Кадри з історії «Кадри». Сzęść 1

Польський футбол, а з ним і український, виник наприкінці XIХ століття в Галичині. Цей історичний регіон був тоді частиною величезного пазлу на карті Європи – Австро-Угорської імперії. Галичина та Малопольща мали статус коронного краю цієї наддержави і носили довжелезну назву – «Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенціма і Затору».

Одним з тих, кому Польща завдячувала впровадженням фізичного виховання серед молоді, був доктор Генрік Йордан.

 Цей лікар вважався одним з головних світил польської медицини та цілком заслужено керував Краківським гінекологічним товариством та Лікарським союзом. Він дотримувався постулату древніх «В здоровому тілі – здоровий дух». Так пан Генрік створив цілий напрям у вихованні дітей та юнацтва, який з часом увійшов в історію під назвою йорданівського руху. З метою популяризації спортивних ігор на свіжому повітрі та спорту серед молоді, доктор в 1889 році відкрив в Кракові Міський парк (тепер Парк Йордана) – перший в Польщі, один з перших в Європі громадських парків для занять молоді спортом. Натхненні прикладом Йордана ентузіасти почали відкривати в Польщі подібні парки. Через 100 років після впровадження ініціативи доктора їх налічувалось вже близько 2000, а займалося в них коло 200 тисяч дітей. Тепер поняття «Йорданівський сад» міцно укорінилося в лексиконі польських педагогів, а особистості, які залишаюсь свій слід у вихованні підростаючого покоління, нагороджуються медаллю імені Генріка Йордана.

Також він зробив чималий внесок в розвиток футболу в наших сусідів. Під час своїх подорожей Європою Йордан приглядався до нових ігор, які можна було б запровадити для польської молоді. В німецькому Брауншвейгу він вперше побачив футбол та привіз звідти в 1886 році до Польщі першого футбольного м’яча. Так ця гра увійшла до списку ігор, в які можна було зіграти в його Парку. Цей м’яч прожив довге життя, за свідченням журналіста Рудольфа Вацека – саме ним був зіграний перший матч в історії польського (та українського) футболу.

Львів теж не відставав від Кракова. «Батьком футболу» в місті Лева став професор Едмунд Ценар. У 1891 році в своїй книзі «Гімнастичні ігри шкільної молоді» він вперше описав правила цієї гри.

Через рік Ценар, перебуваючи в Англії, придбав цінний подарунок, який він привіз в рідне місто. Це був футбольний м’яч. Нова гра викликала чималий ажіотаж. Правда було декілька проблем. Глядачі, які прийшли на нове видовище не могли зрозуміти – для чого табун мужчин ганяє за м’ячем. Тут на допомогу першим фанам прийшов інженер Нєдзєльський, який перебуваючи в Одесі, вже бачив кілька матчів у виконанні англійських матросів. Він по суті став першим футбольним журналістом, ознайомлюючи глядачів з правилами нової гри. І не лише вболівальників, самі гравці теж не дуже розуміли правила футболу. Завдяки йому, число бажаючих зіграти в англійську забаву значно зросло.

Так пан Нєдзєльський зробив велику справу в плані популяризації пілки ножної (так поляки називають футбол) і залишився на сторінках Кліо, не завдяки своїй основній діяльності, а футболу. Чимало глядачів, які тепер мали зелене поняття про гру, самі хотіли випробувати себе на полі. Проте для цього була істотна перешкода. В наявності був лише один м’яч і потрібно було довго чекати своєї нагоди для того, щоб здійснити рокіровку – глядач- футболіст.

Перший задокументований матч в історії Польщі та України відбувся 14 липня 1894 року у Львові. Тоді в місті Лева відбувалася одна з головних подій року – Галицька загальнокрайова виставка. Одним з пунктів її програми був Другий Злет Соколів. Таку назву мали гімнастичні товариства, перше з яких, на території Галичини та Володимирії – польське, виникло в Львові у 1867 році (Український Сокіл, виклюнувся з яйця в 1894 році).

