Tribuna/Футбол/Блоги/Його Величність Футбол/Микола Несенюк: «Шахтар» приніс в Київ свій Донецьк – коли пікнути не можна»

Микола Несенюк: «Шахтар» приніс в Київ свій Донецьк – коли пікнути не можна»

Андрій Сеньків взяв інтерв’ю у голови департаменту із роботи зі ЗМІ «Динамо» – про київський клуб і братів Суркісів, суперництво із «Шахтарем», війну на сході, українську мову і навіть Олександра Усика.

3 ноября 2018, 09:02
89
Микола Несенюк: «Шахтар» приніс в Київ свій Донецьк – коли пікнути не можна»

Андрій Сеньків взяв інтерв’ю у голови департаменту із роботи зі ЗМІ «Динамо» – про київський клуб і братів Суркісів, суперництво із «Шахтарем», війну на сході, українську мову і навіть Олександра Усика.

«Пишуть: коли того козла старого алкоголіка виженуть, куди Суркіс дивиться? Та все Суркіс бачить»

– Всі знають, що ви – працівник «Динамо», але ніхто не знає, що конкретно ви тут робите. Можете розповісти?

– Не думаю, що я цікавий цим. «Динамо» цікаве командою, футболістами, тренерами. А чим займаються люди в середині... Я виконую те, що мені доручають.

Років 10 тому я надав план, як зробити клуб кращим. Візьміть клубний музей – всі ж забули, хто його зробив, хто витратив півтора роки життя на це. Ну, стоїть музей і стоїть. Я ж перший зробив, щоб квитки не обрізали, а стояли більш–менш нормальні турнікети. Постійно все змінюється, але не думаю, що це тема для розмови. Запитайте в Суркіса – він вам розкаже.

– Глава департаменту по роботі зі ЗМІ та громадськістю – це ваша посада?

– Ситуація трошки змінилася. На мені залишилися робота з сайтом і друкованими виданнями. Вся література, що виходить в «Динамо», – моя робота. Я контролюю і дивлюся за цим. А що стосується роботи з вболівальниками, то після відомого інциденту керівництво вирішило – нехай цим займається Олексій Семененко. Але назва залишилася. Хоча ЗМІ – це також громадськість.

– Зазвичай в українських клубах не вистачає працівників, в «Динамо» їх дуже багато. Можна загубитися в тому, хто і чим займається. Це добре?

– В рідному Рівному я маю дві приватні газети. Як власник, я можу вам все розказати. Тут я не власник. Ідіть до нього. Я щасливий, що працюю в «Динамо» і допомагаю, чим можу. Вболіваю за цю команду, скільки себе пам’ятаю. А те, хто чим займається, – друге питання, яке не до мене. Є у нас керівник – Суркіс Ігор Рахмільович. Він відповість вам на всі питання.

– Ви часто критикуєте «Динамо» – то легіонери не підходять під футбол Блохіна, то Реброва дарма тренером призначили і так далі. Часто за це отримуєте на горіхи від керівицтва?

– В нас вважають, що коли ти працюєш в одній структурі, то голова ні за що не має боліти – отримав свою копійочку і співаю, як усі. Але в мене ж є своя голова. Я журналістом працюю все життя і коректно висловлюю свої думки. У нас же свобода слова в країні.

Інші думають – як це він так сміє? А я кажу – спробуйте так само, це неважко. Давайте називайте речі своїми іменами. Хацкевич говорить те, що говорить Хацкевич. Лужний – те, що Лужний. Сидорчук – те, що Сидорчук. Сідклей – теж там щось говорить. Але ніхто ж не каже, що слова Сідклея – це слова Суркіса. Я такий самий працівник клубу як той же Сідклей. Чому я свою думку сказати не можу?

– Бо ваші слова можуть зашкодити репутації клубу.

– Повірте мені, вся репутація клубу – на футбольному полі. Якщо на футбольному полі команда гратиме погано, то можна найняти 150 менеджерів – і не допоможе. Я не дурачок – про політику також пишу, я нормальна людина. Спортсмени – дурачки, я – ні. Я маю політичну позицію і так далі.

Коли вчився, мені потрапив на очі звіт про матч НХЛ. Команда зіграла погано і журналіст розніс команду повністю, але закінчив – «в наступній грі вони покажуть те, що треба». Тобто, завдання стоїть, щоб глядачі прийшли на наступну гру. І так всі повинні працювати.

