«Одноклубників зі збірної Сан-Марино «травимо». Але – лише з повагою і розумінням»

Михайло Ткачук поруч із одною із трьох веж – найголовніших визначних місць республіки, фото із архіву М. Ткачука
Sport Arena знайшла гравця, котрий став першим українським легіонером в Сан-Марино. Герой нашого інтерв’ю Михайло Ткачук розповів про свої виступи в одній з найменших держав світу та про міжнародні амбіції клубів із чемпіонату, який називають «карликовим».

В історії української збірної Сан-Марино – найбільш приємний суперник. Наша національна команда побила всі історичні рекорди, обігравши її з рахунком 9:0 вдома і 8:0 на виїзді в рамках відбору до чемпіонату світу 2014 року. Це загалом найбільша наша перемога, а також найкрупніші домашній та виїзний розгроми за всю історію. У матчі проти сан-маринців стався найперший хет-трик в історії нашої збірної, коли Марко Девич за 44 хвилини в Серравалле тричі вразив команду господарів.

Тепер на Олімпійському стадіоні Сан-Марино Україну футбольну представляє перший в історії наш легіонер у тамтешньому чемпіонаті – хмельничанин Михайло Ткачук. 31-річний півзахисник на професіональному рівні виступав за Полісся (Житомир) та Динамо (Хмельницький), пробував сили в Швеції та Польщі, а останні два з половиною роки проживає в Італії, восени дебютувавши у чемпіонаті Сан-Марино.

Коли ми розпочали масштабні пошуки контакту з найпершим українцем у цій футбольній країні, Федерація футболу Сан-Марино попросила надіслати їй готову статтю, тому що не так часто про легіонерів місцевого чемпіонату пишуть зарубіжні видання, а із клубу, де він виступає нам відписали: «О, вам потрібен Мікі? Це наш найкращий напівоборонець!»

Тож після тривалих пошуків із задіюванням можливостей федерацій футболу двох країн та давніх друзів героя нашої публікації Михайло Ткачук розповів Sport Arena про виступи в чемпіонаті Сан-Марино. Далі – розмова про футбол країни, яку важко знайти на карті, анклав посеред великої футбольної Італії, а також мрії та плани найпершого українського легіонера у сан-маринському чемпіонаті.

«У чемпіонаті Сан-Марино команди легко чергують різні тактичні схеми, змінюючи їх навіть по ходу матчу»

– Михайле, то як так вийшло, що ви опинилися у чемпіонаті Сан-Марино?

– Завершивши виступи за старокостянтинівський Случ, я з дружиною перебрався в Італію. Там уже жили її батьки, а також чимало наших знайомих. Тож ми вирішили перебратися до них і оселилися в Ріміні. За цей час я встиг попрацювати на різних роботах, але з футболом розставатися не хотів – тому вирішив пограти в Італії на аматорському рівні.

Спершу, поки очікував надходження міжнародного трансферного сертифікату з України, підтримував форму у складі команди Outside, яка грала в нижчих лігах Ріміні (був тут не лише гравцем, а й помічником тренера). А коли отримав дозвіл грати за місцеві аматорські команди, приєднався до команди Стелла. Це вже був колектив значно вищого рівня, з ними ми вийшли з «першої категорії» чемпіонату Італії до наступної за рівнем ліги під назвою «Промоціоне». Досить серйозний рівень, скажу чесно.

Сан-Марино – це країна посеред Італії. Проте тут немає жодних кордонів, і в футболі в тому числі. Тому так вийшло, що за цей час сан-маринці мене помітили і я отримав відразу кілька пропозицій від команд із їхнього чемпіонату. Прийняв одне із них – і зараз виступаю за команду Ювенес із району Доґана.

– Які це відчуття – бути легіонером у чемпіонаті Сан-Марино?

– Прийняли мене у команді дуже добре – ставлення хороше, а найголовніше – все, що обіцяли, виконують, таке нечасто зустрінеш у футболі. Взагалі, між Італією та Сан-Марино тісні зв’язки у футболі, а в тутешньому чемпіонаті виступає дуже багато хлопців із навколишніх італійських регіонів. Кожен клуб має право заявити 5 легіонерів – от я й конкурую з італійцями та всіма іншими на загальних правах. Інших українців не зустрічав, та й вихідців із колишнього СРСР також. Чув, що у командах є африканці, інші легіонери, але ще не мав змоги зіграти проти них і побачити, який там рівень. Чесно кажучи, навряд чи в Сан-Марино приїде молодий іноземець з футбольними сподіваннями. Якщо є іноземці – то вони, радше за все, працюють тут, тому й грають паралельно за місцеві команди.

