Габовда: «Моя кар’єра в Карпатах нагадує блокбастер»

Юрий Габовда, dinamo-minsk.by
Український півзахисник Юрій Габовда в інтерв’ю Sport Arena розповів, чому поїхав грати у Білорусь, чітко дав зрозуміти, що не вважає спорт поза політикою, й пролив світло на те, чому так і не закріпився в Карпатах.

Вихованець львівських Карпат, екс-гравець Кривбасу і Таврії не зміг реалізуватися в Україні та в 2015-му подався підкорювати сусідню Білорусь. Там Юрій швидко став своїм – спершу в Граніті з Микашевич (24 матчі, 5 голів та 5 асистів), а потім й у місцевому гранді – мінському Динамо (15 матчів, 3 голи й 8 асистів), з яким українець завоював бронзові нагороди місцевого чемпіонату.

Ми завітали в гості до Юрія наприкінці листопада – тоді якраз вирішувалося, чи залишиться Габовда в Мінську. Але пізніше офіційно стало відомо – дійти згоди по продовженню контракту сторони не змогли. Таким чином, півзахисник розпочинає 2017-й у статусі вільного агента (а пізніше сам футболіст казав, що може продовжити кар’єру в Казахстані).

«Підозрюю, скоро Міша Кополовець з’явиться на телебаченні. Думаю, в нього вже є пропозиції звідти – там він точно не загубиться»

— До чого в Білорусі було звикнути найважче, коли переїхав сюди в 2015-му?

— Відчувається, що все під контролем, все дуже строго. В мене виникали певні проблеми, і тепер знаю, що в Білорусі завжди треба мати при собі які мінімум паспорт. Хочеш зробити якусь справу – не обійдешся без нього. Решта – дрібниці.

Документи зазвичай перевіряють на вокзалах та в метро. Якщо їдеш у спортивному одязі або почують «небілоруський» акцент, то обов’язково перевірять. Для порядку це нормально. Місцеві вже до цього звикли, а українцям буває складно.

— У побуті ти спілкуєшся українською. До російської важко було звикнути?

— Мене навіть запитували в Інстаграм та Вконтакте, чому я пишу пости російською мовою. Для мене ж неважливо, якою мовою спілкується людина. Головне – бути людиною. Тим більше, я виріс в Мукачевому, де не лише українська й російська, а свій закарпатський діалект, в якому змішані всі мови, що є в Європі. Тому в мене якоїсь своєї рідної нема.

Якби я почав говорити з тобою «закарпатською», ти б не зрозумів ні слова. А цією мовою я спілкувався з дитинства. З ким би я не знайомився, завжди стараюся підлаштовуватися під людину й перемикаюся, так я вихований.

— Михайлу Кополовцю важко перейти з «закарпатської» на якусь іншу мову. Чому тобі так легко вдається?

— Мішанька не зовсім говорить «закарпатською» – він спілкується «суржиком»: два слова українською, три російською, чотири «закарпатською» (сміється). Якби він говорив чисто закарпатською, його би ніхто не розумів. Йому чомусь важко адаптуватися до іншої мови. Він років вісім грав у Карпатах й ніколи не міг говорити чистою українською.

Я переїхав у спортінтернат (у Львів. – прим. А.С.) та за 2-3 місяці говорив українською. Там не могли зрозуміти – із Закарпаття я чи ні? Потім навіть хлопці запитували: «Чому ти так говориш, Міша Кополовець – отак, а Вася Кобін – взагалі по-іншому?» По ним одразу видно, що вони із Закарпаття. Ця штука в них у крові. Їм вже важко підлаштовуватися. А може це фішка Кополовця? Він хоче веселити всіх своїми інтерв’ю. Підозрюю, що в скорому часі він з’явиться на телебаченні. Думаю, в нього вже є пропозиції звідти – там він точно не загубиться.

— Якою ти бачиш основну різницю між українцем та білорусом?

— Складне питання, бо наші народи дуже схожі. Є багато типів людей, ти можеш потрапити на дуже погану людину що в Україні, що в Білорусі. В Мінську я спілкуюся практично лише з партнерами по команді. Тут всі хороші люди, але можеш зустріти одного негідника й оцінювати по ньому весь народ. Це неправильно. Все залежить від випадку в житті. Я не можу знайти відмінності між собою та білорусом.

