Дивитися, як пишеться історія. Денис Босянок – про фінали Ліги чемпіонів

Денис Босянок, Дмитро Джулай, Віктор Вацко
Мемуари людини, яка працювала на дев'яти головних матчах сезону.

Денис Босянок є рекордсменом серед українських футбольних коментаторів за кількістю фіналів Ліги чемпіонів, на яких йому доводилося працювати вживу. Проживати їх не лише від стартового свистка до фінального – а бачити, чим живе місто-господар, чути, що співають фани, відчувати вібрації стадіону, який прийшов до свого найголовнішого призначення – прийняти матч, що пишеться прямо на жорсткий диск історії.

Інтерв’ю з Денисом Босянком про футбольну естетику та український футбол

Денис бачив, як значні футболісти ставали великими, а хороші тренери – класиками. Він чув єдиний подих багатотисячних арен, коли дзвеніли поперечини в серії післяматчевих пенальті та коли м’яч влітав у сітку. Свідок епохи, сучасник великих футбольних див – із розповіддю про дев’ять спектаклів на найбільших аренах Європи. Рік за роком, місто за містом, країна за країною.

2000/01
«Сан Сіро», Мілан
Баварія – Валенсія 1:1 (пенальті – 5:4)

Це був мій перший фінал (я тоді вперше взагалі виїхав за кордон), і він перед очима назавжди. Як перша зіграна гра, перший пам’ятний гол чи, наприклад, моя перша замітка в районній газеті. Такі матеріали запам’ятовуються. Я не вибирав, на який саме матч їхати – просто так вийшло, що саме на це протистояння ми поїхали з Дмитром Джулаєм.

Мені пощастило, що мій перший фінал проходив на божественному стадіоні. Для мене він і нині входить до трійки кращих, з тих, які я бачив і чув (чути – чи не найголовніше!). «Сан-Сіро» зачаровував! Я ж раніше наживо таких стадіонів не бачив. Це реально футбольний стадіон — така собі Опера, як його і називають. Стадіон з голосом, у нас в Україні їх просто немає! Уже потім у нас з’явилися чисто футбольні стадіони, та й то кілька – і вони ще звучать скромно, вони ще «не розспівані». А от у «Сан-Сіро» реально є голос. І це не якась красива метафора в зв’язку з тим, що «Ла Скала» – символ всього міста. 

Перформенс фанів Баварії перед фіналом у Мілані, Getty Images

Після десяти років відвідування фіналів Ліги чемпіонів я вже чітко відрізняю цей голос. Так, я не був у Латинській Америці – розумію, що там найсильніша акустика. Але в Європі сильніше голосу «Сан-Сіро», напевно, тільки «Де Кейп» в Роттердамі. Але «Сан-Сіро» побудований з душею, дуже сердечно. Дійсно його будували як Оперу. Тому я розумію обидві народні міланські команди, яким складно побудувати щось своє, коли у них у місті є такий стадіон – ніби спільний дім.

Чи хотів би я інших учасників фіналу? Напевно. Моїх улюблених команд у цій грі не було. Лишалося дивитися гру. У Баварії тоді були такі футболісти, як Олівер Кан і Штефан Еффенберг – вони були і залишаються для мене одними з найулюбленіших. Плюс один з моїх улюблених тренерів – Оттмар Хітцфельд, який, на жаль, так і не очолив Динамо –  страшно хотілося б це побачити.

Обидві команди були гідними суперниками. І хоча Баварія, яку вважали фаворитом, отримала гарний опір – команду, яка її дійсно помучила, пенальті вона виграла завдяки Оліверу Кану. Хоча, в воротах Валенсії також був великий голкіпер, особиста воля Оллі спрацювала в той вечір. Це був один із найближчих до «Золотого м’яча» воротарів нового часу. І цей матч був його бенефісом. А сам фінал – багато в чому, воротарським, як це й трапляється із іграми, що доходять до серії пенальті. Фінал – це вінець усього сезону, і часто вінець кар’єри будь-якого гравця.

