Sportarena

Вона ледь не поїхала боксувати на Олімпіаду, а зараз грає в хокей у Канаді. Історія нетипової українки

Про операцію без наркозу, зарплати у жіночому хокеї та тренера, який покінчив з життям у американській в'язниці.

Вона ледь не поїхала боксувати на Олімпіаду, а зараз грає в хокей у Канаді. Історія нетипової українки - Прочие виды спорта

Валерія Манчак

Закохатися в дитинстві в хокей, займатися ним 7 років, кинути усе через сварку з тренером, переключитися на бокс і здобути Олімпійську ліцензію, але врешті-решт травмуватися та нікуди не поїхати. А згодом кинути бокс і повернутися на ковзани, пережити ще декілька серйозних травм, але продовжувати займатися спортом і популяризувати жіночий хокей.

Попри кількість пережитих подій, Валерії Манчак — усього 21 рік. Вона намагається закріпити жіночий хокей в світовій спортивній ієрархій та мріє про Олімпіаду. Зараз вона живе та грає в Канаді, але перш ніж туди доїхати, спортсменка пройшла аж занадто довгий шлях.

***

Перший вид спорту Валерії Манчак — хокей. Потрапила вона туди у шість років, десь навіть випадково, хоча відбір в команду тоді мали проходити лише хлопці, а не дівчата. Утім, її рівень підготовки та вміння грати у футбол настільки сподобалися тренеру та президенту юнацької команди Дружба-78, що вони ледь не вмовляли маму дівчини займатися спортом.

«Мама казала, що я — дівчина, тому який взагалі хокей. Але в мене був друг, який дуже любив хокей, і його тато сказав, нехай вони разом підуть просто покатаються на ковзанах». Після одного-двох тренувань перед мамою Валерії поставили вибір: або дочка займається далі, тоді її друг теж продовжить тренування, або ж вона не ходить — припиняє ходити і її друг.

 Маму довелося вмовляти, але вона таки погодилася. Щоправда, на певних умовах. «Мамі пообіцяли, що я, займаючись хокеєм, зможу поїхати у Канаду в коледж навчатися. Це була фішка клубу Дружба-78, що діти, які грали, могли їхати у Північну Америку навчатися на стипендію», — згадує Манчак.

І хоча тренування були двічі на день, Валерія все одно продовжувала відмінно навчатися у школі, а паралельно займалася з мамою англійською мовою. Тому коли дівчина разом з командою вперше поїхала в США у 10 років — вона більш-менш розмовляла англійською, на відміну від більшості партнерів по команді.

Загалом ж, до США Валерія Манчак разом з клубом Дружба-78 їздила досить часто — двічі на рік на три місяці. «Наш тренер давав кемпи, і ці кемпи допомагали різним дітям різного віку підвищити свій клас катання. Туди їздили не лише діти з України, але й чимало дітей з США, Канади та інших країн».

Тренер, про якого згадує хокеїстка, — Іван Правілов, організатор кемпів Ivan Pravilov’s Unique Hockey School. Саме туди українські талановиті хокеїсти їздили двічі на рік.

Манчак не приховує: методика виховання у Правілова була специфічною. «Цей тренер був доволі жорстоким — він багато вимагав від дітей, як тренер, міг десь клюшкою піддіти, по спині десь вдарити — така собі совєтська школа. Було таке, що цілий день пацан віджимався, або тренер змушував 10 тисяч разів присісти. Багато дітей не витримали і пішли з команди, це була система, де виживає сильніший».

Зрештою, пішла з команди й сама Валерія: «Я дорослішала і була дитиною з характером. Він міг сказати: «Негідник, погано працюєш», а я могла відповісти, що одна з найкращих у команді, найкраще навчаюсь, і не треба повчати мене жити. Ми почали сваритися і я пішла з команди. Потім захотіла повернутися, і він сам кликав, але якраз його тоді закрили».

Про історію з ув’язненням Правілова Валерія Манчак не згадує, за її словами, не володіє достатньою інформацією. За наявними джерелами в ЗМІ, Правілова ув’язнили за звинуваченням у педофілії, але Валерія не думає, що він міг до такого дійти. За декілька років у в’язниці — він покінчив життя самогубством.

