Бон вояж. Перехід Ракицького в Зеніт — перемога для всіх

Ярослав Ракицький мав потрапити в Зеніт ще влітку — уже тоді доводилося чути про можливий трансфер. Щось там не склалося, і сезон він все ж таки почав у Шахтарі. Звісно, що в статусі основного — з четвірки центрбеків, які були у розпорядженні Паулу Фонсеки саме Ракицького можна було називати найстабільнішим з точки зору рівня гри та фізичних кондицій. 

Можливо, саме через це Ярослав і залишався: лідера, принаймні потенційного, окрім нього в захисті не залишалося. Іван Ордець прописався у лазареті, Давід Хочолава не вражав якістю футболу, а Микола Матвієнко лише натякав на своє наближення до основи. Тому пара Кривцов-Ракицький на папері була майже безальтернативною. 

Однак те, що рішення зберегти футболіста у клубі було помилковим, стало помітно досить швидко. На рівні української Прем’єр-ліги це, звісно, не помічалося, проте у Європі Шахтарю добряче надавали по вухах — не в останню чергу саме через проблеми у центрі захисту.

Після неузгодженості дій Хочолави та Ракицького Флоріан Гріллітш з Гоффенхайму відкривав рахунок у першому матчі групового етапу Ліги чемпіонів, Ліон у домашній зустрічі двічі відзначався в воротах Андрія П’ятова фактично з лінії воротарського майданчика, про 0:9 у двох зустрічах взагалі соромно згадувати. Через пошкодження Ракицький в останніх двох зустрічах не зіграв, але й без них цифри показові — 13 пропущених у 4 матчах.

І якщо помилкам партнерів Ярослава хоч іноді можна було знайти пояснення (Кривцов повертався після травми, Хочолава просто не тягнув за рівнем), то де був лідер захисту з величезним досвідом і чому його в деяких поєдинках возили наче молодого — питання. На яке є проста і логічна відповідь: мотивація, а точніше — її відсутність. 

Влітку Ракицькому виповниться 30, і хоча це й не вік для центрального захисника, але зрозуміло, що зараз час вже грає проти нього. І 10-12 мільйонів євро, зароблені на його продажу в Зеніт, — це непогана компенсація за футболіста, який хотів піти. Тим паче, коли зростає молодий вихованець, який за потенціалом виглядає навіть сильніше — Паулу Фонсека ще до офіційного продажу Ракицького вже почав на зборах награвати на його позиції Матвієнка.

Втримувати його й надалі Шахтарю не було сенсу ще й тому, що тема з позицією Ярослава наносила суттєву шкоду іміджу клуба — навіть попри те, що футболісту не дозволялося публічно цю позицію відстоювати (в цьому ж ні у кого немає сумніву?), кожен його жест чи рух прожовувався у ЗМІ, а особисті принципи не дозволяли Ракицькому ці спалахи цілком зрозумілого негативу гасити самостійно.

Цей трансфер: #зрада или #перемога?

Якщо бразильці свого часу не дозволили Шахтарю переїхати до Харкова, то Ракицький був одним з тих факторів, які не давали клубу швидко та якісно інтегруватися у Києві, де «чути Донбас» після втечі гаранта до Ростова не хотіли. 

З від’їздом у Зеніт Ярослав скинув ярмо з клубу і, зрозуміло, водночас допоміг собі — тепер перед матчами регулярного чемпіонату йому не доведеться чути такий неприємний для нього гімн. Заради цього він був готовий попрощатися навіть з міжнародною кар’єрою, адже тепер, після цього позування з синьою футболкою з написом «Россия», виклик від штабу Андрія Шевченка стає неможливим.

Для самого Шевченка, до речі, звістка це може й не найбільш приємна (очевидно, що у «граючій» команді центрбек з такими ігровими характеристиками знадобився б), але з точки зору перспективи аж ніяк не критична. По-перше, зростає молодь — окрім Матвієнка вже заграли за основну збірну Віталія Миколенка, який також здатен зіграти як на фланзі, так і в центрі. По-друге, Шевченко може більше не ламати голову, якщо Ракицький, як це часто з ним бувало перед паузами на міжнародні матчі, отримає пошкодження. Таке пошкодження, яке дозволить йому зіграти в найближчому матчі Шахтаря.

Чи повинен тепер Андрій Шевченко викликати Ярослава Ракицького в збірну?

Але найголовніша перемога все ж в іншому. Мова про перемогу вболівальників — і Шахтаря, і збірної. Тепер не буде такого, коли руку до серця піднести важко йому, а соромно чомусь тобі.