Гус Хіддінк тоді не ризикнув зійти з корабля на бал, команду вивів на гру Стів Холланд, і сині котики переграли чорних, здобувши єдину в тому місяці перемогу. Дівчина, що сиділа поруч, була з Англії. Природньо, ми заговорили про футбол. Ненадовго. «Вболіваєш за когось в АПЛ?» – «Челсі». – «Боже, яка гидота!»

В ретроспективі я зробив скидку на те, що вона була з Йорку. Нічого не маю проти міста і регіону. Гай Фокс був звідти родом, а йоркширські тер’єри – геніальне інженерне рішення, що поєднує собаку і кота. Але, трясця, вони там не бачили хорошого футболу з часів Війни Червоної і Білої Троянд. Після тієї розмови я мало говорив, багато пив та курив, побував у четвертому вимірі та побачив курватуру Землі. Прокинувшись вранці у філософсько-поетичному настрої, я підвів підсумок проведеним когнітивним операціям, і дійшов до висновку, що та дівчина не знала про що говорила. Челсі, на жаль, не «гидота». Принаймні у підібраному нею уявленні – уже не «гидота». Ті, хто не застав Синіх десять-п’ятнадцять років тому, гадки не мають про те, якою видатною «гидотою» був Челсі колись.

У свій час це був винятковий клуб нового зразка, навколо якого гуртувалися, який терпіти не могли, який брав верх над клубами, чиє бачення було відсталим і зашкарублим. Це був, можливо, перший клуб пост-футбольної епохи, децентралізований, звільнений від накладених географічним розташуванням обмежень. Клуб, який купував гравців звідусюди і приваблював вболівальників з усього світу, використовуючи надані глобалізацією можливості та знецінюючи традиції та історію. Звісно, Челсі – не перший клуб, який як візія був більшим, ніж його фізична репрезентація, але став першим, який міг існувати в Матриці, повністю відірвавшись від Пустелі Реального.

Десять років тому Челсі горіли на вогні праведного фанатського гніву, що обпікав пальці паліям, а Синіх лише зігрівав. Полум’я це, можливо, ще жевріє деінде, але наразі майже згасло. В часи першого пришестя Моурінью це був клуб у стані тотальної війни, а португальский тренер був їхнім Ганнібалом. Ненависним був їхній modus vivendi (витрачати якомога більше грошей на якомога кращий склад), їхній стиль гри (часто нудні 4-5-1 з фулбеками захисного плану), їхній тренер доводив до сказу своєю зверхністю та бундючністю, а ще вони зметали з поля майже всіх своїх суперників. Сезон 2004/05 приніс їм 29 перемог у 34 матчах, 95 очок та лише 15 пропущених голів – найкращий показник з моменту заснування Ліги в 1888 році. Що більше обурення вони викликали, що більше образ лунало в адресу тренера та гравців, що частіше Абрамовича звинувачували в нищенні справжнього футбольного духу, тим більше вони перемагали. Плутарх збрехав, фіванці захопили Македонію не покидаючи свого осадженого міста, і Александр так і не здійснив похід на Азію.

На ранніх стадіях свого розвитку мистецтво історично було явищем локальним та інтегрованим в місцеву культуру, та з плином часу цей зв’язок слабшає аж допоки його артефакти не перетворюються на експонати колекцій, сонмища яких розкидані по світу. Так і футбольні герої минулого говорили з вболівальниками команди однією мовою, вірогідно жили з ними в одному районі та заходили по хліб у ті ж магазини. Челсі за Абрамовича перетворилися у колекцію дорогоцінних експонатів, зібраних за величезні кошти. Звісно, традиційний футбол вже давно відживав своє у багатьох країнах, однак та нахабність, з якою новий власник клубу кинувся створювати свою колекцію талантів у Прем’єр-лізі, вкупі з його чужістю, сумнівним минулим, байдужістю до встановленої в Англії футбольної ієрархії та готовністю витрачати на клуб величезні суми, безпомилково вказували на те, що ось воно – майбутнє великого футболу.

Впродовж двох дивовижних років, з 2004-го по 2006-й, Челсі мав найбільш балакучого тренера, найбагатшого власника, найдорожчий, найглибший та найбільш якісний склад, найкращі показники та найбільш швидкозростаючу вболівальницьку аудиторію в світі. Та винятковість – явище завжди тимчасове. Успіх породжує наслідування, а колишній прем’єр-міністр Тайланду або ж королівська сім’я Катару, які прийшли в АПЛ вслід за Абрамовичем, привнесли більше екзотики, а відтак і глобальності (а у випадку з катарцями, і більше грошей), ніж російський олігарх. Відповідно, Челсі стали отримувати менше уваги від ЗМІ. В полі зору з’явився хтось більш «огидний».

