Україна, за яку не соромно навіть у турецькому пеклі

Андрій Ярмоленко глянув у бік журналістів поглядом, який без слів треба було зрозуміти. Якісь дивні ці люди зі своєю психологією. Коли щось вдається зробити правильно, то вони починають поводити себе так, ніби нічого іншого не могло й бути. Що це за дурне питання, га?

Безперечно, для нього – досвідченого професіонала Андрія Ярмоленка – було не надто важко бити пенальті. Саме у той час на трибунах піднявся страшенний гамір. За воротами Волкана Бабаджана свистіли з такою силою, немов у кожного вболівальника перед лицем мікрофон, в який вони кричать голосом чоловіка, що по кілька разів на день з мечеті нагадує про важливість молитви. Аби зробити запитання ще більш дурним, Ярмоленко починає відповідати «ми». Ми не перший раз грали перед такою аудиторією. Тобто не має ніяких проблем.

Але потім Ярмоленко зізнається, що удар не вийшов. Він взагалі хотів потрапити у верхній кут. Туди м’яч взагалі не збирався летіти. І звичайно гамір на стадіоні тут ні до чого.

Нікому іншому давнє кліше «армія вболівальників» не підходить більше, ніж туркам. Це все чоловіки, вони однаково смуглі, темноволосі та емоційні настільки, що можуть вибухнути лише від самого повітря без всілякої іскри. Кращої армії не знайти.

У повсякденному житті турки здаються спокійними, навіть трохи флегматичними. Проте за емоційного стану перетворюються на згусток енергії. І футбольний матч на стадіоні чи не найкраще підходить для того, щоб виплеснути усі свої емоції.

Такої шаленої атмосфери, як на домашні матчах турецьких команд, просто не знайти. А тут збірна Туреччини у серці країни. На кожному кроці у Коньї висять державні прапори і люди всі сильно люблять свою країну. Саме тому Федерація футболу Туреччини перенесла домашні матчі сюди.

У мусульман не прийнято пити, тому турки не збираються у великі компанії завчасно. Вони приїжджають на стадіон напередодні матчу. Навіть без випивки турки співають пісень та створюють свято. Нехай це свято швидше не радості, а свято війни. Але це вже подробиці.

Напередодні гри Андрій Шевченко був серед тих, хто постійно згадував про турецьких вболівальників та те, що грати за таких трибун буде важко. Передусім до цього готував тренерський штаб команду. Але й не тільки.

Настільки великий штаб іноземних тренерів потрібен Шевченкові не лише для того, щоб було з ким спілкуватись різними мовами. Україна серйозно готувалась до поєдинку та вивчала суперника. «Це не випадковість, що ми так добре почали – я перед грою наголошував, що ми добре знаємо цю команду», – говорив головний тренер українців уже після завершення поєдинку.

Збірна Україні насправді виглядала дуже цікавою та добре готовою. Схема 4-1-4-1 створювала трикутники в центрі поля та флангах. Віктор Коваленко та Олександр Зінченко лише формально грали поряд з Тарасом Степаненком, але на полі вони розташовувались ближче до вінгерів. Коваленко добре співпрацював з Андрієм Ярмоленком, а Зінченко – з Євгеном Коноплянкою. Перехресні забігання та непогані переводи м’яча підказували, що саме це було планом команди на цей матч.

Краще не придумати. Україна добре організовано грає та майже не реагує на тиск трибун. Щоправда на початку гри, коли Іван Ордець та Богдан Бутко почергово просто били м’яча вперед, можна було передбачати різне. Але, і цього разу нема сенсу не вірити Ярмоленкові, усі футболісти полюбляють грати при заповнених трибунах.

Навіть якщо тебе ці глядачі по-справжньому ненавидять, це краще за байдужість порожніх трибун. Зрештою ненависть – емоція, на яку хочеться реагувати хоч якось.

Поява Коваленка та Зінченка в центрі поля, а також Артема Кравця на вістрі атаки мала ще й інше послання. Михайла Фоменка часто критикували за кількість опорних хавбеків у складі команди, а тут у одній з найважчих ігор турніру майже незіграна нова команда грає лише з одним опорником та двома 20-річними юнаками в центрі поля.

Навіть якщо зважати на те, що розташування гравців в центрі поля часто буває великою формальністю, як і просто їх ділення на опорних, центральних та атакувальних, проте все одно вболівальники та журналісти оцінили цей хід тренерського штабу. Він не боїться. Шевченко говорив про повагу до Фатіха Теріма, відзначав силу збірної Туреччини, проте це не примусило перелякатись та грати на утримання.

«Філософія гри Андрія Шевченка вимагає, щоб ми не били просто м’яча вперед. Ми повинні через короткий пас організовувати атаки». Так капітан команди Олександр Кучер говорив про те, хто за відсутності Ярослава Ракицького повинен був починати атаки довгими передачами. Ніхто.

Усі ці моменти дають повне право пишатись збірною України в матчі проти Туреччини. Звичайно, не раз після гри звучали слова, що команда б залишилась задоволеною, якби перед початком гри їй запропонували нічию 2:2. Але сама гра все змінила. «Як-не-як Туреччина сильний суперник, з яким ми грали на його полі», – говорив Тарас Степаненко. Проте у його словах відчувалась досада від того, що Україна втратила перемогу.

В кінці матчу команді довелось витримати неймовірний тиск збоку суперника, трибун та навіть в деяких моментах і арбітра. Момент з ударом в стійку Дженка Тосуна показав, що сили майже залишили і треба вмикати усі свої морально-вольові якості. А зробити це завжди непросто у грі проти Туреччини, яка упіймала свій ритм. Коли Хакан Чалханоглу забив пенальті, то він відразу побіг за м’ячем, аби якомога швидше продовжити тиск на ворота Андрія П’ятова.

Навряд чи буде приводом для гордості той факт, що Україна не змогла перемогти, володіючи перевагою у два голи. Але 20 останніх хвилин вийшли настільки важкими, що все могло закінчитись набагато гірше.

Україна показала непогану гру, характер, психологічну міць. Україна витримала випробування турецьким пеклом. Можливо, Шевченко перебільшує, коли говорить, що за виключенням останніх хвилин називає гру команди ідеальною. Швидше за все у деякі відрізку часу Україні справді так грала. Проте цих відрізків було не досить, аби здобути результат.

Після гри футболісти говорили, що команда добре грала і їй не пощастило. Гравці намагались відповідати максимально дипломатично. Лише один Ярмоленко відповідь на перше питання завершив слова: «Пора вже перемагати».

Знову ж таки перед матчем Шевченко говорив, що може бути задоволеним результатом, якби за гарної гри команди зіграє внічию. Проте на практиці вийшло не так красиво, як це було на словах. Україні не дуже хотілось взяти лише одне очко за такої гри.

Привід для гордості та привід для радості – абсолютно різні речі. Як виявилось.