Спецпризначенець з позивним «Сенсей» потрапив під мобілізацію у 2015 році. До цього в його житті була освіта тренера-викладача та три роки роботи учителем фізкультури. Сьогодні, коли в Україні відзначають День працівників освіти, «Сенсей» в званні старшого лейтенанта виконує важливі завдання у Силах спеціальних операцій. І залюбки згадує своє учительське минуле, коли вистачало сил і завзяття вдень працювати в школі, а ввечері — вести спортивні гуртки.
Читайте також: «Подолав з високою ампутацією 35 кілометрів». Офіцер Віктор Шевченко — про силу духу воїнів ССО
— Народився в Києві і з 11-ти років серйозно займався веслуванням на каное, — згадує перші кроки в спорті військовий. — Став кандидатом у майстри спорту, а в 19 років перейшов на веслування на човнах «дракон». Тут маю вищі досягнення — у складі збірної України виступав на чемпіонаті з неолімпійських видів спорту, став майстром спорту.
— Найпопулярніші види спорту серед наших дітей — футбол, баскетбол, єдиноборства. Чим вас привабило веслування?
— Тут головне почати, а згодом — втягуєшся. Пощастило із тренером, який до того ж був медиком-хірургом. Дивився на спину дитини: якщо не було сколіозу — садив на байдарку, а якщо був — на каное. В який бік був сколіоз, на той він і садив тебе веслувати. Вважалося, що це допомагало виправити спину. Влітку ми веслували на затоці Дніпра, а взимку — на водоймі біля ТЕЦ-5, де завдяки скиду теплих вод немає криги, і при цьому створюється течія.
Читайте також: Пауерліфтер став командиром штурмової групи ССО: унікальна доля спортсмена на псевдо «Одін»
Є також спеціальні басейни з тренажерами для відпрацювання техніки веслування. У цьому спорті вкрай важлива витривалість, тобто тривалий час із заданою інтенсивністю робити одні й ті ж самі рухи. Для цього у нас були тренажерна та гімнастична зала, басейн, лижі в Карпатах. На каное виступав за юніорську збірну України, такий статус дозволив мені навчатися в інституті фізкультури київського політеху за спеціальністю тренер-викладач. Одночасно вступив на військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта.
— У 19 років ви пересіли на човен «дракон». Що із себе уявляє цей вид веслування?
— На каное плавав в одиночках, двійках та четвірках. «Дракон» — це 10-ти або 20-тимісний човен з імпровізованими головою та хвостом дракона, попереду якого барабанщик задає темп, а на кормі керує стерновий. Якості веслувальників схожі: майже однаково працює верхня частина корпусу, але в каное ти стоїш на коліні, а в «драконі» – сидиш. Наша команда неодноразово перемагала в чемпіонаті України, виступала на всесвітніх іграх в Німеччині, взяла «золото» в Х’юстоні в США на престижному змаганні.
— Цікаво, а як ви 10-метровий човен доставили на інший кінець світу?
— У цьому спорті є важливий момент — човни командам надають організатори. Усі отримують однакові моделі і перебувають в рівних умовах. До речі, саме із цими стартами пов’язаний мій перший тренерський, а з ним — і педагогічний досвід. Тоді федерацію веслування на човнах «дракон» очолив Олександр Баканичев, довіривши мені формувати команду для виїзду в США. Збирав учасників серед чинних спортсменів-веслувальників на каное чи байдарках або серед тих, хто раніше займався та мав уявлення про «драконів». Довелося мати справу з більш старшими та досвідченими спортсменами.
Читайте також: Татуна: Як хокейна чемпіонка стала відповідати за озброєння підрозділу ССО
На першому старті в Х’юстоні на дистанції 500 метрів ми були четвертими. Утім, я вірив у свою команду. І в іншому, кілометровому заїзді ми наздогнали головних претендентів на фінішній прямій і в підсумку випередили їх на лічені сантиметри! Тоді долею випадку від нашого човна пішла хвиля, яка збила хід суперника. Човни «дракон» взагалі дуже стійкі, їх перевернути майже неможливо, але коли набирають води, стають важкими та втрачають швидкість. Це була наша перша серйозна перемога…
А ще мріяли потрапити на фестиваль «драконів» у Китаї. Це справжнє шоу, там є навіть 50-місні човни. Але, на жаль, не склалося, через різні обставини на цьому із веслуванням я завершив…
— Напевно, були цікавіші перспективи?
