Сергій Жицький: Дивлюся на небо – зорі. Під’їхали ближче – а то вгорі світилися будинки гірського поселення

...

Український тренер і троє легіонерів підіймають історичного гранда Таджикистану – «ЦСКА-Памір».

Сергій Жицький: Дивлюся на небо – зорі. Під’їхали ближче – а то вгорі світилися будинки гірського поселення

Фото - facebook.com/FC.SCKA.TJ

На інфографіці символічної збірної туру чемпіонату Таджикистану з футболу – знайоме обличчя. Український спеціаліст Сергій Жицький вдома в Україні більше відомий роботою з молоддю, а також друголіговим ФК «Нікополь-НПГУ». А за кордоном очолює вже другий свій клуб – після грузинського «Зугдіді» з 8 липня 2019 року працює в таджицькому «ЦСКА-Памір».

Про матчі з грандом – «Істіклолом», коронавірус і гірський серпантин Сергій Георгійович розповів Sport Arena.

«4-5 тижнів футболу не було через коронавірус»

– За що в Таджикистані включають в збірні туру?

– Ми обіграли «Хатлон» із міста Бохтар з рахунком 2:1. На той момент ця команда була на другому місці, не мала жодної поразки. З «Істіклолом» вона зіграла внічию при тому, що чемпіон останніх десяти років зрівняв рахунок тільки на 96-й хвилині. Команда добротна і доволі-таки гра була цікавою. Я працюю з липня минулого року, у нас з ними було три гри за цей час – дві гри чемпіонату і, по-моєму, кубок, і всі ми виграли. Зараз тренер «Хатлону» помінявся, і відсотків на 70-80 склад змінився, але при цьому команда в лідерах – таку приємно переграти.

– А за що бореться в чемпіонаті Таджикистану «ЦСКА-Памір»?

– Так вийшло, що ми трішки невдало почали новий сезон, у нас непростий календар: у першому турі ми грали з «Худжандом», який останні сім-вісім років грає в Кубку АФК (це аналог Кубку УЄФА, Ліги Європи). У другому турі з «Істіклолом» зустрілися. Хоч і не соромно за ті ігри, але ми програли. А в чемпіонаті Таджикистану зараз десять команд, тому кожна втрата очок дається взнаки. Календар так розпорядився, що від самого початку грали з грандами, тож опинилися серед аутсайдерів – і треба було поступово звідти підійматися. Зараз уже відірвалися на п’ять очок від небезпечної зони, але я команду закликаю до ще кращих результатів – вони можуть більше.

– І яка межа цих амбіцій?

– Розумієте, тут зовсім інший світ, зовсім інший чемпіонат, і стосовно менталітету людей, футболістів зокрема це можна сказати. В минулому році, коли я прийшов, у чемпіонаті було вісім команд, три кола, 21 гра. І от після 11 турів «ЦСКА-Памір» був на останньому місці. А після тих 10 ігор, що провели під моїм керівництвом, ми були на першому місці. У нас була однакова кількість очок з «Істіклолом», який ми, до речі, обігрували. А «Істіклол» для цієї країни – як для нас «Шахтар» і «Динамо».

Успіхи минулого року призвели до того, що наші футболісти, яких лишилося відсотків 85-90 з минулого року, подумали, що досягли всього, так що можна сильно не старатися. А тоді цей коронавірус: тижнів 4-5 взагалі нічого не було, ми тренувалися десь два з половиною тижні, а потім відновився чемпіонат. Ми перший матч внічию зіграли, були в розпачі, тому що гра йшла так, що ми повинні були виграти, але… Було таке в першому таймі – один удар по воротах здалеку, для воротаря без проблем, і в другому – один гол. І ото зрівняли, 1:1 ми зіграли… Знаєте, це пройшло, про це треба вже забути і готуватися до наступних ігор.

Потихеньку почали очки набирати, пережили непростий період. Так що тепер працюємо над тим, щоб фінішувати якнайвище. Зараз ми за два очка від четвертого місця. За п’ять – від трійки призерів.