– Уявіть собі, що прес–аташе «Реала» пише в твіттері, що команда погано грає, а Лопетегі треба звільняти. Це нормально?

– Так ми про мене говоримо чи про футбол? Я не хочу про мене, я нецікавий. За 20–30 років я понаписував стільки, що 3 книжки можна видати. Що ви постійно шукаєте? От я щось сказав чи написав і зразу ж питання: «А що ж Суркіс?» Та знає все Суркіс прекрасно. Він каже, що перший все знає. А пишуть: коли вже того козла старого алкоголіка виженуть, куди Суркіс дивиться? Та все Суркіс бачить. Тому давайте закриємо цю тему раз і назавжди.

 «За «Динамо» вболівають поколіннями. Хто скаже, що його тато чи дід вболівали за «Дніпро–1»?»

– Що потрібно, щоб українська команда була прибутковою, чи це нереально?

– Це цілком реально, але впродовж останніх 30 років у нас робиться все, щоб так не було. А схема ж проста – як будь–який бізнес. Вклав 100, а отримав хоча б 101. Будь–яка людина, яка миє автомобілі чи пече пиріжки, це розуміє. Футбол у нас спеціально зроблено таким чином, щоб цього не можна було зробити.

– Чому спеціально?

– Перед людиною, яка хоче займатися футбольним клубом, ставляться умови, які неможливо виконати. Наприклад, я маю машину і хочу працювати таксистом. А мені кажуть – купи ще одну машину, ще 2 велосипеди і оце зроби, це зроби, це зроби. Стоп – а що ж я зароблю? Це якісь дикі вимоги до футбольних клубів. Більше того – нема у нас клубів. Це кишеня того чи іншого власника – Ахметова, Суркіса, Жеваго і так далі. Людина дає гроші – і команди існують. Футбольного бізнесу нема і його ніхто не хоче робити. На це дуже багато причин.

Ні для кого не секрет, що українським футболом прямо зараз керує Ринат Ахметов. Що його цікавить? Щоб «Шахтар» грав у Лізі чемпіонів і не сильно напрягався в чемпіонаті. В 90–х роках в такій самій ролі було «Динамо». Тепер ролі змінилися. Колись одне говорив Григорій Суркіс, тепер – Ринат Ахметов, хоча він у бункері. Тому правильніше – говорить не він, а його сторона. Вона хоче цікавого чемпіонату, в якому вічним чемпіоном буде «Шахтар».

– В той же час команди з малих міст можуть швидко розвиватися і ставати професійними.

– Ну який це футбол? Хтось там зібрав урожай кукурудзи і грає. Це ж смішно. 200 років тому були кріпосні театри. Це таке ж саме – у нас купа безробітних футболістів, які нічого не вміють. Скоро дійде до того, що за мішок картоплі грати будуть.

Ви подивіться – скільки поїхало закордон і повернулося. Люди навіть в Угорщині не можуть зачепитися. Одиниці людей, які в нас отримували по 100 тисяч в місяць, грають за такі бельгійські команди, які ще на карті шукати треба. У нас так – багата людина має дурні гроші і вкладає їх у футбол. Коли набридне – все розігнала. Ну хіба це футбольний клуб?

– «Динамо» – інше?

– Я люблю «Динамо» за те, що це – феномен. Скільки пройшло війн, змінився суспільний лад, 90 років пройшло – а клуб все одно існує. В Україні такого більше нема. За «Динамо» вболівають поколіннями, а хто у нас скаже, що його тато чи дід вболівали за «Дніпро–1»? Це у нас втрачається. Для чого оці «Олімпіки» та «Арсенали»? Який сенс? От подивіться на МакДональдс. Перед тим, як прийти в місто, вони повністю все аналізують – збиткових МакДональдсів не буває. Якби у нас так підходили до футболу, то за 30 років було б багато успішних клубів.

– Ви називаєте «Динамо» феноменом, але на матчі цієї команди все одно не ходять вболівальники. Чому?

– Одразу пояснюю – неможливо збудувати комунізм в одному селі. Люди ходять на матчі ліги. На «Динамо» так ходили завжди – люди вже забули. В 70–80–ті роки по 100 тисяч збиралося лише на єврокубки та «Спартак». На матч «Динамо» – «Кайрат» приходило 8–10 тисяч.