Юрій Габовда, dinamo-minsk.by

— Чому українські футболісти їдуть в Білорусь?

— Через ситуацію в Україні, але в мене була інша мотивація.

— Яка?

— Мені треба було якомога скоріше набрати форму, адже на півроку вибув з футболу. На той момент рівень чемпіонату України був набагато вищим (2,5 роки тому. – прим. А.С.), і знайти команду й стабільно грати в ній було не так просто. Коли з’явився варіант з Гранітом, я довго не думав – розумів, що ігрова практика життєво необхідна.

— А якщо говорити про більшість наших гравців?

— Є різні випадки. Хтось їде сюди, бо не може знайти себе в Україні. Та й тут є більша стабільність – гроші менші, але бодай виплачуються стабільно. Хіба українські Динамо й Шахтар платять більше за білоруські клуби. Решта – на тому ж рівні. Хіба може бути невеличка різниця. Якщо ти потрапляєш в команду рівня мінського Динамо чи БАТЕ, то для тебе це хороший плацдарм пробитися ще далі.

— Мінськ – велике місто й столиця Білорусі, але першою твоєю командою в Білорусі був Граніт, який базується в невеличкому містечку Микашевичі з населенням 13 тисяч. У побуті було важкувато?

— Надзвичайно важко. Хоча добре, що Микашевичі розташовані дуже близько до кордону, і кожні вихідні я їздив додому. В Мікашевичах не було куди розгулятися. У плані сім’ї також важкувато. Та я повинен був пройти такий шматочок в своєму житті. Якою б стежкою мене не вів Бог, я дякую йому за це.

«Кожен гравець тобі скаже, що «спорт внє політіки», та це не так»

— Часто тебе запитують про ситуацію в Україні?

— Запитували й запитують… Що знаю, те й розповідаю. Сюди я перейшов якраз тоді, коли в Україні почалися проблеми. З іншої сторони, я розумію, яка ж чудова нагода у нинішньої молоді. Деколи отак дивишся і по-хорошому заздриш: у мого покоління не було таких шансів, які зараз роздаються молоді. Грають і в 17 років, і в 18, і зразу зі школи. У мій час в такому віці мрією було хіба потрапити в заявку Карпат. Тому в цій ситуації треба шукати позитив. Від цього може виграти й збірна України.

— Більшість футболістів аполітичні й вважають спорт поза політикою. Можна так говорити члену суспільства, яке зустрілося з війною?

— Кожен гравець тобі скаже, що «спорт внє політікі», та це не так. Якби мені надійшла пропозиція переїхати в чемпіонат Росії, я би не зміг цього зробити.

— Чому?

— Це в мене всередині. При нинішній ситуації їхати в Росію не можна, бо я поважаю свою державу. Я із України. Зараз склалася неприємна ситуація між нашими державами, тому совість не дозволила б мені поїхати в Росію й заробляти там гроші. Звісно, мене може хтось осуджувати й казати, що я говорю маячню. Мовляв, він би побачив гроші й відразу поїхав би. Але я говорю те, що відчуваю.

— Були явища футбольного плану, з якими ти вперше познайомився в Білорусі?

— В Граніті не було можливості детально розбирати суперника на відео. Чи вони не хотіли цього робити, чи змоги не мали – це вже питання до тренерського штабу. Якщо говорити про мінське Динамо, то тут все крутіше, аніж в деяких українських командах. Говорю це, судячи зі спілкування з моїми українськими колегами.

— Чому після Граніта ти обрав саме мінське Динамо?

— Взагалі мій найперший білоруський варіант – це солігорський Шахтар. Команда, яка теж постійно на слуху й виступає в єврокубках. Я приїхав туди на два дні, все добре вийшло, й мені одразу запропонували підписати контракт. Далі вже був переговорний процес, в якому брали участь керівники клубу та мій агент. Не буду вникати в деталі, але в Шахтар я не перейшов. Там є певні люди, які могли би вам розказати всю правду. Не хочу до цього повертатися.

Коли з’явився варіант з Гранітом, довго не думав, бо довгий час сидів вдома. Багато людей мене не зрозуміло, мовляв, «Юро, куди ти їдеш? Ти робиш кілька кроків назад». Багато агентів мені дзвонили й пропонували різні варіанти: наприклад, клуби Першої ліги, які ставили завдання піднятися в УПЛ.