Олівер Кан — найкращий гравець фіналу, Getty Images

Однак додому я привіз абсолютно неповторний спогад – найбільше мене «гепнуло» по голові саме місто. Швидше за все, тому що це був перший виїзд туди. Тобто, не тільки футбол, а все було пам’ятне, і багато чого дотепер перед очима. Перший виїзд за кордон, в історичне місце цивілізації, в інший світ – я був вражений, відкривав для себе італійців. Ці люди абсолютно інші, але й чимось нам близькі. Я сам – південний хлопець, і в жителях Італії бачу близьких собі людей, хоч і ніби настільки далеких. 


2001/02
«Гемпден-Парк», Глазго
Реал Мадрид — Байєр 04 2:1

Приземлившись в аеропорту, коли повернувся мобільний зв’язок, ми отримали страшну звістку про смерть Валерія Лобановського. Ми знали, що Валерій Васильович хворий, що здоров’я його похитнулося. Бачили, як у Запоріжжі йому стало зле й довелося викликати прямо до лави запасних карету швидкої допомоги. Але вірилося, що все буде добре. Смерть Лобановського шокувала… Ми дізналися, що фінал Ліги чемпіонів розпочнеться із хвилини мовчання на честь Метра. Це була абсолютно зворушлива мить, визнання величі нашого земляка й сучасника. Він дивився з табло на найкращих футболістів світу – як визнаний класик.

Сам фінал, звісно, був якщо не битвою Давида з Голіафом, то чимось близьким. Один лише гол Зідана для мене був естетичнішим за всіх гравців Байєра разом узятих. Якщо говорити про вирішальність, значимість та місце проведення, це, безсумнівно, найвеличніший гол фіналів Ліги чемпіонів УЄФА за всю історію.

Відкриття фіналу ЛЧ в Глазго, Getty Images

Реал індивідуально сильніший. На практично кожній позиції, окрім, можливо, Баллака, у мадридців була перевага. Однак Байєр дійшов до цього суперника і навіть нав’язав їм боротьбу. Про що це говорить? Про те, що Клаус Топпмеллер – дуже сильний тренер, який із «солдатського» колективу витиснув максимум можливого. Реал же просто зробив те, що мав робити – і досить красиво.


2002/03
«Олд Траффорд», Манчестер
Мілан – Ювентус 0:0 (пенальті – 3:2)

Ніколи, ніколи в житті ми з Джулсом так не кричали, як після забитого Андрієм Шевченком післяматчевого пенальті! Це не зовсім гол, це поставлений хрестик у відповідній графі серії, однак яке значення мав цей простий удар із точки, завданий по воротах великого Буффона! 

У цю мить нам, напевно, заздрили не лише сторонні коментатори та ЗМІ, а навіть італійці – це була чиста гордість за наш вітчизняний футбол і один із найвеличніших наших тріумфів, хоча Шевченко й грав за іноземну команду й забивав у матчі, де, окрім нього, з українського був лише прапор, який йому вручили з трибун після влучного вирішального удару. 

До матчу я готувався із змішаними відчуттями. З одного боку, це була міжусобиця – а гра в єврокубках представників однієї країни завше має за собою дуже багато смислів та історичних підтекстів. З іншого боку, Юве – це клуб, який я ненавиджу. Хоча й грали за нього чимало майстрів, перед якими я схиляюся в пошані. Один із них, напевно, Павел Недвед – великий футболіст, конструктор гри тодішнього Ювентуса. Але він пропускав фінал через зайву картку. І Буффон, звичайно. Джанлуїджи у тому матчі одну дуель Шевченку все ж програв…

Андрій Шевченко святкує переможне пенальті у ворота Ювентуса в фіналі ЛЧ-2003, Getty Images

Ми гуляли Манчестером абсолютно в божевільному настрої. Закінчили день у якомусь місцевому пабі, де місцеві дивилися гру, вболіваючи, як кажуть, за красивий футбол. До слова, місто справило дуже велике враження. Це справжній індустріальний центр – місто червоної цегли, свідок індустріалізації та технічного прогресу. І в цих стінах народжувалися не лише нові заводи та верстати, а й, приміром, унікальна манчестерська музична сцена.


