– Агов, це твоє останнє золото!
Півтори секунди на дистанції 1500 метрів у плаванні – просто мить. Після такого Михайлові Романчукові залишилось тільки жартувати з Грегоріо Палтрін’єрі, якому він програв на фініші. Принаймні, він сам говорить, що це був жарт.
Це залишалось жартом аж до початку грудня, коли на чемпіонаті Європи на цій же дистанції Романчук не виграв у Палтрін’єрі вісім секунд, а разом з цим і золоту нагороду. У цьому виді змагань в світі плавання не так багато претендентів на перемогу, й фактично зараз боротьба точиться поміж італійцем та українцем. У 2017 році рівнянин Романчук показав, що він може досягати успіху.
Проте усе могло бути інакше, якби не Олімпіада 2016 року у Ріо-де-Жанейро. Зараз сам Михайло говорить, що Палтрін’єрі проплив на чемпіонаті Європи не за своїм часом, у нього змінився тренер та взагалі він переїхав працювати до Австралії, тому ці вісім секунд може й не настільки показовий результат. Півтора роки тому на Олімпійських іграх було все навпаки. Тоді Палтрін’єрі та Романчук були спортсменами зовсім різного рівня – українець не те, що навіть за медалі не боровся, він завершив виступи далеко від фіналу, показавши в кваліфікації лише 15-й результат.
Не треба бути критиком чи критиканом, щоб називати цей виступ провалом. Сам Романчук не скаже інакше.
Але для молодого спортсмена ці Олімпійські ігри стали чудовою можливістю змінитись. Усі постійно розповідають про помилки, на яких треба вчитись, аби рухатись вперед. Проте частіше за все помилки просто дають можливості, а не примушують інакше дивитись на речі чи щось змінювати. Хтось й надалі буде помилятись. «У мене багато чого змінилось в голові після Ріо», – Романчук вирішив рухатись вперед не тільки на словах.
«Після Олімпіади я зрозумів, що якщо ти сам не хочеш, то ніхто тебе не зможе примусити. Але якщо ставиш перед собою завдання, бачиш якісь цілі, то потрібно працювати над тим, аби їх досягати. А якщо не хочеш, то йди лежи на дивані чи просто займайся в житті чимось іншим».
«Летіти 20 годин в Ріо, аби проплисти 15 хвилин та зайняти лише 15-е місце – мені не сподобалось». На своїй першій Олімпіаді Романчук не розраховував на найвищі місця та називає четверте місце цілком прийнятним результатом, проте усе закінчилось набагато гірше.
«Після цього турніру я почав набагато серйозніше відноситись до цього виду спорту. Я завжди любив плавання, проте тепер сприймаю його як роботу, яка приносить мені все, що зараз маю».
Під час цього монологу Романчук робить обмовку, яку можна й пропустити повз вуха. Перед тим як сказати, що він хоче жити цим, йде інша фраза, закінчена фраза: «Я хочу жити». Для спортсмена, який ставить перед собою найвищі цілі, а також реально претендує на місце на п’єдесталі – бути 15-м дійсно означає просто існувати, але не жити повним життям.
Ще у 2016 році на найближчих після Олімпіади стартах Романчук зумів показати кілька серйозних результатів на етапах Кубку світу. Вони були важливим показником того, що його бажання змін, більш серйозне ставлення до тренувань та змагань дає результат. Всього кілька місяців пройшло з того моменту, як він пообіцяв собі бути іншим, а це допомогло піднятись з 15-го місця на Олімпіаді у топ-3 свого виду.
Проте той успіх був важливим більше для самого спортсмена та його тренера, адже інші, навіть суперники, могли не помітити. Все ж Олімпіада – головне змагання чотириріччя, до нього готуються найбільше, а те, що там відбувається через кілька тижнів на якихось наступних змаганнях – тлінь.
Те, що наприкінці 2016 року Романчук довів сам собі, уже в 2017-му треба було доводити іншим. «Мені захотілось ще більше працювати».
Головним стартом року був чемпіонат світу в Будапешті. Колись українське плавання було знаним в світі. Яна Клочкова, Олег Лісогор, Денис Силантьєв досягали успіхів Олімпійських іграх та були зірками спорту. Проте з 2007 року плавці не вигравали медалей чемпіонатів світу. Андрій Говоров та цей новий післяолімпійський Романчук були великими надіями на нагороди, й саме вони обидва взяли по одній медалі, зупинивши цю десятирічну серію.
Романчук став другим, програвши Палтрін’єрі всього півтори секунди. «Для спортсмена будь-яка нагорода – вже радість», – він говорить словами, немов із заготовленої промови, але не може приховати розчарування. Ще більш прикро займати друге місце було, зважаючи на те, що у кваліфікаційному запливі Романчук був найкращим. Вихована людина цього про себе не скаже, тому доводиться говорити тим, хто спостерігає за усім збоку – Романчук мав усі шанси вигравати золото чемпіонату світу.
«Зараз я розумію, що тоді не міг проплисти краще, адже виклався на максимум та більше не міг нічого дати».