— Ти вважаєш рівень чемпіонату Білорусі вищим за рівень нашої Першої ліги?

— Коли їхав сюди, нічого не знав про білоруський рівень, але в голові закладалося, що Граніт все-таки у вищому дивізіоні. І ми добилися успіху – лише одного пункту забракло до єврозони. Для команди, яка тільки-но піднялася з нижчої ліги, – це грандіозний успіх.

— У Мінську часто впізнають на вулиці?

— Не скажу, що ходжу тут весь такий популярний, і мені не дають проходу. Мене у Львові більше впізнають, аніж тут. Хоча в першій команді Карпат великих вершин я і не досяг. Якщо брати мої показники в Динамо та Карпатах, то це небо й земля. У Мінську, не буду приховувати, я заслужив більшої уваги людей. Пояснюю це тим, що в Білорусі не настільки люблять футбол, як в Україні та Львові.

Юрий Габовда, фото Facebook Игоря Кривенко.

«Мене повернули в Карпати, але я так і не зрозумів, для чого… Можливо, це була помста за той період, коли я йшов з команди першого разу»

— Був період, коли ти довго не зміг знайти клуб. Не було бажання завершити кар’єру?

— Якщо скажу, що не було таких думок, то збрешу. Це був нереально складний період. Я повернувся в Карпати після Таврії: ось-ось жінка мала народити, й паралельно надійшла пропозиція з Карпат. Я, незважаючи на свій фінансовий стан в Сімферополі, з радістю прийняв цей варіант, аби зробити краще своїй сім’ї – у важливий момент повернутися додому. Ніхто не підтримав мене в тому, що я повертався в Карпати. Жодна людина! Це було особисто моє рішення. І можна сказати, що воно неправильне. Я завжди в голові жив Карпатами – більше дивився за Левами, аніж за тими командами, де виступав. Коли ж викинув з голови Карпати, все пішло вгору.

Мене повернули в Карпати, але я так і не зрозумів, для чого… Може, це була помста за той період, коли я йшов з команди першого разу. Бачив, що так не може продовжуватися далі й попросив розірвати контракт. Якраз в цей період почалася ситуація між Україною та Росією. Все накопичилося. Я не знав, куди йти та що робити далі… Донька лише народилася, команди нема… Але я не хотів залишати сім’ю в такий важкий період.

Тоді у мене була пропозиція від Іллічівця, коли в Маріуполі тільки-но розпочалися обстріли, але я знову ж не хотів відриватися від сім’ї. Час йшов, я від одного варіанту відмовився, від іншого, в Карпатах у мене не було доброї статистики… Коли мене пропонували якомусь клубу, то там не могли зрозуміти, чому ж я не граю. На словах ти людям не поясниш, що ж відбулося – тебе ніхто не слухатиме. Футболістів є багато, вибір величезний.

В результаті я відмовив кільком клубам, а з часом варіантів не залишилося взагалі. Мені вже й казали, мовляв, «А що ти думав? Треба було зразу кудись їхати». Я трішки пригальмував, і довелося вибиратися з ями.

— Що відбулося після того, як ти повернувся до Львова?

— Досі не можу зрозуміти. Я перебував у чудовій формі, виступаючи за сімферопольську Таврію та демонстрував непогані результати. Було приємно, коли подзвонив Ігор Дедишин і сказав: «Юро, ми спостерігаємо за тобою і прийшли до рішення, що хочемо повернути тебе в рідний клуб».

Я приїхав і не відчув на практиці слів, які були сказані Дедишиним. Все вийшло не так, як мені говорили по телефону. У мене закрадаються думки, що це помста за той період, коли я переходив з Карпат в Кривбас – ми тоді негарно попрощалися…

— Образу тримаєш на Карпати?

— Раніше тримав, але час лікує. Я подорослішав, і не тримаю на Карпат зла. Щиро переживаю за Левів, адже то мій рідний клуб. Також спілкуюся з деякими гравцями й бажаю їм лише добра. Залюбки приїжджаю до Львова й можу зустрітися з тим же керівництвом клубу, футболістами. Жартуємо, тиснемо один одному року – жодних образ.

— Ти б повернувся в Карпати?