2003/04
«Ауф-Шальке», Гельзенкірхен
Порту – Монако 3:0

Порту Моурінью та Монако Дешама багато ким сприймалися як «негідні учасники фіналу». Дурниця! Заслужено абсолютно потрапили! Команди мудрих, думаючих тренерів на злеті – які проводили чи не найкращі свої сезони. Чи могло бути в фіналі інакше? Так. Монако проводив прекрасний сезон, але йому не вистачило сили, і тренерський штаб не зреагував на те, як розпочиналася ця зустріч. Тому при чудовому підборі гравців монегаски так і не змогли змінити хід зустрічі. 

Цей матч, у моєму розумінні, відкрив світу тренерський геній Жозе Моурінью. Так, він виграв до того чи не всі португальські турніри та Кубок УЄФА. Однак перемога у Лізі чемпіонів – це «інаугурація» для футбольного тренера. Вхід у клуб «святих». І Жозе зумів стати одним із членів цього тренерського таїнства. Один із перших, хто не грав у футбол, як навіть той же його учитель Боббі Робсон, Моурінью постійно змушений доводити свій рівень. Тож Жозе надихнув низку своїх послідовників та показав, що тренерська професія – чи не найбільш консервативна серед футбольних – здатна мінятися. 

Жозе Моурінью – незвичайний у всьому. Він великий психолог, який уміє знайти ті гвинтики, що призведуть до бажаного результату. Він великий працелюб, для якого у роботі нема дрібниць. Ці божевільні очі після завершення матчу – так, напевно, дивився на завойовану Ойкумену Наполеон…

Інше враження такого масштабу для мене – це стадіон «Ауф-Шальке». Високотехнологічний, надсучасний – і при цьому зведений на кошти фанів. Народна арена зводилася оригінальним способом. Клуб Шальке набрав кредитів, а розраховувалися за них уболівальники (там є спеціальна клубна валюта, яка діє на стадіоні – нею розплачуються за все, от звідти, із тих коштів, які постійно закачувалися фанами – й зростав цей стадіон). 

«Ауф-Шальке» – один із незабутніх стадіонів для мене. Один із найхолодніших – через велику кількість металоконструкцій у бетоні. Один із найбільш вітряних – бо стоїть посеред териконів гірницького регіону. Невже ми не доживемо до часу, коли Динамо зможе звести у Києві свій такий стадіон?! Коштами небайдужих, ажіотажем навколо такої арени перекрилися б усі витрати. Адже зведення стадіону – це найбільший пам’ятник, який може залишити після себе президент клубу. 


2004/05
«Ататюрк», Стамбул
Ліверпуль – Мілан 3:3 (пенальті – 3:2)

Для мене Стамбул – одне з небагатьох міст, яке перебільшило Київ. Хоча б за масштабами – воно просто безмежне! І однозначно за футбольним розмахом – там вживається відразу кілька грандів (Фенер – Бешикташ – Галатасарай) і з’являються нові, як Башакшехір. 

У день фіналу ми ходили містом, щоб виявити для себе, чим воно живе. Таке враження, що ледве не з кожного вікна височів або прапор, або футболка Фенербахче. Якщо сприймати той день як один із етапів міжусобиць трьох грандів, то Фенер виграв його з розгромним рахунком! Як і сам фінал. Для того, щоб пояснити людині, що не знає футболу, в чому його суть, достатньо навести один лише матч – Ліверпуль – Мілан в Стамбулі. 

