Sportarena

СПОРТ vs СМЕРТЬ: навіть якщо дивитися зі сторони

Антологія трагічного в історії спорту – це новий текст-серіал на Sport Arena. В третій частині – про тих, хто навколо спорту

СПОРТ vs СМЕРТЬ: навіть якщо дивитися зі сторони

Фото - si.com

Ігор Дашков, Sport Arena

Ми довели, що спорт – це для сміливих і мужніх. Але не можуть почуватися безпечно й вболівальники. Їм на трибунах треба бути не менш пильними, ніж тим, хто виходить на ристалище. Ще кілька історій на завершення нашого циклу.

Читайте також: СПОРТ vs СМЕРТЬ: вони вмирали за медалі під п’ятьма кільцями

12 листопада 1969 року київське Динамо приймало в 1/8 фіналу Кубка чемпіонів італійську Фіорентину. Після голу Серебряникова на трибунах почалося таке буйство, яке можна зрівняти й із витівками тіффозі. Палили факели з газет, підкидали вгору капелюхи, а хтось невідомий із 22-го сектора Центрального стадіону пальнув із ракетниці в напрямку 36-го сектора.

Фото – fcdynamo.kiev.ua

Влучив, на нещастя, точно в людину – нещасним виявився миколаївський студент Іван Баркар. До розшуку долучилися чи не всі міліцейські сили Києва. Зверталися до всіх, хто міг стати свідком фатального пострілу. Але винуватця так і не знайшли. Смерть вболівальника для тодішньої УРСР – подія непересічна. Додавало труднощів те, що саме в 22-му секторі знаходилися й гості з Італії… Цей епізод так і залишився нерозгаданим.

У 1979 році відбувався матч з американського футболу Нью-Йорк Джетс – Патріотс Нью-Інґленд, і в перерві для глядачів влаштували шоу. Полум’яніли вогневі язики, барабанила гучна музика, танцювала група підтримки. А в цей час почався запуск моделей літачків. Один із них, майже 20-кілограмовий літак, зроблений у вигляді газонокосарки, раптово збочив із траєкторії та влучив у трибуни. Там сидів 20-річний друкар Джон Боуен, який тут же загинув від травми голови, несумісної з життям.

18 березня 2002 року в Коламбусі місцеві Блю Джекетс приймали Калґарі Флеймс. Серед численних вболівальників була й 13-річна Бріттані Сесіл – велика любителька спорту, завзята футболістка та вболівальниця хокею. В одному з моментів, під час боротьби хокеїстів, шайба зрикошетила над захисним екраном і влучила дівчинці в лівий висок. Спроби врятувати її виявилися марними. Юна уродженця штату Огайо стала першою та єдиною жертвою хокейних матчів.

25 серпня 2018 року Лінда Голдблум, 79 років, померла після влучання бейсбольним м’ячем на стадіоні «Доджер» під часу матчу місцевої лос-анджелеської команди проти Сан-Дієго Падрес. М’яч, запущений після фолу понад захисною сіткою, влучив у голову бабусі. «У нас просто не було шансів зреагувати», – розповів її вдівець. У неї залишилося троє дітей і семеро внуків. Вона стала першою за майже 50 років вболівальницею-жертвою такого удару.

* * *

328 вболівальників загинуло 24 травня 1968 року в Лімі, де відбувався матч відбіркового турніру Олімпійських ігор Перу – Аргентина. За рахунку 0:1 наприкінці зустрічі уругвайський рефері Пасос спершу зарахував, а потім відмінив гол господарів. Деякі вболівальники на той момент уже рухалися вгору – до виходу із секторів, не вірячи в порятунок перуанців, інші, навпаки, підбігли вперед – до огорожі – вигукуючи до арбітра та гравців. І в цей момент виникла тиснява, яку до цих пір вважають найстрашнішою в історії футболу.

Фото – historyhit.com

Бачачи, що на Естадіо Насьональ починається біда, в справу вступили поліцейські – але намагалися силою спинити вболівальницький натовп, що тільки погіршило ситуацію. Чотири тисячі постраждалих, більше трьох сотень загиблих – гру не вдалося закінчити, відбір до Токіо’64 в Південній Америці завершили достроково, на турнірі (невдало) виступили бразильці та аргентинці, а перуанці, які до того були на третьому місці, разом зі всією країною оплакували загибель своїх фанів.