— Життя нам завжди дарує нові виклики. Вже мав відповідну освіту, тож пішов учителем фізкультури до київського ліцею. Набував досвіду, намагався зацікавити дітей своїми уроками. У вільний час захопився айкідо. Спершу сам займався, а через кілька років школа запропонувала викладати…
Утім, прийшов 2015 рік, а з ним — четверта хвиля мобілізації. Як офіцер, спершу пройшов півтора місяця навчання, на якому до нас приїхав представник 3-го окремого полку спецпризначення відбирати хлопців. Запитав мене: «Хочеш бути у спецназі?» Відмовити було важко.
Як одного з найбільш підготовлених фізично і відібрали з групи. Тоді Сили спеціальних операцій якраз починали формуватися, тож весь цей процес проходив у мене на очах. Служив офіцером-психологом, моїм завданням була робота з особовим складом. Як в місці базування, так і в зоні ведення бойових дій. За рік демобілізувався, підписавши контракт резервіста. Два тижні двічі на рік мав проходити спеціальну підготовку, а весь інший час був на цивілці. За першим викликом мав з’явитися і стати до строю.
— Тож питання, що робити зранку 24 лютого, і не стояло…
— Ми ще раніше були проінструктовані, тому коли о пів на п’яту ранку почув вибухи, швидко зідзвонилися з іншими киянами-резервістами, посідали в автівки та поїхали в частину.
Продовжив служити по обраному напрямку морально-психологічного забезпечення. Працюю з бійцями після бойових виходів, прагну зняти з них стрес, зрозуміти психологічний стан. Якщо відчуваю якісь негативні нюанси, раджу командирові надати підопічному відпочинок, відправити на реабілітацію або поставити на інше завдання. Ще один із найважливіших моментів — робота з родичами полеглих. Треба приїхати до них додому, повідомити про те, що син чи донька вже не повернуться. Дуже важко…
— Треба, мабуть, уміти підібрати певні слова…
— Скажу так: у кожної людини сприйняття факту втрати близького проходить по-різному. Зазвичай, спершу людина відмовляється вірити в це, не сприймає інформацію за правду. Реакцією може бути злість, розпач, ступор. Не завжди в цей час ти маєш щось говорити, іноді треба просто бути поруч, поки приходить усвідомлення сказаного.
Читайте також: «Воля вирішує усе». Потужний забіг у Хмельницькому: сотні учасників, донати на РЕБ, підтримка ССО
Намагаюся провести вдома з рідними не менше як годину, розповісти про службу, звитяги чи бойові здобутки полеглого. Важко, коли родичі починають всіх звинувачувати — бойових побратимів, командира і, зрештою, військове керівництво. Було кілька таких моментів, і в цих випадках намагався, щоб в майбутньому родичі не відвернулися від частини, відчували себе з нами однією родиною, яка зазнала великої та непоправної втрати.
Але найбільш важко близьким родичам стає після поховання. Вони не мають залишитись наодинці з бідою, представники частини завжди повинні бути на зв’язку — допомагати, підтримувати, вітати зі святами.
— Чи стали в нагоді знання і досвід шкільного вчителя або тренера-педагога?
— Найголовнішим є вміння спілкуватися, повага до потреб військових чи їхніх родичів. Зараз займаюся іншим напрямком служби у відділенні морально-психологічного забезпечення, за власним бажанням продовжуючи працювати з родичами, з якими був знайомий. Можу заїхати додому, випити каву. Важко передати словами, наскільки для батьків важливо почути гарні слова про сина, або дітям розповісти, яким був героєм та які важливі завдання виконував їхній батько.
— У Силах спеціальних операцій триває рекрутинг. На вашу думку, в цьому роді військ може служити кожен, чи для цього мають бути спеціальні фізичні та психологічні здібності?
— За роки в ССО бачив сотні новобранців, по-різному складалася їхня доля. Для себе усвідомив, що будь-який кандидат має шанс потрапити до ССО. Можна працювати з паперами на посаді діловода, на складі зберігати майно чи бути водієм, розвідником… Посад сотні — з різним рівнем знань і підготовки. Поруч завжди досвідчені побратими, є навчальні центри, інструктори. Головне — бажання працювати та вчитися. Коли вони з тобою, жодна перешкода не зупинить умотивовану людину на шляху до ССО!
Дмитро Шаповал
Наші контакти:
Адреси
- м. Київ, Оболонська набережна, 7, корпус 1.
- м. Дніпро, проспект Олександра Поля, 2.
- Графік роботи: 9:00 – 18:00
Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)
Джерело: Sportarena.com