Дуже складно розповідати про цей матч, там просто потрібно було бути. На все життя запам’ятаю, скільки й буду працювати, як Ян Раш, який працював на два ряди нижче нас, в додатковий час із мікрофоном стрибнув прямо на стіл. Ми просто відкрили роти… Той фінал – неповторне видовище, і не лише безпосередньо те, що було на полі, а й на трибунах, довкола трибун. Я щасливий, що був там разом з колегою Джулом і бачив все власним очима.

Сам фінал – це ідеальний сценарій футбольного матчу. Було все – і драма, і інтрига, і катарсис. Мілан пережив урок, який не побажаєш і ворогу. Забили три м’ячі у першому таймі, а в перерві прямо в роздягальні один із менеджерів «россо-нері» почав розкривати шампанське, яке тут же розпили. І пішла якась тріщинка – щось зіпсувалося у командній взаємодії, пішов збій, втратилася концентрація – її замінила самовпевненість. Навіть Андрій Шевченко після нереалізованого вбивчого моменту схибив у серії…

Ліверпуль же пережив цей фінал – він мав ватажків на полі. Як прапороносець Стівен Джеррард, який повів хлопців за собою. Звичайний ліверпуліанець – «із нашого кварталу». Таких більше нема. Англійська Прем’єр-ліга втратила свою ідентичність, і, в тому числі, таких от «своїх хлопців», котрі визначали гру своїх рідних команд. І зростали на грі та славі своїх великих попередників.


2005/06
«Стад-де-Франс», Сен-Дені
Барселона – Арсенал 2:1

Чудові учасники фіналу, визначна драматургія – і при цьому з труднощами пригадую деталі матчу, він не відклався у серці. Важко було цьому поєдинку перевершити свого визначного попередника, хоча пройшов цілий рік, я сприймав це все крізь призму Стамбульського дива. 

Саму гру, багато в чому, зламало раннє вилучення Йєнса Леманна. Але це не применшує заслуг Барселони й особисто Франка Райкаарда. Він, безперечно, тренер – фахівець, який відбувся на найвищому рівні. І зробив свій вклад у становлення клубу, який є більшим за клуб. При Райкаарді зростали молоді гравці, що у майбутньому стали законодавцями мод. При ньому провів свої найвеличніші роки Роналдіньо. І при цьому, як розповідав Ґвардіола, Франк постійно відчував на собі тиск не лише відповідальності, результату й уболівальників, а й тиск футбольної політики через вибори президента клубу. Це був великий аргумент на користь голландця й його величі.

Відвідини Франції, Парижа, Сен-Дені доповнили саму футбольну складову. Ми побачили той результат, який повинен був статися. Але забивали не ті, від кого цього очікували (так чи інакше). І Арсен Венгер зумів створити певні проблеми супернику, який був об’єктивно сильнішим.


2006/07
«Спірос-Луїс», Афіни
Мілан – Ліверпуль 2:1

Греція справила на нас незвичне враження: ми побачили дещо запущену, гамірну, але дуже красиву країну, де, таке враження, найголовнішим бізнесом є заробляння на руїнах. Античні залишки щорічно приїздять подивитися мільйони туристів – і вони залишають мішки грошей. І це той рідкісний випадок, коли розумієш, що ажіотаж виправданий. Неповторний дух давньої Греції відчувається навіть у тому простому камінні, яке лишається на місці колишніх пишних споруд. Це зачаровує!

Звісно, за лаштунками лігочемпіонівського десайдера ми намагалися роздивитися й місцеву футбольну культуру. Найбільше було прапорів Олімпіакоса. Місто було заповненим футбольними графіті, тому справляло враження такого, що живе грою.

Нам пощастило знову бачити фанів Ліверпуля. У італійців нема такої традиції організованого виїзду, як у англійців. Вони заполонили все місто – ночували просто надворі, займали всі можливі кафе та бари, співали своїх пісень, ллючи пиво рікою. 

