Швабський клуб схиблених

Дуже часто для прориву, для розвитку, введення інновації необхідний, так би мовити, добрячий копняк – у невигідному, несприятливому становищі людина може акумулювати свої здібності. Рей Бредбері, наприклад, зміг укласти для публікації свої «Марсіанські Хроніки» лише після того, як дружина повідомила про свою вагітність, і йому довелося нагально вирішувати пов’язані з цим фінансові питання. Що вже казати про стимули відомого американського винахідника Айзека Зінгера, якому численні коханки та дружини подарували щонайменше 24-х дітей.

Сходження збірної Німеччини в ранг однієї з кращих національних команд планети також розпочалося з різкого і неприємного усвідомлення необхідності змін. Та про все по порядку.

Футбольна Німеччина 1980-х була країною футбольних титанів. Вона не дарувала спортивному світу геніальних гравців, легендарними командами похвалитися не могла, та тим не менше чергувала перемоги на великих турнірах зі срібними медалями віце-чемпіона. «З дитинства пам’ятаю, що Німеччина завжди грає у фіналі», – пригадував у свій час Вісенте дель Боске. Фінали чемпіонатів світу 1954 та 1974 років закріпили у футбольній картині світу німців поняття про те, що для перемоги не обов’язково бути кращою командою. Достатньо йти напролом і забивати потрібну кількість голів, якими би не були переваги суперника та власні недоліки. Звертати увагу на дрібниці – це для слабких і невпевнених.

За тодішніми мірками слабким і невпевненим можна було вважати чоловіка на ім’я Ральф Рангнік. Своєму клубові Ульму, який саме здобув путівку у другу Бундеслігу, він не знадобився уже в «юному» на той час футбольному віці 24-х років. Рангнік зміг знайти роботу лише у шостому дивізіоні, де працював з містечковою командою Вікторія Бакнанг у якості граючого тренера. Хтозна, як би склалося його життя, якби одного дня в лютому 1983 року на нього, за його власними словами, не «зійшло божественне футбольне прозріння». Якби смішно це не звучало для сучасного вболівальника, але Рангнік божественно прозрів, побачивши гру київського Динамо.

Валерій Лобановський привіз свою команду на зимовий тренувальний табір до спортшколи Руіт, яка знаходилася поруч з Бакнангом, і любительська Вікторія була спаринг-партнером Динамо. Опис вражень Рангніка від тієї гри можна знайти у ряді інтерв’ю, які він давав різноманітним виданням уже у 2000-х. Вже через кілька хвилин після початку гри Рангнік зупинився, щоб порахувати кількість гравців у київській команді – йому здавалося, що їх мусить бути на двоє-троє більше, ніж потрібно. Попри те, що він встиг пограти і проти великих німецьких команд, Рангнік ніколи до того не зустрічався з суперником, який вмів добре прессингувати.

Власне, ще й десять років потому на його батьківщині деякі тренери вимагатимуть від гравців «дати супернику час покатати м’яч», а тут… «У тому матчі проти Києва я постійно відчував тиск всі дев’яносто хвилин. Мої партнери також. Я завжди мав відчуття, що замало просто ганятися за своїм суперником по всьому полю та при потребі – до самого туалету. Як опорний півзахисник, я часто отримував хороші оцінки, якщо мені вдавалося перекрити кисень плеймейкеру суперника, хоча за матч у мене могло бути лише п’ять контактів з м’ячем. Мені це ніколи не подобалося. Але у грі проти Києва я вперше відчув: це футбол зовсім іншого ґатунку».

Лобановський повертався тренуватися в Руіт впродовж кількох наступних років, і Ральф Рангнік завжди був там; стояв на краю поля з записником в руках, намагаючись зрозуміти, що і як роблять кияни. У той час він ще проходив курси на здобуття тренерської ліцензії категорії Про у Академії Хьоннеса Вайсвайлера в Кьольні, і хоча був наймолодшим в групі, завершив їх з найкращими оцінками. Рангнік стверджує, що методи підготовки тренерів на той час ніхто не змінював впродовж щонайменше десяти років.

