УЗНАВАЙ ПРО СВОИХ
Публикации
Лента новостей

Вона ледь не поїхала боксувати на Олімпіаду, а зараз грає в хокей у Канаді. Історія нетипової українки
...

Валерія Манчак
Про операцію без наркозу, зарплати у жіночому хокеї та тренера, який покінчив з життям у американській в'язниці.

Закохатися в дитинстві в хокей, займатися ним 7 років, кинути усе через сварку з тренером, переключитися на бокс і здобути Олімпійську ліцензію, але врешті-решт травмуватися та нікуди не поїхати. А згодом кинути бокс і повернутися на ковзани, пережити ще декілька серйозних травм, але продовжувати займатися спортом і популяризувати жіночий хокей.

Попри кількість пережитих подій, Валерії Манчак — усього 21 рік. Вона намагається закріпити жіночий хокей в світовій спортивній ієрархій та мріє про Олімпіаду. Зараз вона живе та грає в Канаді, але перш ніж туди доїхати, спортсменка пройшла аж занадто довгий шлях.

***

Перший вид спорту Валерії Манчак — хокей. Потрапила вона туди у шість років, десь навіть випадково, хоча відбір в команду тоді мали проходити лише хлопці, а не дівчата. Утім, її рівень підготовки та вміння грати у футбол настільки сподобалися тренеру та президенту юнацької команди Дружба-78, що вони ледь не вмовляли маму дівчини займатися спортом.

«Мама казала, що я — дівчина, тому який взагалі хокей. Але в мене був друг, який дуже любив хокей, і його тато сказав, нехай вони разом підуть просто покатаються на ковзанах». Після одного-двох тренувань перед мамою Валерії поставили вибір: або дочка займається далі, тоді її друг теж продовжить тренування, або ж вона не ходить — припиняє ходити і її друг.

 Маму довелося вмовляти, але вона таки погодилася. Щоправда, на певних умовах. «Мамі пообіцяли, що я, займаючись хокеєм, зможу поїхати у Канаду в коледж навчатися. Це була фішка клубу Дружба-78, що діти, які грали, могли їхати у Північну Америку навчатися на стипендію», — згадує Манчак.

І хоча тренування були двічі на день, Валерія все одно продовжувала відмінно навчатися у школі, а паралельно займалася з мамою англійською мовою. Тому коли дівчина разом з командою вперше поїхала в США у 10 років — вона більш-менш розмовляла англійською, на відміну від більшості партнерів по команді.

Загалом ж, до США Валерія Манчак разом з клубом Дружба-78 їздила досить часто — двічі на рік на три місяці. «Наш тренер давав кемпи, і ці кемпи допомагали різним дітям різного віку підвищити свій клас катання. Туди їздили не лише діти з України, але й чимало дітей з США, Канади та інших країн».

Тренер, про якого згадує хокеїстка, — Іван Правілов, організатор кемпів Ivan Pravilov’s Unique Hockey School. Саме туди українські талановиті хокеїсти їздили двічі на рік.

Манчак не приховує: методика виховання у Правілова була специфічною. «Цей тренер був доволі жорстоким — він багато вимагав від дітей, як тренер, міг десь клюшкою піддіти, по спині десь вдарити — така собі совєтська школа. Було таке, що цілий день пацан віджимався, або тренер змушував 10 тисяч разів присісти. Багато дітей не витримали і пішли з команди, це була система, де виживає сильніший».

Зрештою, пішла з команди й сама Валерія: «Я дорослішала і була дитиною з характером. Він міг сказати: «Негідник, погано працюєш», а я могла відповісти, що одна з найкращих у команді, найкраще навчаюсь, і не треба повчати мене жити. Ми почали сваритися і я пішла з команди. Потім захотіла повернутися, і він сам кликав, але якраз його тоді закрили».

Про історію з ув’язненням Правілова Валерія Манчак не згадує, за її словами, не володіє достатньою інформацією. За наявними джерелами в ЗМІ, Правілова ув’язнили за звинуваченням у педофілії, але Валерія не думає, що він міг до такого дійти. За декілька років у в’язниці — він покінчив життя самогубством.

З Іваном Правіловим (ліворуч)

Після того, як Правілова ув’язнили, а його Unique Hockey School закрилася, українські діти не мали змоги їздити на кемпи в США. Здавалося, мрія дитинства про навчання в Північній Америці так і залишиться лише мрією для Манчак, але її все-таки помітили.

