Sportarena

Іван Балан святкує пам’ятний ювілей. Кубок України з Ворсклою Павлова, агент Кварацхелії та суднобудівник у великому футболі

На Sport Arena – велике інтерв’ю з заслуженим тренером України Іваном Баланом. У день свого 75-річчя відомий в Україні фахівець приймає вітання та продовжує працювати

Іван Балан святкує пам’ятний ювілей. Кубок України з Ворсклою Павлова, агент Кварацхелії та суднобудівник у великому футболі

Іван Балан – один із плеяди тренерів, які вийшли з воротарів. Його учитель у футболі Євгеній Лемешко був таким, його ровесник і до певної міри земляк Євген Кучеревський – також. А зараз Ворсклу очолює Сергій Долганський – і це продовження знань і практики його великих попередників, адже Іван Дмитрович багато знань передав тому, хто зробив свій внесок у становлення П’ятова, Різника, Ісенка.

Балан-футболіст пробився із суднобудівників у ФК Суднобудівник. Там же розпочинав тренерську роботу – Суднобудівник та Евіс (Миколаїв), потім – Таврія (Сімферополь), Металург та Іллічівець (Маріуполь), Ворскла (Полтава)… В ексклюзивному інтерв’ю Sport Arena Іван Дмитрович зізнався – все ще працює! Навіть більше, ювілейне інтерв’ю ми записували в перервах між тренуваннями, бо не та школа в нинішнього тренера-консультанта ФК Колхеті-1913, щоб просто спостерігати за чужою роботою зі сторони.

Про спільну роботу з Лемешком, Павловим і Чхетіані, футбольні уроки та бувальщини Іван Балан розповів у ювілейному інтерв’ю нашому сайту. А ми, здоровлячи ювіляра, з задоволенням вислухали його славну історію в спорті.

«На змагання приїхав мій «футбольний батько» – Євгеній Лемешко…»

Пригадайте вашу кар’єру гравця. Чому саме обрали цей вид спорту, хто вам привив любов до футболу?

– Спочатку жив у Криму, а потім батьки переїхали до Малої Виски Кіровоградської області. На перервах вчитель фізичної культури заохочував нас до гри у футбол, баскетбол, футбол. Потім переїхав до Миколаєва, де навчався в Вищому професійному училищі суднобудування. Поруч з училищем був спортивний зал, в якому займався різними видами спорту (баскетбол, бокс, волейбол, гімнастика і тд). У мене в групі були хлопці, які виступали за збірну трудових резервів по футболу. Вони мені запропонували грати за цю збірну. Починав грати лівим захисником, а потім грав у нападі. Після завершення училища грав за заводську команду на позиціях від голкіпера до нападника.

На зимові змагання приїхав мій «футбольний батько» Євгеній Філіпович Лемешко. Він відзначив мою швидкість та завзяття. Вони разом з Валентином Веретенніковим подивилися один матч, в якому я зламав руку. Не пощастило… Потім поступово відновився і продовжив грати за заводську команду, яку тренував Павло Іванович Худояш. Через  певний час Лемешко ще раз приїхав на перегляд. Вони товаришували з Павлом Івановичем. Я тоді прийшов на тренування у формі нападника, а він мене поставив у ворота. Почав мене тренувати, взяли на збори разом з командою. Працював на заводі, а потім отримав можливість проявити себе у професіональній футбольній команді. Так і почалася моя кар’єра у футболі. Тривалий час грав у Миколаєві, а також працював на різних посадах у клубі. Потім довелося працювати у Запоріжжі, Херсоні. Після повернення до Миколаєва довгий  час там не зміг пропрацювати і мене запросив до себе Анатолій Заяєв. Дуже йому вдячний за це. В Таврії спочатку працював з голкіперами, а потім був тренером.

– Батьки не були проти вашого вибору? Чи, можливо, це вони вас привели у футбол?

– Мої батьки розлучилися, ще коли ми жили в Феодосії. Ми з мамою повернулися до Малої Виски. Коли завершив вісім класів школи, то з Миколаєва приїхали люди, які набирали на навчання в училищах при заводах і т.д. Мені захотілося поїхати до Миколаєва на навчання. Вивчився на слюсаря-забудовника третього розряду. Будував військові кораблі…

Батьки мене ні до чого не змушували. Вони мені дозволили поїхати на навчання в інше місце. Жодних проблем з цим не було. Батьки до мого шляху у футболі жодного відношення не мали. Сам обрав для себе цей вид спорту. Щасливий, що на моєму шляху зустрічалися гарні люди, які мені допомагали.

– З ким із знаменитих футболістів вдалося пограти? Хто особисто вас вразив найбільше?

– Коли хлопець з заводу приходить в команду майстрів, то здається, що там всі зірки. Я коли прийшов в команду, то майже всіх називав на ви, хоча там були і мої однолітки. Євгеній Деревяга, Олександр Кімалов (його Бєсков запрошував у Динамо з Москви), Дмитро Кісельов. Це все хлопці з Миколаєва і мої однолітки. Євгеній Деревяга мій кум і старший мене всього на півтора місяці. Не знаю чому, але на початку всіх своїх однолітків у команді називав на ви і по батькові (посміхався). До всіх ставився з повагою. На ти нікого не міг називати, адже вони пройшли певний шлях у футболі, а я тільки починав.