29 травня 1985 року перед фіналом Кубка чемпіонів Ювентус – Ліверпуль на сумновідомому брюссельському стадіоні «Ейзель» тіффозі зійшлися з хуллсами, пішла тиснява, впала стіна. Загинуло 39 осіб, більшість із яких приїхали з Італії. Цей інцидент у підсумку призвів до 5-річної дискваліфікації англійських клубів, а Ліверпуль відсторонили від єврокубків на шість років.

15 квітня 1989 року, вже під міжнародним баном, англійський футбол пережив трагедію на «Хіллсборо». Під час півфіналу Кубка Англії між Ноттінгем Форест і тим же Ліверпулем сталася тиснява, в якій загинули 96 вболівальників (більшість – мерсісайдських) і зазнало травм майже 800 чоловік.

А першим із відомих інцидентів на футбольних стадіонах вважається обвал трибуни «Айброкса» 5 квітня 1902 року під час матчу Домашнього чемпіонату імперії між Шотландією та Англією. 25 жертв, 517 поранених. На жаль, неодноразово траплялися такі інциденти і в наших широтах – починаючи від давки безбілетників навесні 1954 року в Тбілісі перед матчем-відкриттям сезону (20 жертв матчу між місцевим Динамо та московським Спартаком) і продовжуючи Мінськом (4 смерті на матчі Динамо Мінськ – Динамо Москва в 1979 році), Москвою (66 жертв у матчі Кубка УЄФА Спартак – Гарлем, Голландія). Радянська влада старанно замовчувала більшість інцидентів – про багато із них навіть вболівальники дізналися вже через роки й десятиліття.

* * *

А от приховати зникнення цілої команди радянським правдолюбам не вдалося –  11 серпня 1979 року під селом Курилівка Дніпропетровської області зіткнулися два Ту-134 – з маршрутами Ташкент – Мінськ і Челябінськ – Кишинів, 77 пасажирів на одному й 88 – на іншому, 13 членів екіпажу на обох бортах. Винними визнали молодих диспетчерів, яким дали по 15 років. Начальство відбулося роллю свідків.

А між тим, існували теорії, що зіткнення сталося через відкриття повітряного коридору для літака високих чинів, які летіли на відпочинок у Крим – до самого Брежнєва. Наслідком стала загибель прекрасної команди Пахтакора практично в повному складі, за винятком Олега Базилевича, який не полетів цим літаком, тому що раніше відбув у гості до родини. Футбольному клубу регламентом закріпили право не вилітати в три наступних роки, зібрали склад із гравців інших команд і молоді. На місці катастрофи, де на висоті 9600 метрів зіткнулися не зі своєї вини два літаки, зведено меморіал. Що найцікавіше, суботня катастрофа певний час перебувала в інформаційному вакуумі – тільки в місцевих газетах – у БРСР і МРСР – з’явилися невеликі замітки, і тільки через тиждень «Советский спорт» надрукував повідомлення про похорон. Напевно, довго радилися чинуші, та не змогли приховати катастрофу, яку оплакував весь Ташкент і численні рідні та близькі невинних жертв.

Фото – kp.ua

Небо – вічний небезпечний супутник футболу. 4 травня 1949 року неподалік Турина через складні погодні умови тримоторний літак Фіат врізався в гору Суперга, загинуло 27 пасажирів і 4 члени екіпажу. Це була загибель практично в повному складі легендарної команди Торіно – від 1943 до 1949 року вона здобула п’ять чемпіонських титулів, постачала гравців у Скуадру Адзурру. Поразка 3:4 у товариському матчі з Бенфікою стала останнім матчем великої команди. Вижили лише троє – Ласло Кубала, який не літав у Ліссабон через хворобу сина, Сауро Тома – через травму, молодий Луїджі Джуліано – йому, недавньому дублеру, просто не встигли виробити документи на виїзд за кордон.

6 лютого 1958 року Манчестер Юнайтед повертався з Белграду, де вдало зіграв з Црвеною Звездою (3:3) і пробився в півфінал Кубка чемпіонів. «Малюки Басбі» поспішали – хоча на той час автобусні подорожі практикувалися більше й вважалися значно безпечнішими, щоб встигати на всіх фронтах – треба було швидше повертатися додому. На шляху з Югославії в Великобританію їхній літак зупинився на дозаправку в Мюнхені, але злетіти звідти виявилося проблематично. Лише з третьої спроби літак почав злітати, але через в’язкий, мокрий сніг не набрав потрібної швидкості й висоти, зачепився за огорожу в кінці злітної смуги, прокресав крилом будинок і завалився на ангар із пальним, загорівшись і вибухнувши. 23 пасажири та члени екіпажу загинули, 21 – вижив. МЮ дограв сезон, у півфіналі Кубка чемпіонів програвши Мілану, а у чемпіонаті Англії фінішував аж дев’ятим.