Шанс все змінити був, коли створювали лігу. Цим питанням ліга має займатися, а не клуб. От на матчі, які організовує УЄФА, наші люди ходять, а на матчі, які організовує наша ліга, не ходять. І необов’язково, щоб якісь зірки приїжджали. Люди бачать, що це бізнес, що це без обману, що це справжнє.

В УЄФА все по секундах розписано. Не дай Бог, команда на 30 секунд запізниться з роздягальні чи диктор скаже не те слово, чи на табло покажуть щось не те. Не дай Бог, щоб футболіст не дав інтерв’ю. У нас в регламенті записано, що склади оголошуються до початку матчу, але навіть цю дрібницю ніхто не виконує. Коли матч європейський, люди відчувають, що про них дбають. Коли будемо мати таку ж організацію як в УЄФА, тоді і підуть гроші.

– Період дурних грошей в українському футболі закінчився і здавалося, що це момент для розвитку маркетингу, роботи з вболівальником і заробітку грошей. Що має трапитися, аби щось змінилося?

– Всі футбольні клуби починалися з того, що 10 мужиків сиділи в таверні і вирішили займатися спортом. Купили футболки, зробили м’яч і виникли «спортинги», «барселони» та «арсенали». Це все відомі історії. В Україні все було так само. В 1925 році в Харкові була купа клубів – навіть єврейське «Маккабі». Але прийшла радянська влада і все порозганяла – було не до того. І сказала – клубів не буде, приходьте в спільноту «Динамо» чи «Спартак», ми вам дамо майки, м’ячі, харчі, талони. Не треба думати і щось робити – ми самі за вас все зробимо.

І от наш спорт іншого не пам’ятає. У нас не встигло вирости нічого іншого. У нас всі – від сільського фізрука до голови ФФУ – звикли, що хтось має платити. Заробляти не навчені. Це можна зробити – пустити в футбол справжніх менеджерів, які б зробили лігу. Треба створити чіткі вимоги для команд. Якщо в нас УПЛ живе за рахунок команд, то що вона може їм диктувати?

– За рахунок чого вона має жити?

– Вона має заробляти. У нас хіба назва гучна – прем’єр–ліга. Колись грали на турнірі «Кожаный мяч» у Рівному, голі і босі. Одна команда у футболках, інша – без. Але називалися «Реал». Чому б і ні? Так само і тут. Ну яка це прем’єр–ліга? ФФУ – громадська організація, яка займається дитячим, юнацьким футболом. А прем’єр–ліга має заробляти гроші. А для цього потрібне видовище, інтрига якась. Звідки вона може взятися, якщо за титул борються дві команди? Це по бізнесу неправильно.

– Власники футбольних клубів кажуть, що бізнес в цих умовах неможливий – люди бідні, в країні війна.

– Візьміть Славіка Вакарчука. Він виступав на недобудованому стадіоні в Рівному, який не допускають до футболу. А він там провів концерт, заробив гроші. Один музикант грає по ресторанах, інших їздить по фестивалях, а третій збирає стадіони. Збери свою публіку і зароби гроші. І живи на ці гроші і все вийде.

В Києві бідні люди? У нас Ашани не встигають відкривати. І не можна зібрати 50 тисяч на стадіоні? Ну це смішно. От були в Києві Imagine Dragons – недешеві квитки розлетілися за мить.

– Вони ж приїжджають в Україну раз на життя, а «Динамо» грає кілька разів у місяць.

– Я був на концерті Rolling Stones в Лондоні – заплатив за квиток 90 фунтів. А на футбол квиток там коштує 40–60 фунтів. У нас співвідношення має бути таким самим. Чому у нас всі нормальні бізнеси працюють, ресторани відкриваються і так далі, а футбол не працює? Так не може бути.

– Якщо всі клуби почнуть жити по ресурсах, то команди будуть рівня другої ліги. Це виправдано?

– У нас вже чемпіонат рівня другої ліги. Люблю такий анекдот. Приходить пацієнт до лікаря і каже: «У меня ноги темнеют». А той відповідає: «А вы мыть пробовали?» Спробуйте платити футболістам, скільки вони заробили. От «Ворскла» плаче, що їм гроші винні. А ти скажи – скільки. Це ж кліщами не витягнеш. Це такі гроші вони заробляють на порожньому стадіоні.