Гравцем Ювенеса

– Чемпіонат у Сан-Марино розпочався у вересні – і десь з другого туру ви граєте за Ювенес/Доґана. Перші враження?

– Поки що позитивні. 15 вересня дебютував у матчі з Тре-Пенне – це місцевий гранд, який регулярно бореться за чемпіонство й бере участь у єврокубках. Ми поступилися – 1:3, але якоїсь «прірви» у рівні суперників не побачив. Також відіграв весь матч проти команди Пеннаросса (ми програли 1:2 в гостях), а тепер ось ми зіграли внічию 0:0 проти Космосу. Причому, протрималися у меншості – цей результат нас порадував. Після чотирьох турів у Ювенесу два очка – а я зіграв три матчі повністю.

– Після чемпіонату Хмельницької області та аматорських чемпіонатів Італії не нудно?

– Вища ліга є вища ліга – насправді тут, у Сан-Марино, футболісти цілком професіонально ставляться до футболу, хоча й вважаються аматорами. На початку сезону у нас були збори, то ми цілий місяць тренувалися щоденно крім неділі. Наразі, після цих занять, у нас полегшений графік – три тренування на тиждень плюс гра. Відчуваю, що в сезон вкотився в хорошій формі – порівняно з регіональними італійськими турнірами, тут заняття більш інтенсивні та серйозні.

– Що здивувало в тутешньому футболі?

– Передовсім, тактика. Наша команда застосовує відразу кілька тактичних схем – 3-5-1, 4-4-2, 4-5-1. Тобто на кожного суперника підбирається своя спеціальна схема. І навіть по ходу матчу вона може бути перебудованою під потреби команди. Я при всіх цих схемах граю центрального півзахисника – в Україні називають таку роль «опорником». Різниця – що деколи дію з одним напарником, а деколи – з двома.

Взагалі, я був приємно здивований роботою тренерського штабу. Тут, як у професіональних клубах, є головний тренер, тренер воротарів, тренер з фізпідготовки. Є індивідуальні бесіди, тренери пояснюють особливості суперника і мою роль у грі. Скажу вам, дуже серйозна робота ведеться. Недарма, кажуть, у нашого клубу Ювенес найпотужніша футбольна академія у Сан-Марино, сюди приїжджають навіть італійські хлопчаки, а наші вихованці грають за збірну й багато інших клубів, регулярно грають в єврокубках.  

– А як у вас із «мовним бар’єром»?

– Зараз італійською розмовляю вже значно краще, ніж коли тільки-но сюди приїхав. Допомагає, що щоденно спілкуюся з місцевими. Вже порозуміюся з ними без проблем. А ще дуже пощастило, що ми з дружиною відвідали мовні курси, які Італія організовує безкоштовно. Тому тренера й одноклубників розумію гарно і спілкуюся нормально.

«Коли ультрас Ріміні співають свої пісні, я їх чую навіть у себе в квартирі»

– Збірна Сан-Марино настільки запам’яталася європейському футболу, що їй навіть присвятили пародійний твіттер. Відвідували її матчі?

– Ще якось не доводилося – я працюю на звичайній роботі, поєднуючи її з футболом, тому зрідка можу собі дозволити просто так сходити на футбол. Хоча обов’язково хочу відвідати матчі збірної Сан-Марино – тут грають мої друзі (3-4 гравців Ювенесу постійно викликаються в національну команду).

– Від 2014 року Сан-Марино постійно програє, та й здебільшого із розгромним рахунком. Як зустрічаєте одноклубників-збірників, скажімо, після поразок 0:8 від Норвегії та 0:5 від Чехії, які вони пережили уже в жовтні? «Притравлюєте» їх за якісь курйозні моменти?