Ніколи у нас не було таких довгих походів до стадіону, як у Атенах. Країна там в принципі вкрай не організована, але пройти шлях до «Спірос-Луїса» виявилося найважче. Ми буквально пробивалися на своє місце роботи поміж фанів Ліверпуля. Саксони переймали нас у пошуках квиточка, і як ми не пояснювали, що у нас іменна прес-акредитація – кожна купка людей затримувала нас надовго, не вірячи, що хоч щось не можна вирішити для себе. 

Коли дійшли – побачили дещо постарілий, але більш голодний Мілан. Великі майстри, які були в команді, потягнули цю помсту. Вони готувалися на суперника, який їх принизив. І зуміли на жилах вирвати у них перемогу. Якщо ви не бачили Філіппо Індзаґі, беріть цей матч як хрестоматію його дій! Майстер, який неймовірно відчував епізод та тонко грав на випередження. Не особливо важкий, але піднімався з вітром назустріч м’ячу. Якщо природою ти не наділений такими якостями, якщо у тебе нема такої пристрасті – ти не будеш вигравати так, як Піппо. Через цю божевільну іскорку він лишається молодим і вже нині – як тренер.


* * *

Рік по тому склалося так, що фінал приймала Москва, а в фіналі грали дві англійські команди. Я щойно глянув на вивіску та місце проведення, зрозумів, що тут у мене буде пауза.


2008/09
«Стадіо Олімпіко», Рим
Барселона – Манчестер Юнайтед 2:0

За кожною перемогою стоїть титанічна праця. На мене справила величезне враження біографія Марадони. Дьєґо жив у халупі, з якої по воду треба було йти півтора кілометри чи щось біля чого. І він брав відра і всю дорогу, тягнучи воду, лівою ногою набивав м’яча. 

Так само творили себе й нинішні Гіганти – Кріштіану Роналду та Ліонель Мессі. Кріша ми з Джулаєм колись визначили, як «мауґлі». Він справді прибув у футбол з якихось нетрів, отесувався, шліфувався, але зберіг ту звірину іскорку. Лео – це «мураха». Роботяща мураха, яка тягне свій вантаж, що більший за неї. Їх двох нині я готовий поставити поруч із тими геніями, на яких я виріс – Дієґо Марадоною, Роберто Баджо. 

У цьому матчі тріумфував Мессі. Це його фінал, його мить слави – але лише за підтримки не менш видатної команди. Барсі щастило на великих тренерів, тільки в наш час тут були Кройфф, ван Ґал, Райкаард. Однак Ґвардіола стоїть осібно – це кров від крові, плоть від плоті цього клубу. Він виріс у своєму маленькому каталонському селищі, де на центральному майдані грав до пізньої ночі зі всіма – ровесниками, старшими, майстернішими, менш майстерними. 

Жозеп виріс людиною потужного характеру й став тренером, що зумів поєднати футбольну естетику з високою інтенсивністю та командною дисципліною. Передачі стеляться тисячами. М’яч постійно рухомий. Гравці діють не схематично, але злагоджено – і навіть імпровізація є частиною великого задуму. Ґвардіола – один із визначальних тренерів нашої доби. І це був його вечір. 

На «Стадіо Олімпіко» зароджувалася епохальна команда. Вона «горіла» більше десяти років і ще не видала все, на що спроможна. Єдине, про що довелося жалкувати – римська арена до певної міри не пристосована до величного футбольного свята. Розлогі бігові доріжки, велика відстань від поля до трибун, надто широка арена в цілому – «почути» її важко, вона не настільки камерна, як «Сан-Сіро» чи інші найбільш душевні стадіони. Але у той вечір навіть ця суттєва для мене деталь додавала події якоїсь величі…


2009/2010
«Сантьяґо Бернабеу», Мадрид
Інтер – Баварія 2:0

Так вийшло, що це останній, на сьогодні, мій фінал Ліги чемпіонів – і передостанній фінал, який показував мій рідний телеканал. Ми вирушали у Мадрид утрьох – я, Джулай та Вацко. В ефірі працювали ми з Вітею, Діма був продюсером.