Головними пунктами програми Злету були показові гімнастичні вправи та футбольний матч між львівським та краківським гніздами (так називалися регіональні відділи товариства) Сокола. Організатори виставки постаралися на славу. Так спеціально для спортивних заходів в Стрийському парку збудували стадіон з полем 100 на 120 метрів та трибунами на 7000 місць. Подбали і про транспортну інфраструктуру – електричний трамвай повинен був полегшити доїзд спраглих до видовищ шанувальників спорту. Історики досі ламають списи: чи був на трибунах під час історичного поєдинку VIP-глядач Іван Франко. Він приймав участь в конференції літературознавців, яка теж була приурочена до виставки. Так що, можливо Каменяр був свідком історичного матчу.

На стадіоні бракувало воріт, але хіба могла така дрібниця зупинити учасників цієї епічної битви? На двох коротших сторонах поля встановили по дві триметрові тички. В ширину ворота мали 12 кроків. Команди вийшли на поле під марш «соколів». Львівська дружина мала наступний дрес-код – сірі штани, білі футболки та гімнастичні мешти. Однострій краків’ян був таким самим, за виключенням чорних штанів. Наставник львівських соколят – Ценар – дав команді останню настанову: «Не дайтеся».

Як згадував Володимир Хомицький: «Ми грали з усіх сил та хотіли показати, що незважаючи на те, що в нас немає Парку Йордана, ми вміємо грати та не дамо себе легко обіграти». Публіка дивилася на гру, як на комедію. Події на полі розвивалися наступним чином – футболісти збилися у велику купу та не могли з неї вибити м’яч, зашпортувалися та падали на землю. Це викликало приступи гомеричного реготу в глядачів, яким однозначно сподобалася така вистава.

Львів’яни, котрих гнали вперед трибуни, притиснули краків’ян до їхніх воріт. Гості намагалися перейти в контрнаступ. Ментальним лідером краків’ян став… суддя, який кричав: «Вперед». В цьому не було нічого дивного, адже арбітр був з Кракова. На 6-й хвилині поєдинку м’яч потрапив до відкритого Володимира Хомицького і він з всієї сили вгатив по воротах. Голкіпер зреагував, але було запізно. Трибуни забилися в екстазі, а розлючені гості хотіли взяти реванш, але не тут то було. Керівник спортивної програми вийшов на поле та сказав: «Завіса. Хлопці, ви вже все показали, гол забили. Ми зрозуміли, що це таке. Прошу зійти. Зараз гімнасти демонструватимуть групові вправи». Отже, перший в історії українського та польського футболу матч грався до «золотого гола» (хоча тоді про таке звичайно ж ніхто не чув), «раптова смерть» в якому спіткала краків’ян.

Наші сусіди вважають цю гру початком свого футболу, оскільки команди були сформовані в основному з поляків. Але не варто забувати про те, що цей матч відбувався в Львові.

Свідками історичного поєдинку стали 3000 глядачів. Як згадує Володимир Хомицький: «Після гри Ценар на радощах поцілував кожного з нас в голову і це було найвищою нагородою, кращою, ніж будь-який кубок».

Головним героєм того матчу став 16-річний учень вчительської семінарії. Після її закінчення, Хомицький продовжував гризти граніт науки у ВНЗ Львова та Відня, згодом він став вчителем виховання XI Львівської гімназії. Його подальша футбольна кар’єра не склалася. Однією з причин цього стало слабке здоров’я. Хоча, можливо, його хворобливість вберегла Володимира від смерті в м’ясорубках головних військових баталій ХХ століття. (Через стан здоров’я він був визнаний непридатним до військової служби.) Під час Другої світової війни він мешкав у Львові, а з 1946 року переїхав в польське місто Хоцянув, де через сім років покинув цей грішний світ.