— (сміється) Є така приказка: «Двічі в одну річку не ввійдеш». А тричі? Тому не буду зараз на це питання відповідати. Ми плануємо, плануємо, а Бог керує – я живу за таким принципом.

— Майже всі, хто залишає Карпати, ідуть з команди зі скандалами. Чому так відбувається?

— Справа у неправильній побудові стосунків між керівництвом клубу та футболістами. Нема солідності та європейського менталітету, що є в інших клубах.

— Карпати ж говорять про європейський вектор розвитку клубу…

— Та Карпати говорять про європейський вектор все життя, але на практиці нічого не виходить й не змінюється. Хочеться, аби між керівниками та гравцями були взаєморозуміння та повага. Є різні нюанси. Наприклад, буває ж, що футболіст не підходить клубові – це ж життя. Але залишайтеся в цій ситуації людьми й чиніть по-людськи. Щоб гравець ішов від вас й щиро дякував за все. А що ми бачимо? Не можу згадати гравця, який би йшов із Карпат з подякою.

— Ігор Пластун, наприклад.

— Точно. Але його ж продали. Раніше такого не було: нікого не продавали, а навпаки – тримали.

— Володимир Гудима розказував, що Дедишин його бив. В тебе схожих ситуацій не було?

— (сміється) Не били, але ситуації були різні та дуже неприємні. Якби я зараз розказав усі подробиці, то ти б подумав, що це деталі якогось блокбастеру. Справді бувало всяке, але не хочеться згадувати. Що було, то було.

— Грошей тобі не залишилися винні?

— Ні. Коли йшов з клубу, зі мною розрахувалися за чотири місяці, які я провів у команді. Я міг залишатися в Карпатах та сидіти до кінця контракту. Та я прийшов і попросив розірвати контракт.

— Твій дядько Янош Габовда – легенда Карпат й володар Кубка СРСР 1969 року. Прізвище тобі якось допомагало в Карпатах?

— Як тільки я з’явився у Львові, була велика увага до мого прізвища. Всі одразу питали, чи маю якесь відношення до Яноша. Коли приїхали з татом вступати в інтернат, була дуже велика конкуренція, але нам одразу сказали: «Навіть не сподівайся на якийсь «блат». Все залежить лише від тебе».

Біля інтернату тоді була купа крутих машин. На перегляд приїхало 60 людей, а в команду брали лише двох. Ми з татом – прості людини з Мукачева, які приїхали до Львова потягом з однією сумочкою. У нас в кишені не було ні копійки, то я сказав татові розвертатися та їхати додому. Якихось шансів пробитися в Карпати я не бачив. Та пройшов перегляд й у двохсторонці забив три голи. Таким чином довів, що гідний вступити в Львівське училище. Якби був якийсь блат у Карпатах, то до цих пір було би все гладко, а не так, як сталося.

«Якщо умовний Вася міг грати кожен матч, і йому навіть помилки прощалися, то в Юри такого не було. Таке відчуття, що я повинен був вийти на поле на 10 хвилин і, як мінімум, двічі забити, щоб далі була можливість грати»

Юрий Габовда, media-polesye.by

— Шкода, що так і не отримав свого шансу в Карпатах?

— Я об’єктивно прогресував як футболіст. Не хвалю себе – це реальні об’єктивні речі. У мій час не давали таких можливостей молоді, як тепер. Колись як було? Привезли двох-трьох іноземців, і вони повинні грати – бо то ж іноземці. Ніколи не було поваги до свого українського гравця.

Я ж не міг терпіти стільки та хотів грати на рівні Прем’єр-ліги, а не забивати по 2-3 голи в дублі та не потрапляти при цьому до основи. Тому я вирішив шукати щастя в іншій команді.

— Були випадки, коли якогось гравця просто ставлять у склад, без пояснень? По «блату», наприклад?

— Такі випадки бувають у кожному клубі, і кожен футболіст вам згадає ситуацію, коли грав не він, а привезений футболіст, яку треба було ставити на поле. В моєму житті траплялися такі випадки: ти сидиш на лавці, а людина, яка слабша за тебе, виходить на поле… Її ж привезли за гроші, треба ставити… Та нічим добрим такі речі ніколи не закінчувалися. З таких футболістів нічого путнього не виходило.

