Історія відомого польського гравця — у спецпроекті Sport Arena і Новое Время про суперзірок спорту, які досягли вершин, незважаючи на життєві випробування.

Учиняти погроми та нападати на людей з бандою однодумців, отримуючи своєрідне задоволення від криків та стогонів жертв. Сміятися, аби не плакати. Прислухатися до того, як кричать люди, аби тільки не чути стогонів мами у себе в голові. Кажуть, найлегше приховати біль за маскою байдужості.

А коли це не допомагало, спускатися у підвал поруч з будинком, і там давати волю емоціям. Плакати, аби не сміятися. Говорити з мамою так, наче вона справді перебуває поруч. Сховатися від усіх, і навіть від самого себе.

Часто він боявся себе того, яким він є у зовнішньому світі. Інколи – хотів позбутися себе того, який годинами плаче у сирому та темному підвалі. Але обидва ці «я» лише доповнювали одне одного, дозволяючи юному Якубу Блащиковські переживати депресію та суїцидальні настрої.

***

Той день Куба Блащиковські пам’ятає напрочуд добре, хоча з часом усі спогади змішалися в суцільну кашу. Ось він, тоді 11-річний хлопчик, грається у себе в кімнаті, але вже за секунду опиняється надворі, у невеличкій канаві, притримуючи за голову маму. Її щоками стікають сльози, а ледь-ледь тихим голосом вона каже малому синові, що все буде добре. Не зовсім розуміючи, що відбувається, Якуб намагається охопити маму за талію, і тоді, відчувши теплу рідину на своїх руках, він усе усвідомив. Мама стікає кров’ю, а силует батька, з ледь помітним ножем у руках, віддаляється від місця події.

Запанікувавши, Куба підскочив на ноги, почав бігати вулицею і кликати дорослих на допомогу. Люди здивовано виглядали з вікон, спостерігаючи за заплаканим хлопцем у одних лише шкарпетках, з рук якого стікає кров, й неохоче йшли на допомогу. Тоді хлопець повернувся назад до мами і знову присів біля неї. Вона ще дихала. «Мої пальці опинилися у неї в рані… Вона померла на моїх руках. Три останніх вдихи і все. Тиша», – згадуватиме Блащиковські пізніше у автобіографії.

Коли дорослі відтягували його від тіла матері, він відбивався та кричав, закликаючи повернути його назад. Назад, втім, ніхто не дозволив йому повернутися. Натомість Якуба затягли додому, а там він практично одразу ж заснув. Заснув, і прокинувся лише за три дні.

Прокинувся у зовсім іншому світі, де єдиною близькою людиною для малого хлопця залишилася бабця Феліція. Мама померла, батька ув’язнили на 15 років. Фактично, обох батьків він втратив одночасно.

Жити у такому світі юний Куба аж ніяк не хотів – перші п’ять днів він абсолютно нічого не їв та не пив, а бабця ніяк не могла впоратися з 11-річним хлопцем. Нічого не могли зробити й психологи, до яких інколи навідувався Блащиковські – він закривався від усіх, не дозволяючи жодній сторонній людині стати для нього близькою. Близькою для нього залишалася мати, у розмовах з якою він проводив чимало вільного часу.

Безперервна параноя та порожній погляд рідко змінювався якимись позитивними емоціями, а скоріше навіть навпаки – хлопець усе частіше думав про можливу смерть, якщо не свою, то батькову. Іншого виходу Якуб не бачив – він хотів помститися батькові. Неодноразово, сидячи за столом, Блащиковські крутив у руках ніж, стверджуючи абсолютно холодним та віддаленим голосом, що той ніж призначений для батька. Як він — матір, так і Якуб — його. Принаймні, таким був розрахунок.

Почуття помсти, щоправда, виявилося не таким потужним, як бажання знову бути з мамою: за три роки після її смерті Блащиковські намагався покінчити життя самогубством, порізавши склом вени. Тоді Якуба вдалося врятувати, але шрами на тілі залишаються з ним й досі, як спогад про ту невдалу спробу.

Невдала спроба самогубства не повернула, втім, Кубу до реальності, а подіяла у протилежну сторону – ще більше закрила його у собі. Блащиковські поступово перетворювався на дитину вулиці, навколо якої групувалися такі ж юні хулігани. Разом вони вчиняли погроми чи нападали на людей, у тій Польщі кінця 1990-х – початку 2000-х важким підліткам більше особливо не було чим займатися. Усезагальна сіра атмосфера буквально сприяла росту криміналітету, тож угруповання Блащиковські доволі часто стикалося з іншими бандами. Нерідко Куба повертався додому весь в крові після чергової бійки, але бабця нічого не могла зробити.

Здавалося, у цього хлопчини немає жодного майбутнього – люди почали порівнювати Якуба з батьком, стверджуючи, що він також незабаром опиниться у в’язниці. Блащиковські бісився й боявся подібних слів, але дозволяв собі проявляти емоції лише у підвалі біля дому, де в абсолютній тиші мав можливість вдосталь наплакатися та наговоритися з мамою.

Спостерігаючи за тим, як роздвоюється особистість її внука, бабця Феліція одного дня запросила до них в гості Єжи Бженчека, гравця збірної Польщі та дядька Якуба. Срібний призер Олімпіади-1992 прикував увагу Блащиковські, який намагався не впустити жодного слова дядька. «Твоя мати хотіла, аби ти став футболістом, не розчаровуй її. Доведи, що ти можеш чогось досягти і як чоловік, і як футболіст», – казав тоді Бженчек своєму племіннику, і Якуб послухав його.

Незадовго після цієї розмови Куба вперше після смерті мами відвідав футбольне тренування. Згодом Єжи змусив хлопця взяти участь в одному з юнацьких турнірів, де Блащиковські здобув приз найкращого гравця. У той момент Якуб і зрозумів, що він не хоче знову відпускати футбол. Кар’єра хлопця стрімко почала йти вгору, та він ще довго не міг розпрощатися з вулицею, продовжуючи перебувати в одній з банд. Зранку й ввечері Блащиковські тренувався, а вночі вів той спосіб життя, що й раніше.

Остаточно змінився Якуб після знайомства зі своєю майбутньою дружиною, яка одразу поставила йому ультиматум: «Або ти припиняєш участь в бійках і нічне хуліганство, або я йду від тебе». Він послухався і остаточно зав’язав, натомість взявшись за навчання та продовжуючи грати у футбол. У Агаті Куба знайшов ту любов, якої йому не вистачало з моменту втрати мами, а у футболі – необхідну пристрасть та азарт. Тим більше, футбол став для нього платформою для висловлення власних почуттів: після кожного голу Блащиковські підіймає руки до неба, віддаючи, таким чином, шану матері.

***

Про суїцид та постійні бійки мова більше не йшла. Якуб семимильними кроками розвивав свою кар’єру, перейшовши згодом до дортмундської Боруссії, а ще пізніше став живою легендою збірної Польщі. Відступило й жахливе бажання помститися батькові – після виходу тата з в’язниці Куба поїхав зустрітися з ним, аби з’ясувати, навіщо була потрібна та смерть. «Ти знову про те…» – у відповідь почув Якуб, але замість удару ножем, він лише мовчки розвернувся та пішов.

І хоч відповіді на ключове запитання свого життя Блащиковські так і не отримав – батько помер декілька років тому, – Куба навчився жити з цим болем, навіть не намагаючись його приховати. Бо в одному Якуб може бути впевненим точно: долю батька він не повторить.