Вже минуло достатньо часу, аби проаналізувати, подумати, ще раз переглянути. На Максимірі Україна не грала кепсько, не стояла, а старалася. Наша команда робила все, що могла. Все, що міг, вочевидь робив і тренерський штаб. Абсолютно кожен виклався на повну. По віддачі, фізичній підготовці й бажанню не виникає жодних питань. Ми виглядали достойно. Але програли.

Так буває частенько. Особливо тоді, коли в футболках іншого кольору суперники, які вищі класом. Реал і Монако, Барселона і Фіорентина. Саме за отакі команди виступають важливі для Хорватії футболісти. Це ж ні для кого не секрет. Банально, але правда: гравцям Динамо, Шахтаря чи, тим більше, Карпат важко протистояти тим, хто кожного тижня збирає десятки тисяч вболівальників і вирішує долі матчів одним рухом. Але грати з ними можна. В них також по дві руки, дві ноги і одна голова. Правда, ноги технічніші, а голова розумніша.

Після загребського матчу встиг висловитися кожен: ТТД пораховано, поради Шевченку написані, навіть важливість, не смійтеся, поразки виділено. Та й фейсбук після подібного відкриєш – на годину точно «залипнеш». Ось головні тези, які стали в рядок в голові після всього прочитаного. Додайте, якщо щось пропустив:

— Кучер і Коваленко повністю провалили матч;

— Коноплянка не може грати в основі, бо не має практики в клубі;

— Матвієнко і Бутко – не є гравцями калібру стартового складу збірної;

— Ротань – надто старий, щоб грати ключову роль в центрі поля;

— Кравець – надто інертний, аби виходити з перших хвилин.

Дещо з цього – факт. Дещо – притягнуто за вуха. Дещо – звичайний візуальний обман. Висновок в іншому. Ви точно впевнені в тому, що будь на місці умовного Коваленка хтось інший, ми не програли б? Я – ні.

Звісно, наші футболісти повинні (обережно, ненормативна лексика):

а) налаштовуватися на кожен матч як на останній;

б) робити все можливе, аби здобути перемогу;

в) слухати те, що каже тренер;

г) розуміти, що футбол – гра непередбачувана;

ґ) бути впевненими в собі.

Але це не дозволяє нам всерйоз розраховувати на очки у виїзному матчі з Хорватією. Їх потенційне здобуття – виключення з правил, а не виняток. Виграли? Неймовірно. Зіграли внічию? Неймовірно. Програли? Нічого страшного. Ліпити з фіаско в Загребі трагедію – значить бути футбольним невігласом. Ліпити з Коваленка головного винуватця цього результату – також.

Пішла б гра у Коваленка/Ротаня – провалився би Зінченко/Сидорчук. Зіграв би впевнено і простіше Кучер – «привозив» би Ордець/Ракицький. Загальний рівень українського футболу забороняє вважати по-іншому.

Вірити і вболівати – це один рівень. Вимагати перемог у матчах з такими суперниками, як Хорватія – зовсім інший, значно вищий і дещо нелогічний.

Збірна Україна – середньостатистична європейська команда, яка має свою чітку межу. В п’ятницю ми її побачили. Щоб вистрибнути зі штанів і показати щось більше, аніж є насправді, потрібна не лише грамотність дій тренерського штабу і самих футболістів, а й збіг кількох дуже важливих обставин. Такі явища трапляються вкрай рідко.   

Щоб змусити український віз їздити в найкращих традиціях карети, треба повністю його переобладнати. Цим зараз і займається Андрій Шевченко. Ми ж справді стараємося грати у футбол. Без «бий-біжи» і з виходом  з оборони в атаку через короткий пас.

Аби добре цього навчитися, потрібен час. Аби добре цього навчитися, необхідно зробити купу помилок. Аби добре цього навчитися, треба, даруйте, просто добре вчитися.

Ви ж не вимагатиме від першокурсника негайно здати всі підсумкові іспити на «відмінно»?