 Я з великим нетерпінням очікував зустрічі із мадридським «Сантьяґо Бернабеу» – справжньою Оперою футболу. І цей стадіон мені запам’ятався назавжди. Ти сидиш нагорі трибун – прямо під небом. А так, як трава в Ірландії найзеленіша у світі, так і небо Іспанії – найсиніше. Коли заходить сонце, і ти бачиш хмари на цьому небі Мадрида – це неймовірне видовище. 

У цьому матчі був українець – хоча я й не був персональним фаном Тимощука і він просидів всю гру у запасі, але гордився Анатолієм, що мій земляк дійшов до фіналу Ліги чемпіонів, доріс до цього рівня. Луї ван Ґал підготував у тренерській молодості феноменальний Аякс – команду, яка дала світовому футболу чи не найбільше юних володарів Кубка чемпіонів. Жозе Моурінью переходом в Інтер показав, що здатен будувати команду в зовсім новому для себе місті, країні, чемпіонаті – й знову вигравати трофеї. 

У цьому матчі все вирішив Дьєґо Міліто – пристрасний форвард, аргентинська душа. І ми побачили, що футбол завжди перемагає.


2017/18
НСК «Олімпійський», Київ
Реал — Ліверпуль

Я дуже радий за наше місто й країну: проведення фіналу Ліги чемпіонів УЄФА – віха в історії не лише футболу, а й держави в цілому. Це всього лише один матч, всього дві команди. Але всі погляди світу футболу будуть спрямовані на нас. І я від усієї душі радію за тих, хто зможе собі дозволити відвідати НСК «Олімпійський» у ці дні – цей досвід ні з чим не зрівняється, телебачення не передає навіть частинки від того, що ви відчуєте на трибунах. І такого ніколи не буде.

Мене запитують: чи не боюсь я, що іноземці побачать не тільки парадний, туристичний Київ, а й те, що буде в підворіттях та спальних районах? Ні!.. Я також бачив різні Атени, Стамбул, Рим – грандіозні міста, колиски цивілізації. У деяких районах вони виглядали так, як наші заштатні обласні центри. У Римі з мене на ходу зірвали шалик Динамо. На той час, принаймні, у нас таких «мопедних злодюжок» не було й близько! Ідеальних міст просто не існує, як на мене – такі бувають лише в посібниках УЄФА, десь у кабінетах. У житті все не так. І великі міста й чарівні якраз цією своєю людяністю, химерністю, недосконалістю місцями. 

Найголовніше – щоб цей фінал чомусь навчив нашу футбольну спільноту. Ми маємо переймати досвід організації таких заходів, роботи стюардів, служб кейтеринґу і так далі. Мені доводилося бачити різні фінали – деякі були не дуже затишними, деякі викликали відчуття, що продумане аж усе – від моменту, коли ти сходиш із трапу літака до моменту, коли повертаєшся додому. 

Ну, і, звичайно, фінал Ліги чемпіонів – це обов’язково святковий день у світовому спортивному календарі. Навіть коли грають найбільш знамениті та вивчені команди, вони неодмінно здивують вас чимось – або здивують тим, що не змогли здивувати. І гратимуть у фіналі обов’язково великі гравці. І тут просто цікаво, що вони виглядають зовсім по-іншому, ніж на моніторі. Це найцікавіше відчуття – поблизу людина, яка є великою у своїй професії. А зірки – на небі. Як писав Олесь Терентійович Гончар, ідеали – це зірки. Вони недосяжні, але за ними потрібно звіряти свій життєвий шлях.



У вас есть модный мессенджер Телеграм? ДА / Нет.

Сохранить
Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?