В Норвегії один із найвищих рівнів життя в Європі, а вони не можуть собі дозволити професійну лігу – напіваматори грають. Вони вчаться, працюють і паралельно грають в футбол.

– Ви готові ходити на такий футбол?

– Чому ні? Там люди ходять на футбол. Якщо футболіст грає добре, його запрошують в Англію чи Німеччину – там вже собі можеш заробити. Чому в нас дозволяють собі витрачати мільйони, щоб грати на порожніх стадіонах, а в Норвегії ходить більше людей, ніж у нас? Спершу треба заробити, а потім витратити. Ці гроші мають звідкись братися.

– Одним з найбільших мінусів нашого футболу, ви вважаєте, є лайка на трибунах. Як з цим боротися?

– Це ж кримінальне правопорушення, хуліганство. Штраф, 15 діб і все. Все ж написано. Колись кричали в палаці спорту – «Атакуй, не атакуй, все одно получишь шайбу». Ніхто не смів. А зараз – аж пищать. Ніхто ж дітей туди не приведе. Двох таких посади і все – решта мовчати буде.

Після матчу «Арсенал» – «Шахтар» вболівальник на поле вибіг – і його зловили. Потім вели по коридорах, а він просив «Дяденька, отпустите, я больше не буду». І все закінчилося, бо він ж сказав, що більше не буде. Я не можу з культурною компанією на футбол піти – навіть не знаю, як моя жінка це терпить. Мені соромно, я червонію, коли таке відбувається. Коли виростав, такого не було. Воно з’явилося зовсім недавно. І ніхто з цим не бореться.

«Шахтар» міг стати українським «Карабахом», а вони там щось мичать»

– Ви неоднаразово говорили, що багато бід українського футболу – від «Шахтаря», а Ахметов – взагалі не бізнесмен. Чим «Динамо» та Суркіс відрізняються?

– Про бізнес Суркіса запитайте в Суркіса.

«Динамо» ніколи не погрожувало вийти з чемпіонату України – на відміну від «Шахтаря». «Динамо» завжди було українською командою і ототожнювало себе з Україною. Те, що збережений цей бренд, – вже заслуга Суркіса. Його можна і треба критикувати, але не буду зараз цього робити. В мене є своя точка зору на те, що відбувається в команді та клубі. Мою думку знають лише ті люди, яким це потрібно. Я тут не приймаю рішення і було б безглуздо, якби тьотя Маша розповідала, як керувати комунальним господарством Києва. Тому я не буду розказувати Суркісам, як керувати «Динамо». Але я не про це.

Дуже смішно, але в суботу дві команди, дехто з гравців яких живуть в одному будинку, навіщось сядуть в літаки і полетять в Харків, щоб зіграти між собою. На яку голову це налазить?

Раніше я дуже симпатизував «Шахтарю», але не в те, в що перетворився клуб зараз. «Карпати» і «Львів» пішли тим же шляхом. Який сенс купі латиноамериканців бігати перед порожніми трибунами? Просто самодури керують командами.

– Ви критикуєте олігархічний футбол, але працюєте в клубі, який є його частиною і на чолі якого також є олігарх. Як в голові одне мириться з іншим?

– Я сам задаю собі це питання. Вболіваю за «Динамо» з 1964 року. Ніколи не забуду гол Базилевича у півфіналі Кубка СРСР проти «Спартака». Я щасливий, що тепер причетний до цієї команди. Мене не буде, Хацкевича, Суркісів, а «Динамо» залишиться. Це частина мого життя. Для Суркісів «Динамо» – не просто актив чи пасив. Вони справді переживають за цей клуб, ночі не сплять. Точно це знаю. Ми однаково хочемо успіху для «Динамо» – вони по–своєму допомагають, а я – по–своєму.– Ви вболіваєте за «Шахтар» в єврокубках?

– Я люблю спорт – баскетбол, хокей, легку атлетику, все, що завгодно. Дивитися і плескати – це одне. А буває – коли тебе калатає і всього тіпає. Зі мною таке робиться, коли грає «Динамо» та збірна України. Один колега каже – я вболівальник «Ліверпуля». Та що ти понтуєшся? Клянусь – після поганих матчів я ніч не сплю. Після поразки від «Львова» так було – заспокоїтися не можу. Це моє життя.