З Іваном Правіловим (ліворуч)

Після того, як Правілова ув’язнили, а його Unique Hockey School закрилася, українські діти не мали змоги їздити на кемпи в США. Здавалося, мрія дитинства про навчання в Північній Америці так і залишиться лише мрією для Манчак, але її все-таки помітили.

Приватна школа виділила грант на навчання в 50 тисяч доларів — потрібно було відкрити студентську візу та грати за хокейну команду школи. Валерії на той момент було лише 13 років: вона ще навчалася в українській школі.

«За один рік я закінчила два класи, ще один клас — перескочила, і в 14 років випустилася зі школи із золотою медаллю. Пішла отримувати візу — відмовили, бо мати-одиначка. І другий раз теж не відкрили. Після цього я більше не пробувала».

Дві відмови у студетській візі похитнули впевненість в необхідності займатися хокеєм та їхати в США чи Канаду. Валерія вступила в Харківську Юридичну Академію на прокурорський факультет, а паралельно почала займатися боксом. Хокей зник з її життя.

До боксу Манчак підштовхнував брат, який допомагав і фінансував молодшу сестру, але сама спортсменка не отримувала великого задоволення від боксу. При цьому вона була досить успішна — здобула медалі на безлічі міжнародних стартів і прагнула поїхати в Ріо на Олімпіаду. Щоправда, не склалося: перед олімпійським кемпом травмувала плече, необхідна була операція і довга реабілітація. Про жодні Олімпійські ігри мова не йшла.

Ще до травми Манчак пробувала себе в карате — здобула три золоті медалі на чемпіонаті світу з годзю-рю (не той вид карате, який включають в Олімпійську програму). Але при цьому всьому, вона прагнула повернутися в хокей, однак тоді жіночого хокею в Україні ще не було.

Довелося чекати створення жіночого чемпіонату, коли Валерію запросили в клуб Дніпровські королеви. Паралельно вона ще займалася боксом, але згодом прийняла рішення — повертається в хокей, кидає бокс. «Сказала брату: «З боксом я закінчую». Він дуже засмутився, для нього це був удар, бо у нього було багато надій, що я все-таки поїду на наступну Олімпіаду. Але прийняв мій вибір, і зараз підтримує мене у моїй хокейній кар’єрі та сприяє моєму розвитку».

У складі Дніпровських королев Валерія Манчак виграла перший чемпіонат України, потім взяла срібло у другій першості. Після цього її запросили грати до Росії — хокеїстка відгукнулася. Своє рішення Манчак пояснює дуже просто: «Я не вважаю, що спорт поза політикою, бо спорт — це політика, так всюди. У Канаді, Америці, Росії, у всьому світі. Але я така людина, що багато віддала в житті своїй країні в плані спортивних досягнень, і мрія пограти була в пріорітеті».

Затриматися в Росії, а точніше в Республіці Комі, куди поїхала Валерія, не вдалося: «Там постало питання, що треба прийняти спортивне громадянство Росії. Я на такий крок не наважилася і повернулася в Україну».

Тут на неї чекала нова травма — порвалася зв’язка на пальці руки, а потім туди ж потрапила інфекція. «Мені казали, що це вже інвалідність, треба закінчувати зі спортом, ніхто не хотів оперувати. Нарешті знайшла, і мене оперували без наркозу, бо не могли точно визначити інфекцію. Дві години тривав процес: я кричала, що збіглися медсестри. Але вони все ж вилікували той палець».

Відновлюючись після травми (а потім була ще одна), Валерія вирішила на базі київського ХК Автомобіліст створити ще одну жіночу команду. «Спочатку тренувалися три дівчинки, а зараз 30 віком від 15 до 55. Ніяких обмежень».

ХК Автомобіліст

Але тренує їх уже не Манчак — її запросили пограти в Канаду, а це та можливість, проти якої не можна було піти. Зрештою, рівень відповідальності та гри у Канаді та Україні теж зовсім різний, що зіграло свою роль у прийнятті рішення. Валерію, за її словами, у цьому сезоні кликали до Іспанії, Росії, Польщі, Словаччини, але вона вибрала Канаду.