Євгеній Деревяга став першим, хто забив 100 голів у українській зоні Другої союзної ліги. Владлен Науменко щороку був капітаном команди. Завжди захоплювався роботою Олександра Патрашка з дітьми. Його дуже любили діти і висіли на ньому наче вишні на дереві (посміхається).

«Знайомство з Павловим у Сімферополі змінило моє життя»

– Коли вперше познайомилися з Миколою Павловим? Напевно, ця зустріч кардинально змінила ваше життя?

– У Сімферополі доля мене звела з Миколою Петровичем Павловим. Я його можу назвати своїм наставником і навіть родичем. Це знайомство та спільна робота змінили моє життя. Я продовжував працювати з голкіперами, а він був головним тренером. Через деякий час Микола Петрович залишив команду і довірив саме мені керувати командою.

Микола Павлов тренував Іллічівець і запросив мене працювати разом. З Павловим готовий був працювати навіть безкоштовно.  Сказав, що навіть пішки прийду до Маріуполя (посміхається). Деякий час працював з голкіперами, а потім з голкіперами займався Володимир Макаренко. Я перейшов на посаду асистента головного тренера.

Микола Петрович завжди довіряв всім зі свого тренерського штабу.  Я себе відчував наче головним тренером, адже він мені все дозволяв. Спочатку всі свої напрацювання приносив йому на перевірку, деякі моменти Микола Петрович виправляв. З часом він навіть вже не перевіряв, адже довіряв мені. Для мене головне було відчувати довіру з його боку. Ми і зараз на тиждень два-три рази з ним спілкуємося. Він для мене більше ніж колега.

– Ваш тренерський тандем досягнув неймовірного. Ворскла у 2009 році виграла Кубок України. За рахунок чого команда тоді змогла виграти у Шахтаря?

– Микола Петрович зібрав дуже хороший тренерський штаб, який працював як єдиний механізм. Всі футболісти нашої команди тоді також грали один за одного. На мою думку, нічого героїчного ми не зробили. Вдалося виправити всі слабкі сторони команди, а також вдосконалили всі козирі Ворскли. Це і принесло нам результат.

Хлопцям було дуже складно, особливо це стосується іноземців. Вони на нас ображалися через великі навантаження, але потім бачили, що ця робота приносить результат. Ніхто не любив бігати «царську тропу» на 7 км. Основний акцент робили на фізичній підготовці, а також на сильних сторонах наявних гравців. Важливо було розвинути їхні сильні сторони.

– Напевно, гра з Шахтарем – найбільш пам’ятна у вашій тренерській кар’єрі? Які ще визначні ігри можете згадати?

– Відразу можу згадати матч у груповому турнірі Ліги Європи з бухарестським Динамо. На виїзді юний Бараннік забив два голи. В єврокубках легких матчів не було. Перед іграми включали фільм «Спартак», щоб додатково гравців мотивувати.

Звісно, були матчі, про які і не хочеться згадувати, але все ж таки, у пам’яті залишилося багато хороших ігор. Матчі з Динамо та Шахтарем завжди дарували низку емоції. Нам було непросто грати з Говерлою… Пам’ятаю матч з Києві з Динамо. Іллічівець вигравав 1:0, але через ливень довелося догравати гру на наступний день. У підсумку, зіграли внічию з грандом українського футболу.

Коли працював у Миколаєві, то двічі ставав бронзовим призером, вигравав срібні нагороди, а також ставали чемпіонами. Прохідних матчів у моїй кар’єрі не було.

«Навіть із Грузії уважно слідкую за українським футболом»

– Чим зараз займаєтеся? Наскільки ретельно стежите за українським футболом?

– Я уважно слідкую за українським футболом. Дивлюся матчі Першої ліги, Другої ліги, а також УПЛ. Низка з моїх підопічних зараз працюють тренерами, тому спілкуюся і хвилююся за них. Працював з Володимиром Чеснаковим і ось цього сезону завершив кар’єру. З ветеранів у Ворсклі залишилися Ігор Пердута, Олександр Скляр.

Щодо мене, то мені зателефонував Мамука Джугелі і запропонував роботу. У Таврії я його тренував. Він зараз працює футбольним агентом і запропонував мені роботу в Колхеті-1913. Команда тоді грала в третьому дивізіоні. Мені запропонували працювати тренером-консультантом. Головним тренером тоді був Давид Кверквелія, потім треенром був Коба Циташвілі, а зараз наставник – Кахабер Чхетіані. Це досить відомий у Грузії тренер (до того ж, колишній футболіст Таврії, – прим. Sport Arena). Зараз команда вже грає в елітному дивізіоні і серед десяти учасників посідаємо місце в середині таблиці. Ще є над чим працювати.

Коли завершиться перша частина сезону поїдемо з дружиною в Батумі, де живе наш син зі своєю сім’єю і відзначимо 75-річчя.

Цікаво, що рівно 15 років тому, 31 травня, ми виграли у тому Кубку України. І вже наступного дня близько сотні друзів святкували моє 60-річчя. Тепер мені 75. Як швидко летить час!

У мене день народження першого червня, а в Миколи Павлова – 20 червня. То ми заздалегідь вирішили, що святкувати цього дня не будемо, адже дзвінки з вітаннями зазвичай не дають святкувати повноцінно. Тому ми наші дні народження називаємо “телефонними днями народження”. Тож святкуємо найближчими від Дня народження днями. І це прекрасно!

Анатолій Янголь

варіант матеріалу

Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)

Джерело: Sportarena.com

Или аккаунт Sportarena