– «Травимо» трошки, звісно – який же без цього футбольний колектив. Але хлопці так відповідально ставляться до матчів за збірну, що ніхто їх злісно діставати не посміє. Видно, що вони переживають. І дуже радіють, якщо вдається гідно зіграти проти сильних суперників. У Сан-Марино ж абсолютна більшість гравців – аматори. Я чув лише, що було пару гравців, які десь там на нижчих лігах в Італії пограли. Якщо людина о четвертій ранку встає на роботу, а надвечір знаходить сили прийти на тренування – то це говорить про її безкорисливу любов до футболу. Наші збірники теж працюють на звичайнісіньких роботах, і поблажок за виступи в кваліфікації чемпіонату світу їм навряд чи дадуть…

– Хто з ваших одноклубників грає за збірну?

– Досить багатьох викликають. Найбільш відомий – Алессандро Делла Валле. 35-річний центральний захисник, 66 матчів за збірну за останніх 15 років. Я його дуже поважаю, це справжній профі, хоч і аматор. Справжня опора команди, наш лідер і натхненник. Я навіть стараюся підглядати за ним на тренуваннях, тому що бачу, що у нього завжди найкращі вправи, він себе постійно тримає у тонусі. Зараз ось викликають ще двох молодих хлопців – воротаря Маттіа Манцароллі та півзахисника Мікеле Баттістіні. Наша команда за них завжди вболіває, ми знаємо їхній графік, підтримуємо. Завжди слідкуємо за їхніми успіхами.

Ось це і є Сан-Марино

– Погодьтеся, це досить незвичне відчуття – збірна, яка майже завжди програє. Що за вболівальники у Сан-Марино? Що їх приваблює у збірній?

– Напевно, передовсім, гордість за свою маленьку країну. Так, вони програють – але їх завдяки футболу знають. Коли сюди приїздить якась велика збірна, то збираються люди з усіх навколишніх міст, для італійців також цікаво прибути на такий матч. Збірна є збірна – її люблять тому, що вона своя.

– Загалом, тіффозі в Сан-Марино такі ж гарячі, як у Італії, чи тут все більш домашнє?

– Фанів небагато, але ті, що є, підтримують команди шумно й емоційно. Хоча заповнених трибун ще не бачив, але тихих, мовчазних – також. Присутні дуже активно підтримують свої команди – так само, як і в Італії. Я, до речі, в Ріміні живу неподалік від стадіону. То коли раптом пропускаю матч і знаходжуся вдома, то в себе в квартирі чую, як фанати розспівують свої пісні. Кажуть, у лігах більш високого рівня це все ще яскравіше. Хочу з’їздити на Чезену в Серії Б, щоб зрівняти.

– Як виглядає ваш звичайний день?

– Наразі не працюю – у мене закінчився контракт із фірмою, яка виготовляє алюмінієві вікна і двері, тому зараз вибираю між іншими роботами, а поки без діла – займаюся суто футболом. А так – вдень працюєш, а ввечері – на тренування. Відстані невеличкі – мені від Ріміні в Доґану 20 км дороги в один бік.

«Серед одноклубників – пекар, збірники, звичайні роботяги»

– Яке місце Ювенес/Доґана посідає у сан-маринському футболі?

– Клуб поважають. Знаю, що він кілька разів вигравав місцевий Кубок, чотири рази брав участь у Лізі Європи. Зараз посідаємо передостаннє сьоме місце в Групі А, однак після цього буде другий етап, куди потрапляють найкращі команд із обох груп. Наша ціль – потрапити у групу більш сильних. Поки що йдемо не дуже добре, але я вірю в команду й бачу, що у неї гра щоразу покращується.

– У чому різниця між вами й грандами?

– Мені важко судити, тому що я лише починаю грати в чемпіонаті Сан-Марино. Напевно, тут у когось більше можливостей запрошувати гравців, у когось – менше. Знаю, що сезон тільки почався, а вже була й тренерська відставка. Команди змінюють гравців, є постійні переходи. У нас зараз хороша молода команда, багато перспективних гравців. Не сказав би, що в матчах проти грандів вона дуже відрізняється від них.

– Футбол у Сан-Марино аматорський, вірно? Чим займаються ваші одноклубники?

– Працюють всі, у тому числі й збірники – хтось у сфері обслуговування, є один товариш, який займається виробництвом хліба і заготовок для піц. Чув, що є й поліцейські, пожежники, водії – як і в будь-якій іншій аматорській команді. Звичайна справа.

– Країна дуже маленька – як відбуваються виїзди?