Приватна школа виділила грант на навчання в 50 тисяч доларів — потрібно було відкрити студентську візу та грати за хокейну команду школи. Валерії на той момент було лише 13 років: вона ще навчалася в українській школі.

«За один рік я закінчила два класи, ще один клас — перескочила, і в 14 років випустилася зі школи із золотою медаллю. Пішла отримувати візу — відмовили, бо мати-одиначка. І другий раз теж не відкрили. Після цього я більше не пробувала».

Дві відмови у студетській візі похитнули впевненість в необхідності займатися хокеєм та їхати в США чи Канаду. Валерія вступила в Харківську Юридичну Академію на прокурорський факультет, а паралельно почала займатися боксом. Хокей зник з її життя.

До боксу Манчак підштовхнував брат, який допомагав і фінансував молодшу сестру, але сама спортсменка не отримувала великого задоволення від боксу. При цьому вона була досить успішна — здобула медалі на безлічі міжнародних стартів і прагнула поїхати в Ріо на Олімпіаду. Щоправда, не склалося: перед олімпійським кемпом травмувала плече, необхідна була операція і довга реабілітація. Про жодні Олімпійські ігри мова не йшла.

Ще до травми Манчак пробувала себе в карате — здобула три золоті медалі на чемпіонаті світу з годзю-рю (не той вид карате, який включають в Олімпійську програму). Але при цьому всьому, вона прагнула повернутися в хокей, однак тоді жіночого хокею в Україні ще не було.

Довелося чекати створення жіночого чемпіонату, коли Валерію запросили в клуб Дніпровські королеви. Паралельно вона ще займалася боксом, але згодом прийняла рішення — повертається в хокей, кидає бокс. «Сказала брату: «З боксом я закінчую». Він дуже засмутився, для нього це був удар, бо у нього було багато надій, що я все-таки поїду на наступну Олімпіаду. Але прийняв мій вибір, і зараз підтримує мене у моїй хокейній кар’єрі та сприяє моєму розвитку».

У складі Дніпровських королев Валерія Манчак виграла перший чемпіонат України, потім взяла срібло у другій першості. Після цього її запросили грати до Росії — хокеїстка відгукнулася. Своє рішення Манчак пояснює дуже просто: «Я не вважаю, що спорт поза політикою, бо спорт — це політика, так всюди. У Канаді, Америці, Росії, у всьому світі. Але я така людина, що багато віддала в житті своїй країні в плані спортивних досягнень, і мрія пограти була в пріорітеті».

Затриматися в Росії, а точніше в Республіці Комі, куди поїхала Валерія, не вдалося: «Там постало питання, що треба прийняти спортивне громадянство Росії. Я на такий крок не наважилася і повернулася в Україну».

Тут на неї чекала нова травма — порвалася зв’язка на пальці руки, а потім туди ж потрапила інфекція. «Мені казали, що це вже інвалідність, треба закінчувати зі спортом, ніхто не хотів оперувати. Нарешті знайшла, і мене оперували без наркозу, бо не могли точно визначити інфекцію. Дві години тривав процес: я кричала, що збіглися медсестри. Але вони все ж вилікували той палець».

Відновлюючись після травми (а потім була ще одна), Валерія вирішила на базі київського ХК Автомобіліст створити ще одну жіночу команду. «Спочатку тренувалися три дівчинки, а зараз 30 віком від 15 до 55. Ніяких обмежень».

ХК Автомобіліст

Але тренує їх уже не Манчак — її запросили пограти в Канаду, а це та можливість, проти якої не можна було піти. Зрештою, рівень відповідальності та гри у Канаді та Україні теж зовсім різний, що зіграло свою роль у прийнятті рішення. Валерію, за її словами, у цьому сезоні кликали до Іспанії, Росії, Польщі, Словаччини, але вона вибрала Канаду.

Своїх підопічних, хокеїсток Автомобіліста, Манчак передала в руки іншому тренеру, але все одно залишається дистанційно з ними на зв’язку. А сама грає у вищій молодіжній лізі Канади. «Я одна з найстарших в своїй команді, в основному дівчатам там 16-18 років. Мій клуб робить піар своїм гравцям, які хочуть грати в університеті. Хто хоче — грає далі у молодіжній лізі, хто хоче грати за університеті — йдуть туди».