Читайте також: СПОРТ vs СМЕРТЬ: на ристалищі й поза ним

У 1960 році в авіакатастрофі під Ересунном розбився літак із 8 гравцями збірної Данії. На Олімпіаді в Римі в підсумку датська збірна виграла срібні медалі, присвятивши їх пам’яті жертвам цієї трагедії. В наступні роки розбивалися команди Грін-Кросс (Чилі – 1961 рік, 24 жертви), Стронґест (Болівія – 1969 рік, 19 гравців), Ейр-Лівквід (Алжир – 1970 рік, у повному складі), Пахтакор (СРСР – 1979 рік, 17 гравців і тренерів), Альянса Ліма (Перу – 1987, 43 гравці, тренери, керівництво, фани), Колорфул 11 – збірна гравців голландського чемпіонату суринамського походження (Суринам – 1989 рік, 23 футболісти), збірна Замбії (18 футболістів – 1993 рік), Шапекоенсе (Бразилія – 2016, в повному складі).

Чим більше виїздів і перельотів – тим більше математичних шансів, гласить статистика. Але біль від втрати молодих людей – улюбленців вболівальників і надії своїх родин – від цього не затихає.

* * *

А ще в історії залишилася ціла «футбольна війна». У півфінальному раунді відбору до Мундіалю ’70 зійшлися сусіди – Сальвадор і Гондурас. У першому матчі в Гондурасі господарі виграли – 1:0,матч-відповідь на своєму полі виграв Сальвадор – 3:0. За нинішніми правилами перемогу відсвяткували б сальвадорці – 3:1, але на той час існувала т.зв. групова система з додатковим матчем, і в Мехико через два тижні команди зіграли між собою, і Сальвадор виграв 3:2 в додатковий час.

Як і завжди це буває, війна ця була не зовсім через одну причину, не зовсім про футбол, але додаткової ненависті й так не дуже задоволеним сусідством країнам це спортивне протистояння, безсумнівно, додало. Численні двосторонні проблеми – в тому числі, територіальні суперечки, економічне та політичне підґрунтя глибокої ненависті переросли в відвертий збройний конфлікт, а тріґґером його стали якраз футбольні матчі між двома збірними.

Вболівальники билися, навіть побили футболістів. У Сальвадорі попалили прапори Гондурасу, в відповідь у Гондурасі побили численних сальвадорців, у тому числі – дипломатів. Вони поверталися додому, розповідаючи жахливі історії й накручуючи і так обурених земляків. Преса воювала так, що поламала всі списи ще до бою. 27 червня, на наступний день після програного матчу, Гондурас розірвав із Сальвадором дипломатичні стосунки. А 14 липня сальвадорська армія ступила в бій проти сусідів.

За шість днів цієї жорстокої війни Сальвадор задіяв 2500 солдатів, 30 літаків і 4 кораблі, Гондурас – 8000 солдатів, 25 літаків і 4 кораблі. Бій вівся на суші, в повітрі й на морі. Сальвадор втратив 700 загиблих, Гондурас – близько 1200. Ці цифри можна сміливо збільшувати подумки, якщо враховувати жертв заворушень у дні матчів і під час наступних зіткнень між цивільними. Як це часто буває, переможців у війні не було, хоча обидві сторони проголошували себе такими й були при цьому невдоволеними результатами. Із Гондурасу вигнано багато тисяч сальвадорців (за різними оцінками від 50 до 150 тисяч людей), торгівлю між країнами припинили, кордони перекрили, а військові закріпили владу. В обох країнах надалі тільки загострювалися суспільно-економічні проблеми, що приводило до численних криз і навіть громадянських воєн.

А що ж футбол? Футбол як футбол. Деякий час – більше 10 років – команди уникали зустрічей одна з одною. Коли можна було, їх розводили за жеребом. Коли ні (як у чемпіонаті КОНКАКАФ 1971 року), суперники відмовлялися виходити на поле. Але з 80-х протистояння відновилося, воно залишається принциповим, але матчі все ж проходять. Можна підсумувати, що від 1927 року й до наших днів суперники провели 77 матчів, 19 із них виграв Гондурас, 38 – Сальвадор, 20 завершилися аж ніяк не мирними нічиїми.

варіант матеріалу

Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)

Джерело: Sportarena.com

Рейтинг новости: 12345


Или аккаунт Sportarena