У 1988 році, з нагоди 110-ї річниці з дня народження, поляки згадали про свого героя та відновили надгробок на його могилі. На ній можна прочитати такі слова, які стосуються гри 14 липня 1894 року: «Перший гол в цьому матчі і, взагалі, в історії польського футболу забив Володимир Хомицький». Його надгробок здалеку привертає до себе увагу, завдяки скляному м’ячу.

Перший матч дав імпульс розвитку футболу в Львові, аматори гри діставали м’ячі та з завзяттям гасали з ними на різноманітних полях та в парках. Міська влада теж не стояла осторонь від захоплень молоді. В 1895 році вона безкоштовно виділила польському Соколу чотири морги землі. (Морг – одиниця площі, рівна 0,57 га.) Три роки пішло на те, щоб нашкрябати грошенят, ще стільки ж – на будівництво, і в 1902 році відбулося освячення красеня-стадіону. Це був цілий спортивний комплекс – перше в місті футбольне поле, яке відповідало міжнародним стандартам, бігові доріжки, зали для занять гімнастикою та фехтуванням, критий кінний манеж, дерев’яні трибуни для глядачів. В модернізованому вигляді цей стадіон існує дотепер та належить інституту фізкультури.

Краків теж не пас задніх. Перша письмова згадка про футбольний матч в цьому місті датована 1896 роком. «Nowa Reforma» від 7 липня так описує це дійство: «Гра в пілку ножну відбулася між двома командами Сокола, щастя посміхнулося гравцям в білих футболках. Під час матчу не обійшлося без падінь, які неабияк потішили глядачів». Перший задокументований поєдинок за межами Львова та Кракова відбувся в Стрию 3 липня 1898 року під час злету Сокола. Правда, як пишуть польські історики, те, у що грали соколята, було важко назвати футболом.

29 квітня 1899 року львівські любителі спорту створили гурток, який мав на меті організацію виїздів за місто протягом шкільних канікул. Там на свіжому повітрі юнаки повинні були підтримувати свою фізичну форму, зокрема грою в футбол. У 1900 році до Львова приїхав чех Йозеф Вейтруб, який проводив для бажаючих тренування з футболу. Правда, тих добровольців було як кіт наплакав. Тренування розпочалися 12 травня 1900 року на львівському велотреку. Повправлятися в футболі захотіли: кільканадцять членів Сокола та велосипедистів. В тому ж таки році, завдяки Казімежу Гемерлінгу в Львові почала виходити «Gazetа Sportowa», де вперше були надруковані офіційні правила гри в футбол.

Справжньою колискою пілки ножної стали школи. Зокрема учні ІV львівської гімназії на досить регулярній основі займались футболом. Тут також не обійшлося без ідейного натхненника – вчителя гімнастики – Євгеніуша П’ясецького. Він організував перші учнівські футбольні команди та регулярні змагання між ними. Їхній перебіг на постійній основі висвітлювали «Gazetа Sportowa» та «Kurjer Lwowski».

Також тодішня преса відзначала, що, на жаль, нова гра не викликає зацікавлення серед дорослих як в Кракові, так і в Львові. «Футбол не може cтати в нас повноцінним видом спорту. Він жевріє лише завдяки зусиллям кількох особистостей. В парку Йордана в Кракові та у стрийському парку у Львові в нього грає лише шкільна молодь, а про участь дорослих в футбольних гуртках нам нічого невідомо. Можливо, відкриття стадіону Сокіл, призведе до змін на краще». На жаль, і після появи нової арени не було натовпу бажаючих зіграти в нову гру.

«Футбол не може в нас акліматизуватися. Ігри, які відбуваються в липні, не дають великих результатів. З інших міст нашої країни ми не маємо жодних відомостей про існування в них цієї забави», – писав щомісячник Сокола. Також журналісти мали одне прохання чи навіть вимогу. В «Słowie Polskim» від 2 лютого 1901 року з’явилися такі рядки: «Прийшов час подумати над створенням у Львові першого футбольного клубу». Первісток з’явиться на світ лише через два роки.

Далі буде