За свою гру дівчата в Канадській професійній лізі (CWHL) дівчата отримують не більше 1500 доларів, і це титуловані олімпійські медалісти та чемпіони світу. В Україні таких зарплат немає — хокеїстки взагалі нічого не отримують. Для чого тоді легіонери їдуть, наприклад, в Україну? Їм дорогу, наприклад, оплачують. Якщо спортсменка закінчила в себе вдома, але хоче побачити світ — чому б не приїхати?

У Канаді Манчак прагне, перш за все, грати. Навчання в Канаді уже не є пріоритетом — це мрія, яка втрачена раніше. Вона уже здобула вищу освіту в Харківській Юридичній Академії, і не хоче ще на п’ять років прив’язувати себе до парти. Її цілі вищі: «Є мрія поїхати на Олімпіаду з хокею, раз не вийшло на боксерську. Чи реально, щоб українська збірна туди вийшла? Я не кажу за українську збірну».

Новостворена жіноча збірна з хокею вперше за 25 років брала участь у чемпіонаті світу — Валерії Манчак у складі команди не було. Українська збірна впоралася і без Манчак, виграла свій дивізіон та піднялася у сильнішу групу. Хокеїстка пояснює свій вибір проблемами з комунікацією між нею та федерацією: «У мене натягнуті відносини з федерацією і комітетом — не хочу мати справ з там, де я некомфортно себе почуваю, де є інтриги. Мені подобається те, що завдяки своєму хокейному рівню я не залежу від нашого керівництва жіночого хокею і маю право висловлювати свою думку, адже про проблеми та інтриги, організаційні процеси та конфлікти всі бояться розмовляти, а якщо людина заговорить — загубить місце у збірній. У жіночому хокеї за кордоном я почуваю себе набагато краще, аніж в Україні. Якщо щось колись поміняється — все може бути. Сподіваюсь, що на наступному чемпіонаті світу ключки, які видавали гравцям вже не заберуть. (Сміється) А ще в мене зараз державні іспити в університеті за освітнім ступенем «Магістр», тому зірки так склалися, що у будь — якому випадку я би не змогла поїхати на чемпіонат світу».

Ще з дитинства мама переконувала малу Валерію, що їй ніхто нічого не подарує просто так. Своє місце під сонцем треба вибивати. Тому зараз Манчак не готова відмовлятися від будь-якої пропозиції про зміну спортивного громадянства. «Олімпіада для мене в пріоритеті. Я буду дуже ризикувати. 100% гарантії участі на Олімпійських іграх ніхто не дасть, коли я зміню спортивне громадянство, але треба хоча б, щоб на 99% була впевнена. Тоді буду робити такий крок».

Що можна сказити точно? Її ціль змагатися на Олімпіаді пов’язана лише з хокеєм, про жоден бокс мова не йде. Валерія Манчак близько п’яти років віддала боксу, вигравала медалі чемпіонатів Європи та Кубків світу, але з ним покінчено. Її увесь час тягнуло назад на ковзанку, і у цьому, далеко не жіночому виді спорту, 21-річна українка продовжує себе реалізовувати. Навіть після усіх травм і труднощів, які виникали на шляху.

Фото з особистого архіву Валерії Манчак

Розмовляли Олексій Мандзій і Роман Бебех

Текст — Олексій Мандзій



Добавить комментарий
Читайте также
18 февраля, 8:31
3745
14
18 февраля, 8:31
15 февраля, 11:47
946
2
15 февраля, 11:47
Сейчас обсуждают
Подпишитесь на наши
страницы в соцсетях:
Войдите, используя аккаунт
социальных сетей:
Или аккаунт Sportarena
Регистрация на Sportarena
Восстановление пароля на Sportarena
Спасибо за регистрацию!

На ваш e-mail отправлено письмо с логином и паролем чтобы вы их не забыли.
Мы отправили письмо на ваш e-mail с логином и паролем. Проверьте свой почтовый ящик, пожалуйста.
Внимание

Изображение
Выбрать файл
Добавить цитату
Внимание

Вы уверены, что хотите удалить этот комментарий?

Внимание

Вы уверены, что хотите удалить все комментарии пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите отклонить комментарий пользователя?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в спам?

Внимание

Вы уверены, что хотите переместить комментарий пользователя в корзину?