Сам він почав мати сумніви щодо раціональності гри в уявленні німців як тільки взявся вивчати спорт як науку в університеті Штутгарта. Проводячи рік у Брайтоні на курсах англійської мови, він познайомився з гравчинею Фойербаха, кращої волейбольної команди Німеччини на той час. Дізнавшись про те, скільки волейболісти витрачають часу на тренування, тактичні заняття та автоматизацію стандартних положень, він зрозумів, що навіть в самій ФРН інші командні види спорту в плані організації гри значно випереджають футбол.

У Бундеслізі команди віддано сповідували надзвичайно енергозатратну особисту опіку в обороні та використовували ліберо – прихованого плеймейкера, який діяв по всій довжині поля, від власної штрафної до чужої. Ніхто не говорив ані про прессинг, ані про відпрацьовування стандартних положень. Можна сказати, що Рангніку пощастило – у 1985-му його спершу було призначено керівником любительського відділення Штутгарта, а пізніше він нарешті зустрів однодумця.

Хельмут Гросс був інженером-будівельником за освітою і тренером-самоучкою за професією. Він також уважно спостерігав за новими тенденціями у футболі, де особливо його увагу привертали методи роботи Аріго Саккі та Валерія Лобановського, а також він був шанувальником гри збірної Нідерландів.

Спостерігаючи за грою Оран’є, він зрозумів ефективність зональної опіки, яка вимагала значно менших затрат сили, яку, в свою чергу, можна було використати на пресинг. Гросс застосував ці прийоми в роботі з Гайслінгеном, командою з шостої ліги, та з таким успіхом, що через кілька років футбольною асоціацією федеральної землі Баден-Вюртемберг його було призначено відповідальним за підготовку місцевих тренерів. Там його улюбленим учнем став Ральф Рангнік.

Власне, Гросс настільки успішно реалізовував ідею поєднання зональної опіки в обороні та інтенсивного прессингу, що п’ятиліговий Кірххайм під його керівництвом зміг у спарингу дати бій Динамо, яке готувалося до походу своїм другим Кубком володарів кубків – 1:1. А Гайслінген у 1984-му, щоправда, вже без Гросса, зміг вибити з розіграшу Кубка Німеччини нещодавнього володаря Кубка чемпіонів Гамбург.

За відсутності спеціалізованої літератури німецькою мовою, Гросс та Рангнік мусили самі складати методичні посібники для тренерів, вигадуючи терміни та записуючи вправи з відеозйомки тренувань Мілану під керівництвом Саккі, які їм привозили знайомі з Італії. Тренер Мілана імпонував цим двом ще й тому, що він теж не був видатним чи відомим футболістом у свої ігрові роки, а також кумедно виглядав, «будучи схожим на Луї де Фюнеса». В Німеччині на той час ніхто собі й уявити не міг призначення такої людини головним тренером великого клубу.

Гросс та Рангнік продовжували експериментувати і працювати з молоддю в Штутгарті, і згодом останній зрозумів, що для успіху такого футболу не є необхідним наявність у складі футболістів калібру Гулліта чи Михайличенка. «Я перевів на гру в чотири захисники та зональну опіку команду Корб (сьомий дивізіон), і вони просто перестали програвати. Якщо це спрацьовувало з любителями, це мало спрацювати з будь-якою командою». Однак інтенсивність гри повинна була бути надзвичайно високою – гравці мусили набігати немалий кілометраж.

Перебуваючи на відпочинку на півдні Австрії в 1991-му, Рангнік щовечора проводив по три години в дорозі, щоб подивитися на тренування Зденека Земана, який вивів скромну Фоджу з третього дивізіону у Серію А за два сезони. Чех змушував гравців пробігати по десять кілометрів на максимальній швидкості, інакше за його словами, у них не було шансів. «Я зрозумів, що трохи прессингу недостатньо, – каже Рангнік. – Це ніби трохи завагітніти, тобто це нічого». Юнаки Штутгарта під керівництвом Ральфа виграли молодіжний чемпіонат Німеччини, обігравши міцну команду Баварії з молодими Крістаном Нерлінгером та Дітмаром Хаманном у складі. Проте після того як клуб, незважаючи на всі успіхи, не назначив його асистентом головного тренера Штутгарта у 1994-му, амбіційний Рангнік покинув клуб. Визнання до нього прийде лише через п’ять років роботи з клубами нижчих дивізіонів.

