Зниження зарплат не має значення для українського футболу

Зі стартом пандемії коронавірусу європейські клуби усвідомили серйозні наслідки для своїх бюджетів. Через зупинку сезонів немає виручки від торгівлі в дні матчів, від продажу квитків (хоча в багатьох клубах більшість місць розпродаються за абонементами), турів на стадіони і в клубні музеї, падає прибуток через можливі відстрочки виплат за рекламними і спонсорськими контрактами.

У підсумку клуби, як бізнес-проекти, прорахували очікувані втрати і шляхи мінімізації збитків. Одним з ключових кроків стало скорочення зарплат футболістів на кілька місяців або рік, а також відкладання виплати частини зарплат на пізніший термін. Ці заходи були не просто самодіяльністю окремих клубів, а обговорені з лігами, футбольними асоціаціями і владою.

Скорочення виплат всюди відрізняються, виходячи з ситуації з бюджетом в кожному конкретному клубі. Наприклад, в Барселоні зважилися скоротити виплати гравцям футбольної і баскетбольної команд до 70%, а в Реалі – лише на 10-20% в залежності від того, чи буде дограний сезон. В Англії більш популярною формою економії стало відкладання виплати частини зарплат на час, коли клуби зможуть знову отримувати доходи від проведення матчів. Так вже зробили у Саутгемптоні і Вест Хемі, а в Арсеналі домовилися про урізання зарплат на 12,5% на 12 місяців у разі невиходу у Лігу чемпіонів.

Логіка скорочення зарплат найбільш оплачуваним працівникам клубів (керівництву, тренерам і футболістам) проста – саме на них витрачається велика частина грошей з бюджету і на певному скороченні виплат можна добре заощадити без критичних наслідків для цих категорій. При цьому всі клуби не чіпають виплати для рядових співробітників і продовжують платити в повному обсязі. Ліверпуль і Тоттенхем хотіли відправити персонал у відпустку за рахунок допомоги держави, але невдоволення уболівальників змусило їх передумати.

А що ж в українському футболі? Лише минулого тижня почалися мляві розмови про те, як вчинять клуби Прем’єр-ліги із зарплатами гравців. Спочатку з’явилася інформація, що Динамо за березень і квітень не доплатить гравцям (за квітень – взагалі уріже до половини). Ігор Суркіс заявив, що поки тільки обговорює це питання з «колегами з інших клубів».

Пізніше стало відомо, що на урізання зарплат гравцям пішли в ФК Львів, Олександрії і Колосі. Можливо, на цьому тижні таких клубів стане більше.

Але українським футболістам не звикати. Затримки і борги по зарплатах для них за останні шість років стали звичайним явищем. По ходу кожного сезону то з одного, то з іншого клубу доходять чутки про борги в кілька місяців перед гравцями. У перші роки після початку війни з Росією це нерідко призводило до припинення існування клубів. Простіше було оголосити про банкрутство, ніж виплатити серйозні гроші, особливо за довоєнними «жирним» контрактами. Пізніше ці ситуації часто вирішувалися скороченням зарплат або розірванням контрактів із гравцями без претензій з обох сторін.

Поточна ситуація з карантином, безумовно, теж серйозно вдарить по економіці, причому в усьому світі. Але вона не настільки критична для власників українських клубів, особливо в розрізі фінансування команд. Хоча, для всіх по-різному, напевно.

Не секрет, що український футбол не є бізнесом. Він глибоко збитковий. Заробити можна тільки на продажу гравців, яких дуже мало, і участі в єврокубках. Клуби істотно не залежать від продажу квитків, тому що відвідуваність низька, не залежать від продажу атрибутики, бо вона нікому не цікава, не мають прибутків від турів зі стадіонів та музеям. Немає залежності від уболівальників.

І справа навіть не стільки в низькому інтересі публіки до українського футболу, через що ніхто не розраховує на приплив грошей з цього боку, скільки в тому, що власники давно і безнадійно займаються дотацією клубів, заробляючи гроші в інших галузях. Є інтерес до футболу і вільні кошти – скидають в клуби і ті живуть. Є труднощі в бізнесі господаря – з’являються проблеми і в клубах, включаючи накопичення боргів.

Незважаючи на те, що в цілому ситуація за останні роки стабілізувалася, у футболі в тому числі, господарі клубів продовжують шукати варіанти скорочення витрат на клуби. Під різними приводами змінюються так звані вектори, ріжуться бюджети.

Нинішній тривалий і жорсткий карантин – відмінний привід скоротити витрати на клуби ще сильніше. Хтось може думав про це і раніше, але не було обставин, якими урізання грошей можна було б обгрунтувати. У кого-то дійсно виникла проблема з бізнесом (або з «бізнесом»), а кому-то просто хочеться витрачати менше на футбол. Конкретної прив’язки до кризи немає. Конкретної прив’язки до збільшення футбольних збитків немає. Тому що там збитки і так величезні.

І, як часто буває в таких ситуаціях, карантин закінчиться, футбол відновиться, а бюджети не повернуться в докризові рамки. «Не подобається – вас ніхто не тримає».

Але все це, в кінцевому рахунку, не має значення. Дотаційно-відкатна модель існування українського футболу, місцями змішана з трагічною схемою муніципального фінансування, з самого початку не передбачає розвитку футболу як видовища і бізнесу. Власники часто не зацікавлені в довгостроковому плануванні і розвитку проекту з потенційним виходом на самоокупність. А якщо такий інтерес і з’являється, то все ламається через найнятих менеджерів, які користуються нагодою і «освоюють» гроші в самому корупційному сенсі слова.

Кращим результатом існування українського футболу в нинішньому вигляді було б обнуління всього і старт заново. Але це утопія. Тому маємо, що маємо.