Своїх підопічних, хокеїсток Автомобіліста, Манчак передала в руки іншому тренеру, але все одно залишається дистанційно з ними на зв’язку. А сама грає у вищій молодіжній лізі Канади. «Я одна з найстарших в своїй команді, в основному дівчатам там 16-18 років. Мій клуб робить піар своїм гравцям, які хочуть грати в університеті. Хто хоче — грає далі у молодіжній лізі, хто хоче грати за університеті — йдуть туди».

За свою гру дівчата в Канадській професійній лізі (CWHL) дівчата отримують не більше 1500 доларів, і це титуловані олімпійські медалісти та чемпіони світу. В Україні таких зарплат немає — хокеїстки взагалі нічого не отримують. Для чого тоді легіонери їдуть, наприклад, в Україну? Їм дорогу, наприклад, оплачують. Якщо спортсменка закінчила в себе вдома, але хоче побачити світ — чому б не приїхати?

У Канаді Манчак прагне, перш за все, грати. Навчання в Канаді уже не є пріоритетом — це мрія, яка втрачена раніше. Вона уже здобула вищу освіту в Харківській Юридичній Академії, і не хоче ще на п’ять років прив’язувати себе до парти. Її цілі вищі: «Є мрія поїхати на Олімпіаду з хокею, раз не вийшло на боксерську. Чи реально, щоб українська збірна туди вийшла? Я не кажу за українську збірну».

Новостворена жіноча збірна з хокею вперше за 25 років брала участь у чемпіонаті світу — Валерії Манчак у складі команди не було. Українська збірна впоралася і без Манчак, виграла свій дивізіон та піднялася у сильнішу групу. Хокеїстка пояснює свій вибір проблемами з комунікацією між нею та федерацією: «У мене натягнуті відносини з федерацією і комітетом — не хочу мати справ з там, де я некомфортно себе почуваю, де є інтриги. Мені подобається те, що завдяки своєму хокейному рівню я не залежу від нашого керівництва жіночого хокею і маю право висловлювати свою думку, адже про проблеми та інтриги, організаційні процеси та конфлікти всі бояться розмовляти, а якщо людина заговорить — загубить місце у збірній. У жіночому хокеї за кордоном я почуваю себе набагато краще, аніж в Україні. Якщо щось колись поміняється — все може бути. Сподіваюсь, що на наступному чемпіонаті світу ключки, які видавали гравцям вже не заберуть. (Сміється) А ще в мене зараз державні іспити в університеті за освітнім ступенем «Магістр», тому зірки так склалися, що у будь — якому випадку я би не змогла поїхати на чемпіонат світу».

Ще з дитинства мама переконувала малу Валерію, що їй ніхто нічого не подарує просто так. Своє місце під сонцем треба вибивати. Тому зараз Манчак не готова відмовлятися від будь-якої пропозиції про зміну спортивного громадянства. «Олімпіада для мене в пріоритеті. Я буду дуже ризикувати. 100% гарантії участі на Олімпійських іграх ніхто не дасть, коли я зміню спортивне громадянство, але треба хоча б, щоб на 99% була впевнена. Тоді буду робити такий крок».

Що можна сказити точно? Її ціль змагатися на Олімпіаді пов’язана лише з хокеєм, про жоден бокс мова не йде. Валерія Манчак близько п’яти років віддала боксу, вигравала медалі чемпіонатів Європи та Кубків світу, але з ним покінчено. Її увесь час тягнуло назад на ковзанку, і у цьому, далеко не жіночому виді спорту, 21-річна українка продовжує себе реалізовувати. Навіть після усіх травм і труднощів, які виникали на шляху.

Фото з особистого архіву Валерії Манчак

Розмовляли Олексій Мандзій і Роман Бебех

Текст — Олексій Мандзій

вариант материала

Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)

Источник: Sportarena.com

Или аккаунт Sportarena