Проте його методи роботи уже практикувалися і деінде. Вічний аутсайдер другої Бундесліги Майнц грав у чотири захисники і прессингував під керівництвом колишнього нападника брауншвайгського Айнтрахта Вольфганга Франка, який також намагався копіювати Саккі, та в якості методички використовував статтю колишнього тренера швейцарської збірної Данієля Жандюпо, яку він надибав у тренерському журналі Fussball Training в 1995 році. В інтерв’ю Sueddeutsche Zeitung у 1999-му Франк, як потім і інші тренери нової школи, називав це важкою версією дитячого футболу, в якому всі ганяються за м’ячем. Суть її в тому, щоби загнати суперника, змусити його втратити м’яч і великими силами перейти в атаку.

Коли Франк прийняв Майнц у вересні 1995-го, вони після восьми турів чемпіонату займали останнє місце в турнірній таблиці з одним очком у активі. Центральний захисник тієї команди та майбутній наступник Франка на посту тренера Юрген Клопп пізніше згадував: «Ми були мертві як команда…. Але він відразу нас захопив. Ми так відчайдушно хотіли вибратися з зони вильоту, що готові були по сто п’ятдесят разів вибиратися на дерево, якщо це могло принести нам очки».

На дерева їм дертися не довелося, але для того, щоб перевести команду на зональну опіку, Франку довелося провести близько 150-ти спеціальних тренувань. Десь у першій Бундеслізі тодішні профі радше послали би свого тренера подалі, аніж годинами на холоді відпрацьовували синхронний вихід з оборони. «Але ми подумали: якщо Гулліт і ван Бастен мусили пройти через все це в Мілані, то й ми потерпимо», – пригадує Клопп. У другому колі Майнц набрав 32 очки – більше від будь-якої  іншої німецької команди того сезону. Як стверджує майбутній наставник Ліверпуля, ці методи до певної міри робили результат незалежним від класу та вмінь гравців.

У той же час інші тренери, які працювали зі скромними клубними бюджетами, стали приділяти більше уваги організації гри та тактичній підготовці, переходити на гру в четверо захисників, позбавлялися ліберо і застосовували прессинг. Тренеру Фрайбурга Фолькеру Фінке вдавалося тримати свою команду в Бундеслізі в першу чергу завдяки кмітливим тактичним рішенням та хорошій організації гри. Він назвав цей підхід «концептуальним футболом», і протиставляв його популярній тактиці купівлі зіркових гравців в надії на те, що вони дадуть результат («героїчний футбол»). До того моменту в Німеччині для того, щоб вважатися потенційно/дійсно класним тренером, потрібно було мати хорошу ігрову кар’єру на вищому рівні, і вміти добряче облаяти гравців в разі якщо виникли якісь проблеми.

У той же час, коли журналісти одного ульмського видання провідали, що тренер місцевої команди Ральф Рангнік показує гравцям на тактичних заняттях відео матчів збірної Франції, його висміяли – та за кого він себе має?! Але ось Ульм долає два дивізіони за два роки, як колись італійська Фоджа Земана, і виходить до Бундесліги. Колишній гравець мадридського Реалу та новопризначений асистент тренера збірної Німеччини Улі Штіліке в інтерв’ю Der Spiegel називає Ульм «уособленням майбутнього німецького футболу», Frankfurter Allgemeine Zeitung прозиває команду «островом сучасного футболу». Та виявилося, що Німеччина ще не готова до цього сучасного футболу.

У грудні 1998-го Рангніка було запрошено на ефір ZDF Sportstudio – радше серйозної програми, присвяченої Бундеслізі. Ральф прибув в студію в акуратному чорному костюмі та стильних окулярах, і мав вигляд радше вченого-інженера, ніж типового німецького тренера. І коли ведучий попросив пояснити переваги гри в чотири захисника, він зробив це зі спритністю досвідченого університетського викладача. Його виступ сподобався переважній більшості глядачів, але не футбольним людям. Багато тренерів сприйняли його як вихватня, позера, теоретика.