Так, мені цікаво подивитися, як там «Ворскла» борсається – але це не вболівання. А вболівальники «Шахтаря» – та нема таких. Я знаю справжніх, вони вболіватимуть за «Шахтар», незважаючи на Ахметова. Це їхня історія, їхнє дитинство.

– Коли «Шахтар» перемагає в Лізі чемпіонів, вам байдуже, добре чи погано?

– Якось були в Римі, а в цей день «Шахтар» грав з «Міланом». Зайшли в бар і попросили включити цей матч. А там кажуть: «Що «Мілан» з кимось грає? Та я поняття не маю. У нас є «Лаціо» та «Рома», а решта – нам байдуже». Ми самі на пульті той футбол шукали. Як може вболівальник «Челсі» співчувати вболівальнику «Тоттенхема»? Це ж неможливо.

Я, звісно, інколи дивлюся. Але і так знаю, як вони зіграють – чергова команда возитиме «Шахтар» в Лізі чемпіонів.

– Ваші слова: «Динамо» не програє інформаційну війну «Шахтарю», бо воно не вступало і не вступає в неї». Чому?

– На жаль, ця війна була нав’язана ще на початку 2000–х. На трибунах переробили пісні і почалося. Вболівальники мають піти на матч, а потім взятися за руки, піти в бар і обговорити матч. Це нормально. Але є ворожнеча, яку не ми посіяли. І зараз ми цього не робимо. Це цілеспрямована дискредитація «Динамо».

– «Шахтар» старається загладжувати всі кути, уникає конфліктів і хоче здаватися білим і пухнастим. У «Динамо» це виходить гірше. Це добре чи погано?

– Це не зовсім так, але у них така політика. Можна що завгодно намалювати – купу маркетингових планів, але коли футболісти «Шахтаря» заходять в універмаг Лондона в спортивних штанах, то все це рушиться одразу. Ви подивіться на них. Який маркетинг? Це ж анекдот. Гроші платяться за ці всі плани, активності роблять, матеріали в пресі розміщають, але багато футболок «Шахтаря» продається?

У нас все не так. Я знаю багато людей, які ще в нульових виїхали з Донецька – там неможливо було працювати. А тут – можна. Кричи, говори, що хочеш. А «Шахтар» приніс в Київ свій Донецьк – коли пікнути не можна. Це їх проблеми – ми дозволяємо їм тут робити, що хочеш.

– Ви дивуєтеся з того, що «Шахтар» грає в Харкові. Як він мав себе повести в цій ситуації? Де грати?

– Все дуже просто. Недавно «Ворскла» грала в Азербайджані з «Карабахом». Ми знаємо, що Карабах зараз окупований вірменами, але ця команда є символом незламності і перемоги над агресором. На Кіпрі є команда «Фамагуста» з території, яку окупували турки. Вона з 1974 року існує не в своєму місті і вірить, що повернеться туди.

Хто заважав «Шахтарю» з першого дня бути таким самим? Сказати: «Ми віримо, що окупантів виженуть, повернеться Україна, піднімемо прапор над «Донбас Ареною». Хто заважав їм це сказати? А Палкін їздив туди і розповідав, «как хорошо там школа работает», «вооруженные люди появились». То одне, то друге, то третє – не знали, як себе повести. Хто на «Донбас Арені» кричав «Беркут, беркут»? От звідки у нас війна. Це не я придумав – включіть відео і подивіться.

Якби все було відкрито, то всі би поважали «Шахтар». Скажіть, що «ми за Україну» і позиціонуйте себе як українська команда. А ви футболки на підтримку української армії боїтеся одягнути. Їх могли підтримувати всі – як той же «Карабах». Цим «Карабахом» міг бути «Шахтар». Так, Росія захопила нашу територію, але є ми – незламний «Шахтар», який вірить в те, що Україна переможе. А вони мичать там щось.

– В такій ситуації краще, щоб «Шахтаря» не було, ніж був в такому вигляді?

– Зараз ми розуміємо, що в них нема ніяких доходів – це суцільні збитки. І нехай не видумують. Там ж футболісти з мільйонними контрактами живуть в Києві і купаються в розкошах. По 200 чоловік ходять на їхні матчі в Харкові, а на Лігу чемпіонів – ходять на «Манчестер Сіті», а не на «Шахтар».

