Sport Arena всередині команди. Автобус, тренер та два важливих запитання

Вступна частина.

Зазвичай спортсменів про це не попереджують. Футбол, баскетбол, хокей – це все романтика, жага перемог, бажання рости та прогресувати. Кожен професійний спортсмен додасть, що справа не лише в цьому, адже у більш зрілому віці спорт перетворюється на роботу, іноді важку та невдячну роботу.

Але і дорослі, і молоді гравці, і зовсім діти в Україні стикаються з однією і тією ж проблемою: велику частину життя вони проводять в дорозі. Якщо національні команди чи якісь багаті організації, клуби чи федерації дозволяють собі перельоти, то їх вкрай мало. Частіше за все усі спортсмени їздять поїздами чи автобусами.

Всі люблять американські ліги з їх календарями ігор без пауз та 3-4 поєдинками на тиждень. В Україні таке неможливо, навіть якщо зібрати багато команд, адже тоді поміж іграми у спортсменів буде тільки одне життя – в автобусі.

Дороги та розміри України не пристосовані до таких постійних переїздів. Потрапити з однієї точку в іншу без пригод просто неможливо. Якщо відкинути дискомфорт через постійне сидіння, неможливість нормально виспатись та інші неприємні речі, то у таких подорожах є своя романтика. У зрілому віці спортсмени командних видів спорту після ігор люблять проїхатись в автобусі, де можна чи відзначити перемогу, чи залити гіркоту поразки.

Швидкий переліт не надає такої можливості.

Закордонний виїзд, який очікував на команду з розповіді – збірну України з хокею U18, – додає ще більше проблем. Наприклад, завжди можна більше трьох годин просидіти на кордоні. Новий безвізовий режим, звичайно, крута штука та велика радість для однієї важливої в державі людини, проте він не спрощує швидкість перетину кордону. Навіть з українського боку.

***

Поїздка поїздкою, але не тільки обід за розкладом, але й тренування. Всього година часу пройшла після закінчення довгої подорожі, але команда вже вийшла на лід для контрольного заняття. Незважаючи на всі затримки, робочий процес залишається робочим процесом.

З американських ліг до України дійшло поняття «генеральний менеджер». Вони тепер є в Україні, проте за своєю важливістю та роллю в команді завжди поступаються головним тренером. Особливо це стосується юнацьких команд, де тренер завжди без перебільшення «цар та бог». Якщо говорити менш пафосно, то він відповідає за гравців не тільки на майданчику, але й у побуті, та ставить різні вимоги.

Головний тренер цієї команди Олег Ігнатьєв нагадує більше не людину, а дуже чітко прописаного персонажа з якогось кінофільму. Він говорить дуже мало, але не через те, що йому немає чого сказати. Коли після довгих розповідей та жартів інших представників персоналу Ігнатьєв починає говорити, то усі замовкають та прислуховуються. Це створює ефект монологів героя Марлона Брандо з «Хрещеного батька».

Ігнатьєв говорить тихо та спокійно, його слухають та не перебивають не лише через те, що він головніший від усіх. Зазвичай тренер уміє підтримати розмови на різні теми, не збиваюсь при цьому на підтвердження своїх доказів криком.

Здавалось би, мовчазний тренер, який краще змовчить, ніж буде бурхливо доводити свою правоту, може не втримати дисципліну. Проте рідко зустрінеш тренера рівня суворості Ігнатьєва. Він одним лише поглядом може заспокоїти команду, а якщо взагалі не будуть слухатись – підвищити голос.

«Ви, що насправді збираєтесь завтра так грати? – запитав тренер, а потім різко та гучно додав – Насправді?!»

Ігнатьєв критикував своїх форвардів за те, що вони не відкриваються під перший пас, а всі стоять на синій лінії в зоні суперника, очікуючи на геніальну передачу через половину майданчика.

Сучасні методи виховання розказують про багато різних способів виховання дітей, як їм багато можна дозволяти висловлюватись та слухати, мати свою думку. Проте це ефективний метод лише тоді, якщо починати так виховувати з п’яти років. Підлітки та юнаки тільки побачать слабкість, відразу сядуть на голову. Це навіть не обговорюється.

Спортивні тренери, в тому числі й хокейні, можуть бути найкращими вихователями для дітей та молоді, якщо вони насправді зацікавлені в цьому. «Я міг би поїхати працювати до якоїсь іншої країни, але для себе вирішив, що хочу допомагати у розвитку тут».

Дійсно хокей в Україні далекий від найкращого стану. Йому треба допомагати.

***

Турнір в Польщі буде останнім етапом підготовки до чемпіонату світу. На нього приїхало лише 20 гравців, які протягом трьох днів зіграють три гри. Це вкрай мала ротація.

Деякі з молодих хокеїстів через проблеми зі здоров’ям не поїхали на турнір, хтось знайшов інші причини. «Не розумію, як можна відмовитись приїхати на останній турнір перед чемпіонатом світу – це нонсенс». Ще одне важливе запитання цього дня. На довгому шляху від Києва до Варшави й не таке можна почути від гравців. Нехай вони ще зовсім молоді, слухають дурну музику від російських реперів, але в деяких речах мають рацію.

Проте це ще половина справи. Їм самим що в найближчих три дні, що потім вже на чемпіонаті світу в Києві потрібно буде проявити себе. Приїхати до збірної – це лише частина справи, адже потрібно ще зробити все можливе для перемоги. Нехай навіть можливостей не так вже й багато.

Україну задовбали поразки. І не тільки в хокеї.