Два світи – два Шапіро. Два Дзюби – … Самі придумайте риму, ми насправді про серйозне

У російських ЗМІ і блогосфері, а заразом і в малоросійському сегменті кириличного інтернету, що приєднався до них, щосили обговорюють інтерв’ю якогось Артема Дзюби.

Це футболіст-ветеран, якого підписала 14-та команда нелегальної РПЛ. Він із себе у спортивному плані нічого не уявляє — грав, здебільшого, в домашньому чемпіонаті – під захистом всемогутнього ліміту на легіонерів. Отримував зарплату рівня Серії “А” чи Бундесліги, вирішуючи завдання рівня виїзду до Нижнього Новгорода чи Тули. Накидав тутешнім середнякам певну кількість м’ячів, але навіть у Туреччині (де був одноклубником Ракіцького) не зміг забити більше одного.

Ну, дав собі інтерв’ю і дав. Шкода, звичайно, що на дев’ятому році війни та в Україні висловлювання такого персонажа у мейнстрімі. Але гаразд.

Головне навіть не в тому, що посередній ремісник, який став мільйонером волею штучності російського футболу, досі поважає хорошого мужика путіна. Навіть не в тому, що російські ЗМІ не дивуються цьому. Головне, хто такий насправді Артем Дзюба.

Адже він етнічний українець.

Тато колишнього рекордсмена чемпіонатів росії з футболу всіх часів понаїхав до Москви як така собі ліміт. Уродженець міста Лубни Полтавської області влаштувався працювати міліціонером, одружився з іншою, яка емігрувала до “не гумової” — продавщиці з Чувашії. Як і належить росіянам у першому поколінні, виховав патріота чинного режиму. Якого не хвилює, що батьківщину його батька зараз розривають ракетами та дронами ті, ким він так захоплюється.

Ось такий манкурт без роду та племені — це жахливе життєве втілення творів Чингіза Айтматова. Якби ви побачили Франкенштейна або графа Дракулу на власні очі на центральній площі свого міста в сонячний день.

Але гаразд із ним, із цим Дзюбою. Його не переробити. Давайте про гідне. На рік раніше у тих самих Лубнах народився Роман Дзюба. Цілком можливо і цілком імовірно — далекий родич того, квазіфутбольного, Артема Дзюби. Роман ще з 2014 року він брав участь у АТО. На початку повномасштабного вторгнення росії перебував у Донецькій області. Не доживши до 35-річчя, загинув 7 березня 2022 року під час оборони Маріуполя.

Головне завдання для наших ЗМІ, для нашого суспільства — щоб предметом обговорення та прикладом виховання був не той, вульгарний самообслуговуючи набір м’язів і бактерій.

Лише тоді, коли у ЗМІ на передовицях будуть справжні герої, а не випадкові персонажі, можна буде говорити, що все, що зараз відбувається, не дарма.

Адже багато років у нашій країні існували люди, які на повному серйозі дивилися ці спартаки та зеніти і навіть підтримували їх у єврокубках! Ну що ж. Тепер вони знають, що про них думає частинка їхнього колишнього світу. Яка не сприймає їх ні рідними, ні близькими, і в той момент, коли їх знищують як біологічний вигляд, турботи цього “українця” за походженням — чи вдасться застрибнути на ще один контракт із клубом, афілійованим із держструктурами, і чи скоро “ось це” ось все “скінчиться, щоб випадково не потрапити десь під каральну мобілізацію, як це було вже з одним штовахчем шайби ключкою, коли він спробував було підписати контракт з іншим клубом.

І знаєте що? Цього Артема Дзюбу не треба піарити у нас, але його треба показувати за кордоном. Це інтерв’ю треба примусово змусити подивитися на голову світового олімпізму Томаса Баха, а також на керівництво тих федерацій, яким свербить достроковий допуск спортсменів із країни-агресора. Якщо для Баха звернення Зеленського звучить не олімпійською, нехай ще подивиться домашнє відео штовхача м’яча частинами тіла Дзюби.

Бідолашна та планета, на якій залишиться ось таке ось, а не 35-річний хлопець, який захищав батьківщину в не її розв’язаній війні, не побоявся вийти проти купи металу та м’яса і віддав життя за те, щоб ми всі не стали “артемами дзюбами” або їх обслугою.

Богдан Грищук