— Ти жив і грав у футбол в Сімферополі. В той час відчувалося, що Крим – це Росія?

— Ніколи про це не задумувався, поки не сталася ситуація з Росією. Я не відчував, що перебуваю на території Росії. Все було класно: і Таврія, і місто, і база, і відношення до тебе. Не відчував себе нещасливою людиною там.

— Дискримінація через те, що ти з Західної України не було?

— В мене не було таких випадків. Там і друзі залишилися, і з фанатами дотепер активно спілкуюся. Нічого поганого не можу сказати про той час, і той клуб.

— Кривбас і Таврія припинили існування, з Карпат ти пішов зі скандалом. В українському футболі не розчарувався?

— Так, дійсно. Наведу один приклад. Після того, як футболіст іде з клубу, туди дзвонять потенційні роботодавці й питають про гравця. Я дізнався, що в Карпатах про мене спеціально розказували погані речі, що я в побуті не такий, що я погана людина… Мені це дуже прикро. Давали погану характеристику, блокуючи моє майбутнє.

— Якою зараз є мрія Юрія Габовди?

— Ми з Динамо завоювали бронзу, але я відчуваю, що ми могли більше. Крутіше грати за нагороди, а не за гроші! Тому підкреслю, що хочу за щось боротися, а не просто заробляти. Вірю, що йду правильною стежкою та прямуватиму нею завжди.

— Говорячи про мрію, ти одразу ж згадуєш клуб, але ні слова про збірну. Розумієш, що в тебе вже нема шансів потрапити туди?

— З самого дитинства в мене були максимальні цілі, але з кожним роком вони гасли. Раніше я не бачив перешкод перед собою, але мені не давали в Карпатах шансу розкритися. Дорогу у великий футбол дав мені Олег Кононов, який із дубля запросив мене в першу команду. Але там мені не дали достатньо можливостей. Якщо умовний Вася міг грати кожен матч, і йому навіть помилки прощалися, то в Юри такого не було. Таке відчуття, що я повинен був вийти на поле на 10 хвилин і, як мінімум, двічі забити, щоб далі була можливість грати. Не було справедливості, дуже прикро за це.

Сам розумів, що потенціал маю великий. Коли переходив до Кривбасу, теж говорив, що ціль одна – набиратися досвіду, здобувати ігрову практику та з часом потрапити до збірної. З кожним роком ця ціль ставала все більш нереальною. Зараз я сумніваюся, що хтось слідкує за чемпіонатом Білорусі та мінським Динамо і знає, що взагалі існує Юра Габовда. Не думаю, що мене сприймають серйозно для збірної України. Увагу звертають або на футболістів наших грандів, або на хлопців, які грають за кордоном. Тому думаю, що шансів у мене нема.

— Як вважаєш, наскільки відсотків ти використав свій потенціал?

— Відсотків на 60-70 – це максимум. Я знаю, що в мене могло би бути, але це все так… Розмови. Згадую слова Олега Кононова, якому я вірю. Він бачив у мені величезний потенціал й говорив, що він вищий за рівень львівських Карпат. Про це він казав і керівництву клуба.

— При тому він не ставив тебе в склад…

— Ось цього я не можу зрозуміти. Чому все не пішло так гладко, як у деяких? Може, мене в житті ще чекає щось набагато більше, що я міг зробити в футболі. Наприклад, у тренерській кар’єрі досягну більше, аніж на полі.

— Ти щасливий зараз?

— Так, бо займаюся улюбленою справою. Важливо грати, а не просто заробляти гроші. Отримував скромні гроші в Граніті, але був щасливий там, бо займався тим, що любив, а не просто сидів. Я ніколи не рахував грошей.

Хоча, зізнаюся, й про них думаю. Я не лише голова своєї сім’ї, а й допомагаю батькам, сестрам, у мене велика родина. Мало в кого є шанс отак допомагати, а мені він підвернувся. Я з простої сім’ї, в мене не було такого, що мав усе, що хотів. Бувало, що й босий бігав і недоїдав десь. За це Бог мене й веде правильним шляхом. І я дякую йому за все, що в мене є.



Участвуй в обсуждениях с админами сайта в паблик-чате Sportarena.com в телеграме.

Сохранить
Добавить комментарий
Сейчас обсуждают
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?