Через п’ять місяців він переміг головного суперника в Копенгагені. «Навіть важко вибирати, яка з цих медалей більш цінна. З одного боку, на чемпіонаті світу було срібло проти золота на чемпіонаті Європи, проте це був чемпіонат світу». Зрештою, Михайло вирішує, що обидві нагороди важливі, як і будь-яка інша, адже медаль показує, наскільки добре та правильно спортсмен готується до змагань. Іншого методу визначення роботи немає, й перемоги («а кожна медаль це перемога«) вирішують все.
До цього моменту жарт Романчука не такий вже й жарт. Принаймні, з того моменту Палтрін’єрі дійсно не виграв жодного золота у боротьбі з українцем. Нехай старт був лише один.
Звичайно, у нього ще багато роботи попереду, й багато змагань, аби втілювати в життя свої претензії. Півтора роки тому Романчук був всього лише талановитим спортсменом, у якого просто були задатки показувати високі результати, але він тепер перетворився на справжнього професіонала. Відданого своїй справі на всі 100% професіонала.
Головним стартом він бачить наступну Олімпіаду, адже після Ріо у нього з цим турніром у нього особливі стосунки. Хоча до Токіо ще майже три роки, тобто час на вдосконаленням в українця є.
Остання згадка національності Михайла не є випадковою. Звичайно, його історія відносин з українськими чиновниками та спортивними інстанціями не найкращі. Україна – не зовсім спортивна держава, Україна не цінує спортсменів, не культивує ідеї спорту, а тому й не дивно, що спортсмени залишаються на другорядних ролях. І що говорити про масовий спорт, якщо вистачає проблем й у медалістів чемпіонату світу.
Романчук розповідає, що йому й досі не виплатили преміальні від області за чемпіонат світу. Говорити про якусь підтримку чи, особливо, про якусь допомогу у розвитку годі й говорити. «Декілька років назад у мене виникла така ситуація, що мені навіть могли заборонити тренуватись в Рівному. У моєму рідному місті. У басейні, де займався плаванням усі дитячі роки».
Звісно, підготовкою та тренуваннями Романчук займається не в Україні. Він входить до складу Міжнародного клубу з плавання Energy Standard Костянтина Григоришина, в якому багато спортсменів з України та Росії, а також кілька світових знаменитостей: Чад Ле Кло, Сара Сйорстром, Бен Прауд. Він займається у цьому клубі вже кілька років, й усіма умовами тренувань завдячує їм.
«Я зараз майже постійно живу в Туреччині, навіть мову почав трохи вивчати (головна база клубу знаходиться в Анталії. – прим. Sport Arena), – розповідає Романчук. – Клуб готовий виконувати усі потреби щодо тренувань та зборів«. Наприклад, на початку січня у Романчука заплановано тренувальні збори в Південно-Африканській Республіці.
Хотів би сам спортсмен готуватись в Україні, але – див. вище про спортивну державу. До того ж басейнів потрібної якості в країні просто обмаль. «Я говорив якось із власником, мовляв, чи не хоче він побудувати в Україні таку базу, на що отримав відповідь – це комерційно не вигідно». Проте це зовсім інша історія. Стара, дуже неприємна, але така вже звична болюча історія.
Ще одну фразу Михайла з інтерв’ю варто виділити особливо, хоча вона була ніби звичайною. На чемпіонат світу він організував поїздку сім’ї, аби вони побачили його виступ та допомогли своєю підтримкою, що для нього важливо («батьки, сестра, дівчина (стрибунка в довжину зі збірної України Марина Бех — прим. Sport Arena), тренер, близькі – усі стоять за успіхом спортсмена«). «Добре, що вдалось це організувати. І це вдалось завдяки підтримці клубу, а не держави», – зауважив Романчук.
Як і у багатьох українських спортсменів у нього вистачає образ, проте змінювати громадянство Михайло не збирається. «Інколи навіть мимоволі починаєш задумуватись щодо запрошень інших країн. Чому у рідній державі мені нічим не допомагають, тоді як хтось інший готовий виконати усі умови». Хтось інший – це Азербайджан, Туреччина. Проте Романчук залишається українцем та буде представляти Україну на майбутніх змаганнях.
2017 рік вийшов для Романчука дуже вдалим. Він ще раніше зламав себе, а тепер довів усім іншим, що може бути одним з найсильніших у світі на своїй дистанції. Проте прагнення Михайла не обмежуються успіхами на 1500 метрів. Він буде готуватись й на 800-метрівці, яка стала олімпійським видом, а також на 400 метрів вільним стилем. «Попереду багато змагань, й на кожному я собі ставлю мету виграти якусь нагороду».
В дитинстві Романчук мріяв про великі результати, нагороди великих турнірів та подіум Олімпійських ігор. 2016 рік став переломним для його відношення щодо спорту, 2017-й – для відношення спортивного світу щодо нього. «Я зрозумів, що можу плисти на той результат, який завжди хотів ще в дитинстві».
Проте він більше не тільки мріє, але й робить усе можливе для цього. Дурна, але насправді важлива ремарка.
Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)
Источник: Sportarena.com