Тим більше, що новий спосіб футбольної екзистенції, шлях якому так успішно проторували Сині, зробив їх в певній мірі прийнятними та нормальними, як на футбольному полі, так і поза ним. Їх протистояння з G-14 в значній мірі посприяло згортанню цього проекту. А ліквідація спілки європейських футбольних грандів, яка довгий час не впускала Челсі до своїх лав, лишала їх статусу вигнанців клубної еліти. Їх аура неоднозначної новизни невблаганно випаровувалася у сміливому світі новому, де вони є лише одним з десятка великих клубів зі зв’язками по всьому світу та заплутаними фінансовими схемами.

Жозе Моурінью та Андре Віллаш-Боаш, Getty Images

Більш передбачуваними стали і рішення керівництва. Жозе Моурінью та Аврам Грант були нешаблонними призначеннями, викликами кинутими в обличчя загальноприйнятому. Так, Моурінью виграв ЛЧ, але зробив це з Порту в рік, коли боги пішли у відпустку. Він був молодим, зарозумілим та непередбачуваним. Аврам Грант взагалі прийшов нізвідки, і з жодним з них ти не знав чого очікувати. На зміну їм приходили добре відомі величини, тренери з репутацією. Жодних витівок та скандальних заяв – все як у людей. Лише кістяк команди, зліплений при Моурінью, нагадував про славні роки злодіянь. Челсі зовсім пустилися берега, заграли в атакувальний футбол, і почали вигравати з неприпустимими рахунками 7:0, 8:0.

На щастя, в клубі знову пішли на сміливе рішення в 2011-му, запросивши ще одного молодого португальця. Призначення виявилося провальним, але призвело до двох турбулентних і надзвичайно цікавих сезонів. Андре Віллаш-Боаш, очевидно, настільки «висадив» ветеранів Синіх, що весною команда, яка за великим рахунком лишилася без тренера, взяла Кубок чемпіонів та ще й Кубок Англії на додачу. Челсі знову приміряли на себе старі шати футбольного мерзотника, і вибісили своїх ненависників так, як може тільки справжній злий геній. Пікантності наступному сезону додало призначення тренером Рафаеля Бенітеса. На іспанця чекало холодне відношення з боку гравців та зневага власних вболівальників, однак ведучи війну по вуха в багні в траншеї і вигравши її, Рафа того сезону був більше Челсі, ніж саме Челсі.

Повернення на Стамфорд Бридж Жозе Моурінью було великою подією, спрямованою, однак, на нормалізацію в клубі. Пік свого крутійства португалець пережив у Мадриді, і в Лондон він повертався для того, щоб нарешті попрацювати в атмосфері комфорту. В Англії він уже встиг стати постаттю дещо мемотичною, навіть трохи рідною, і колишньою ненависті уже не викликав. Власне, в момент кризи і неприємного розставання наприкінці 2015-го ЗМІ та немало вболівальників виражали Моурінью співчуття, хаючи зверхніх і безвідповідальних гравців. Мабуть, найбільш неоднозначного з них – Дієго Косту – клуб позбувся зовсім нещодавно. Переглядаючи на тижні матчі Челсі з Евертоном та Борнмутом я піймав себе на думці, що нинішньою командою я би не зафанатів, будучи підлітком.

Колись можна було вигадати багато причин ненавидіти цей клуб, однак Сині були захоплюючим явищем. Це була порочна, дещо абсурдна і абсолютно нестримна сила, і їхня присутність робили АПЛ та ЛЧ на порядок цікавішими. Футбол природньо інтегрує будь-яку образу чи виклик своїм традиціям і усталеним принципам. Те, що викликало гнів і неприйняття п’ятнадцять років тому, нині сприймається як належне. Належне є підгрунтям рутини. Рутина потребує конфронтації та драми.

Перед початком минулого сезону The Guardian зробили веселий проморолик на мотив Чудової Сімки (сьомим був Евертон, якщо комусь цікаво). Канонічна історія семи самураїв/ковбоїв – це надзвичайно сильний наратив, однак він потребує ефектного антигероя. Супергерой викликає тим більше пафосу, чим більше мурашок на шкірі викликає Джокер чи Лекс Лютор. Так от Челсі був гідним лиходієм. Таким, що за ним сумуєш.

Теги:
В избранное
Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?