– Та часто їх і немає – стадіонів у Сан-Марино малувато, здебільшого, їх між собою ділять по кілька команд. Найбільш дальній виїзд – це десь 10-15 км. Поля, здебільшого, синтетичні – це виправдано, тому що в Сан-Марино велика вологість, доглядати єдине натуральне поле важко. Я на ньому грав – слизьке, важке. Кажуть, на ньому використовують теж якусь штучну технологію, тому що в горах травичка потребує такої підтримки.

– Колектив дружний?

– Так, однозначно! Всі одне за одного. З командою збираємося на післяматчеві вечері. Товаришуємо. Спілкуємося. Ніякої ні дідівщини, ні ксенофобії не помітив.

– А в чому різниця між Італією та Сан-Марино?

– Я приїхав сюди жити й працювати, тому, як іноземець, маю свою думку. В Італії розуміють, що я приїхав, щоб претендувати на їхню роботу – вони до мене як до конкурента ставляться. В Сан-Марино до іноземців звикли як до туристів, тут ставлення краще. Хоча загалом люди приязні, ніякого негативу нема. Одне скажу: в Сан-Марино легше жити вихідцям із колишнього СРСР, тому що тут навіть у багатьох крамницях місцеві вивчили російську мову або мають російськомовних працівників. Тут багато туристів з наших країв. Радий, що й українців побільшало – я працював у Ріміні на пляжі, то зустрічав наших земляків.

«Єдина помітна згадка про кордон між Італією та Сан-Марино – міст, установлений для фотографування туристів»

В Італії працював і на пляжі

– А як же бути з кордоном – все-таки, інша держава?

– Та що ви, нема кордону як такого. Може поліція зупинити, подивитися документи, перевірити права водія. Але ж так будь-яку іншу машину можуть зупинити. А кордон у містечку Доґана є, але більше для туристів – там встановлено такий металевий міст, який ніби розмежовує Італію та Сан-Марино. Всі люблять там фотографуватися, і це єдина згадка про якісь кордони. Прикордонників я також ніколи не бачив.

– Тобто щотижня їздите на ігри та тренування за кордон і цього не помічаєте?

– Саме так. Помічав би у плані витрат на пальне і харчування, але клуб це все компенсує. Є таке поняття rimborso spese – відшкодування витрат. Це єдині гроші, які клуб платить гравцям – щоб ми могли собі пообідати після тренування й оплатити бензин для машини чи квиток на автобус.

– Як із бюрократичною стороною? Довго вас заявляли?

– Ні, все дуже швидко. Це міжнародного трансферу я довго очікував – а коли прийшов у Федерацію футболу Сан-Марино, то мене сфотографували і вже через кілька хвилин видали посвідчення футболіста, а мій профіль з’явився у базі даних чемпіонату. До речі, дуже мені сподобалося у них в офісі. Вони знаходяться за історичним центром міста, якщо їхати з Доґани. Там дуже красиво – багато вимпелів, кубків, колекційних тарілок від різних закордонних клубів та збірних. Видно, що збірні Сан-Марино на всіх рівнях грають – бачив сувеніри від різних країні, навіть від України.

– Ювенес колись перерве невдачі й заграє, та й, судячи з відгуків про вас від людей із вашого клубу та федерації футболу Сан-Марино, з якими довелося поспілкуватися, вас як футболіста тут шанують. Що далі – які цілі?

– Хотів би з моїм клубом пробитися у єврокубки. Зіграти у таких матчах – моя мрія.

– А якщо запросять у збірну Сан-Марино?..

– Я зберігаю паспорт України і радий, що є українцем, тому навряд чи. Хоча, думаю, Андрій Шевченко на мене не розраховує… Тому все може бути.

– Для вас виступи в чемпіонаті Сан-Марино – це така можливість підтримати форму, безкоштовний фітнес-клуб чи уже щось більше, аніж розвага?

– Не можна грати в футбол і бути байдужим до того, що ти робиш. Звичайно, з командою я зріднився і переживаю за її успіхи. Я дуже радий, що опинився у чемпіонаті Сан-Марино й отримав можливість зіграти у Ювенес/Доґана. Навіть трішки шкодую, що раніше тут не опинився, бо виявилося, що у Сан-Марино уміють грати в футбол, і чемпіонат тут цікавий, і тренування такі, що приємно на них приїжджати з іншого міста.

В избранное
Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?