Коли пізніше нового наставника збірної Еріха Ріббека запитали про найбільше розчарування перших ста днів роботи з Бундестім, він згадав лекцію Рангніка, сказавши, що Рангнік пояснює банальні речі так, ніби тренери в Бундеслізі – повні ідіоти. Насправді вони дійсно не зовсім розуміли, про що йде мова, але образилися на натяки про свою відсталість. Франц Беккенбауер назвав розмови про системи маячнею: «Просто інші гравці вміють працювати з м’ячем, а наші – ні. Чотири захисники чи ні, зональна чи персональна опіка – це все не має значення».

Ганебні виступи Бундестім на турнірах 1998-го та 2000-го років змусили усвідомити необхідність системних змін. Ще у 1998-му році Берті Фогтс переконав Німецький футбольний союз розпочати Програму просування талантів, схожої до тих, що вже існували у Франції та Голландії. НФС додатково взяв на роботу 400 молодіжних футбольних тренерів, виділив кожній с 21-ої регіональної асоціації понад мільйон євро на покращення скаутської служби та роботу з молоддю до 13-ти років, особливо тією, що не була пов’язана з великими клубами і не мала змоги працювати з професійними тренерами.

У 2002-му почала працювати Розширена програма просування талантів. Число центрів роботи з молоддю було збільшено до 390-та, тренерів – до 1170-ти, а НФС пообіцяв виділяти на неї 10 млн євро щорічно. Сюди потрібно додати витрати на розвиток молоді, які беруть на себе 36 клубів першої та другої Бундесліги. В середньому починаючи з 2002-го року в Німеччині на роботу з молодими футболістами та футболістками виділяється понад 70 млн євро.

Але тренерів нового покоління, чиїм головним представником був Рангнік, все ще не сприймали на найвищому рівні. Всім було очевидно, що Ральф давно готовий працювати з великими клубами Бундесліги, та через суперечки з керівництвом з приводу сфер впливу і відповідальності призвели до того, що періоди його роботи в Штутгарті та Шальке були короткостроковими. За іронією долі, першим, кому в Німеччині видали тренерський карт-бланш на серйозні структурні зміни, став таки колишній зірковий гравець, який до цієї нової тренерської школи не належав. У Швабії футбольне перезавантаження Німеччини почалося на місцевому рівні, звідти воно набрало національних масштабів.

Голова НФС і колишній президент Штутгарта Герхард Майер-Форфельдер призначив головним тренером збірною колишнього гравця Штутгарта Юргена Клінсманна. Клінсманну, який давно знайшов свою справжню батьківщину в США, було насправді плювати хто і що про нього думає в Німеччині. Не надто він переживав, кажучи, що в АПЛ та Ла Лізі футбол набагато якісніший, ніж в Бундеслізі і не дуже боявся звільняти з посад тих людей, які здавалися йому непотрібними, незалежно від їх заслуг і досвіду. Свого помічника він знайшов в особі Йоахіма Льова, який співпрацював з Хельмутом Гроссом у Штутгарті (Рангнік відмовився, сказавши, що не має бажання повертатися до асистентської роботи).

Також Клінсманн постійно консультувався з тодішнім тренером хокейної збірної Бернхардом Петерсом, який стверджував, що тактично футбол та хокей дуже схожі, і їх прийоми взаємозастосовні. Петерс навідував Рангніка в Шальке, цікавлячись його втіленням зональної опіки, а також нову тренерську суперзірку – Юргена Клоппа в його Майнці. Знову ж таки, іронія долі – Клоппа ще не сприймали всерйоз як класного тренера. Він здобув популярність там, де провалився Рангнік – на телебаченні.

Студія ZDF знаходиться у тому ж таки Майнці, і її працівники чудово знали про ораторські здібності Юргена. «Я бачив, як під час його виступів у людей виступали сльози на очах, а молоді матері тримали на руках немовлят і кричали, що назвуть своїх дітей в його честь, – стверджує ведучий Ян Долінг. – Якби він заснував політичну партію, її відразу би обрали в парламент». Клопа запросили бути ведучим-аналітиком під час Кубку Конфедерацій 2005 року. Спершу Юрген соромився, але коли йому пообіцяли надати стільки квитків на майбутній чемпіонат світу, скільки він захоче, згодився. Його виступи були настільки успішними, що його запросили і через рік, працювати під час домашнього мундіалю.