Я не знаю, яка в них мотивація і як вони бачать себе далі. Чому вони по бункерах сидять? Хай вийдуть і скажуть. А як вони себе позиціонують, не буду говорити. В черговий раз Ахметов буде вимагати, щоб Суркіс мене звільнив. А воно мені треба?

«Ярмоленко – символ України, тобі впадло відповісти рідною мовою?»

– Ваша заява щодо слів Андрія Ярмоленка була дуже скандальною. Ви проти того, щоб спорстмени публічно говорили російською?

– Я Андрюшу пам’ятаю з 17 років. Він поїхав в Англію і ламаною англійською мовою старанно дає інтерв’ю. А чому тут рідною мовою не хочеш? Ти вдома з жінкою говори, якою хочеш. Але ти – символ України, тобі впадло відповісти рідною мовою?

Я не розумію Андрія Шевченка – він же з україномовної сім’ї. Так собі, але говорить англійською та італійською. Рідної мови боїться так, ніби це щось непристойне. Хіба непристойно говорити рідною мовою на рідній землі? Що вам Україна зробила поганого, пацани? Вона вас вигодувала, а ви гидуєте сказати щось мовою ваших дідів.

– Чому вони гидують?

– Я вчився в російській школі, мама – білоруска, а тато – українець. Спокійно ставився і до російської, і до української. Але чомусь серед пацанів було модно російською говорити. А пацан прийшов і йому кажуть – ах ти, лох, українською говориш.

Ви знаєте, що Ярмоленко сказав щодо моїх слів? «А коли він приходить до Суркіса, якою мовою там говорить?» Так от – я і з одним, і з другим говорю українською. Не вірите – запитайте. Не боюся всюди говорити рідною і нічого зі мною не трапляється. А у футболістів щось дивне.

Візьміть Лужного. Якби в нього була політична воля, він говорив би з командою українською. У нас всі прекрасно її розуміють.

Візьміть канали «Футбол», де коментують українською мовою. Чому донецькі рєбята не протестують? Де протести? Порушують їхні права – вони ж не понімають. А вони все понімають.

– Чому україномовним футболістам важливо чи круто говорити російською?

– Щойно у нас з’явиться україномовний керівник Федерації, все зміниться. Я вже четвертий десяток років працюю керівником, всі підлеглі говорять зі мною українською – і все нормально. Треба, щоб перша особа показувала приклад. Це стосується всієї країни. Наші головні політики відходять від мікрофона і говорять мовою агресора, починаючи від Порошенка і закінчуючи Турчиновим.

– Ваша цитата: «Усик помахав в Москві українським прапором, щоб не смерділо». Що мали на увазі?

– Йде війна, а він виконав роль в цирку. Колись привозили чорних бійців з Африки, які всіх веселили. Так само це – «о, хохол приехал и перед нами станцевал». Як ти перед окупантами, перед людьми, які загарбали твій рідний Крим, танцюєш? Це не патріотизм. Іди на фронт і там показуй свій патріотизм. Мені було соромно за нього і за Україну.

Я от слухаю його інтерв’ю і не розумію. Він сказав, що вдарив би якогось політика і всі мовчать. Як це можливо? Кулаки на рингу треба показувати, а не тут – ти ж такий самий громадянин. А він – як гопнік себе поводить, як говорить, в чому вдягнений. Це ж катастрофа. В порівнянні з ним Кличко – академік. І це символ України? Я його таким не вважаю.

– «Динамо» пощастило, що чемпіон світу з боксу вболіває за «Динамо»?

– Це йому пощастило. Який він чемпіон світу? Це цирк, а не спорт. Уявіть собі, що «Динамо» каже – через півроку ми зіграємо з «Ліверпулем», а, може, не зіграємо. Тому це цирк, а Усик – циркач.

Якщо людина вболіває за якусь команду, то віддає частинку душі за неї. А не каже – ви мені щось винні, бо я за вас вболіваю. В неділю Усик був на стадіоні? Коли він останній раз там був? У знаменитих вболівальників «Динамо» завжди запитують про це, а вони одразу ж мнутися починають.

От Род Стюарт – вболівальник «Селтіка». При першій можливості він йде на стадіон, своє місце там має. Тому Усику не лише треба з шарфиком фотографуватися, а й купувати квитки на футбол. Не виходить? Купи дітям зі школи для інвалідів квитки. Тоді повірю, що ти вболівальник.

Показать еще 89

Другие посты блога

Все посты