Клопп використовував спеціальну мультимедіа-дошку, яку він розробив в співпраці з однією комп’ютерною фірмою, плануючи використовувати під час занять з гравцями Майнцу. Фактично, він робив те, що й Рангнік вісім років тому, але часи змінилися та й Юрген пояснював без будь-якої зверхності, з добрячою долею гумору. У цей раз реакція Беккенбауера, який працював з Клоппом у студії, була набагато більш позитивною. Власне, він не приховував, що вражений. Його найбільші тренерські успіхи були ще попереду, а наразі зіркою на боковій лінії був Юрген Клінсманн.

Успіх Клінсманна в роботі зі збірною легітимізував принцип «концепт-тренера». Окрім того, всі в Німеччині могли бачити наслідки роботи тренерів технократів типу Жозе Моурінью або ж Рафаеля Бенітеса. Стала очевидною роль методології (а не здатності голосно кричати в роздягальні) в формуванні міцної футбольної ідентичності. Тренери, їх робота, поволі виходили на перший план. А тут ще й футбольні академії почали випускати перші покоління гравців, що повністю пройшли програму просування талантів.

Пік «революції» припав на 2008-10 роки, коли Баварія під керівництвом Луї ван Гаала та з юними гравцям типу Томаса Мюллера чи Давіда Алаби вперше почала робити акцент на володіння м’ячем, Юргена Клоппа було призначено тренером дортмундської Боруссії, а Ральф Рангнік завдав реваншу своїм критикам, вивівши в Бундеслігу скромний Хоффенхайм. Дебютант Бундесліги не просто посідав перше місце за підсумками першого кола, але й показував класний інтенсивний атакувальний футбол. Але якщо фундаменту містечкового клубу не було достатньо для великих перемог, то Клопп у Дортмунді зібрав найкращу і найпопулярнішу за довгий час команду в Бундеслізі, з якою взяв два чемпіонських титули поспіль.

Футбол в Німеччині став набагато швидшим. Якщо вірити показникам компанії Opta, команди Бундесліги менше часу витрачають на володіння м’ячем після перехвату, ніж в інших топ-лігах Європи. Також в чемпіонаті Німеччини частіше відбувається зміна у володінні і частіше швидкі атаки доходять до ударів по воротам. Рангнік: «Відбулися надзвичайно жорсткі зміни. Два основних елемента – володіння м’ячем і не володіння – лишаються, але перехід з одного стану в інший зовсім не такий, як раніше. Найбільша вірогідність забитого м’яча виникає в межах десяти секунд після заволодіння ним. Найкращі шанси відібрати м’яч виникають в межах восьми секунд після його втрати».

2014 рік. Збірна Німеччини знову найкраща в світі

Нині німецький футбол на найвищому рівні представлений поколінням футбольних ґіків, схиблених на системності та технологіях. Тренер збірної Йоахим Льов є без сумніву одним із них. Він стверджує, що жага швидкості була логічним наслідком – просто німці набагато гірше від інших футбольних націй володіють м’ячем, і збільшення темпу було підходящою зброєю проти більш технічних команд. Наразі у майстерності в роботі з м’ячем кращі німецькі гравці поступаються небагатьом, але швидкість та інтенсивність їх гри дуже висока. «У 2005-му ми в середньому витрачали 2,8 секунди на прийом та передачу. Передачі йшли вбік і ми були повільними. У 2008-му цей показник впав до 1,8 секунди, а ще через два роки – до 1,1. В матчах проти Англії та Аргентини він був нижче секунди. Лише іспанці переважали нас», – розповідає Льов у книзі німецького оглядача Guardian Рафаеля Хьонігштайна Das Reboot.

Коли Хьонігштайн запитує Рангніка, чи лишається ще у футболі простір для розвитку, Ральф відповідає, що майбутнє за швидкими головами, а не швидкими ногами. «Найбільший нерозкритий потенціал у футболі знаходиться у мозку футболіста». І в Німеччині уже працюють над цим! Наприклад, ще три роки тому на замовлення Юргена Клоппа інженери створювали спеціальні машини, завдяки яким гравці Боруссії Д вчилися швидко приймати м’яч і віддавати його, сильніше та прицільніше бити. Здається, захопившись розвитком та інноваціями, ця футбольна нація уже не може зупинитися.