Читайте також: Теперь у планеты есть выбор: к Беларуси, Бурунди и Никарагуа присоединяется чемпионат Таджикистана по футболу

 «Футболісти схудли не через тренування під час корона-паузи, а через Рамадан»

– В Україні коронавірус дуже змінив футбол, тому що практично перед кожним поєдинком команди проходять тестування, це все за гроші самих клубів, і на сьогоднішній день це вже є проблемою для багатьох… А як у Таджикистані? Чи є тестування перед матчами, якісь засоби захисту, як футбол відбувається у період пандемії?

– Тестування немає, маски є, якісь таки міри приймають на такому якомусь побутовому рівні. Я вважаю, що це не дуже серйозно: якщо перед матчем треба зробити колективне фото, то вони стають на відстані двох-трьох метрів один від одного; а як іде якась боротьба між п’ятьма-шістьома суперниками, грають корпусами, у них там летить все, в тому числі, вибачайте, і слина… ну куди тут подінешся?

А так – тут більш-менш спокійно, тут трошки інший світ, працюють всі заклади, до 15 числа деякі великі промислові магазини і ринки не працювали, а господарські всі такі працювали, там де продукти і таке інше… Маршрутки їздили. Так, маски є, якісь там є і міри стосовно масок, і ці маршрутки зупиняють, то якщо там хтось без маски, є якісь відповідні міри, які приймають до водіїв… Але, чесно кажучи, дітвора бігає, всі гуляють…

– Як ви провели чотири тижні вимушеного простою? Час був витрачений з користю, чи більше не було куди себе подіти?

– В основному сиділи вдома: щось писали, щось читали… Я якусь роботу для себе робив, аналізував, що було в минулому році… Дивився по ситуації і розписував роботу індивідуально всім гравцям, хто мав змогу займатися. Тоді ж заборонили збиратися в групи, а індивідуальну роботу, якусь функціональну, більш таку підтримуючу, гравці могли робити.

Я чув, що були такі думки, що чемпіонат можуть скоротити, він буде набагато щільнішим, то треба зразу починати, як то кажуть, без розкачки. Ну тут перевірити нема як, все базується на довірі… Хлопці зробили у «Вайбері» собі групу, я там щось писав… Хтось міг більше, хтось менше, хтось дзвонив, розказував, що нема як зробити якісь речі, чим можна замінити. 26-го квітня у нас остання гра була, і після неї відразу все було заборонено, і тоді уже 2-3 червня начебто дозволили тренуватися, але збиратися не дуже великими групами… Відповідно, якісь навантаження, якісь об’єми я зменшив, але не був в розпачі.

Тут яка ситуація: тут же був Рамадан до цього, і практично усі його дотримувалися. Тож ваги зайвої ні у кого не було, ба більше, ті, хто був трохи пухкенький, схудли, бо це ж така штука, що з 4:20 ранку до 20:00 не можна не те, що їсти, а й пити не можна. Я побачив, що повинно щось трохи змінитися в кращу сторону. Так воно й було поки, не хочеться загадувати наперед, але так є.

– Своїх підопічних: можете їх назвати професіоналами в європейському значенні слова?

– Я думаю, що ні. Перш за все, розумієте, держава економічно не на дуже високому рівні, бюджети клубів, і нашого зокрема, скромні…

– Можна порівняти з українською Другою лігою?

– Друга ліга – то таке діло, там все є… Я так думаю, що той же «Істіклол» був би близько-близько до нашої Favbet Ліги, міг би поборотися, бо там зовсім інші футболісти, думаю, відсотків 90 збірників, близько до того. Той же «Худжанд» міг би бути таким більш-менш середняком Першої ліги. Всі решта – десь Друга ліга, може Перша, а, може, аматори… От дивіться: мій вихованець Артем Барановський, той, що колись був у донецькому «Металурзі», приїхав сюди в 2016-му, а в 2017-му вони стали фіналістами Кубку АФК, це як Ліга Європи. Це досить високий рівень як би там не було. Там команди з Японії, Південної Кореї, Ближнього Сходу, де бюджети височенні… І їм вдалося це зробити.

«Зібрав своїх вихованців, щоб показали позитивний приклад»

– Тоді про українських легіонерів.

– Тут правила такі, що всього можна мати шість легіонерів і тільки щоб четверо було на полі. У мене є один узбек, ще з минулого року, він так і залишився поки, і троє українців.

Діма Бондар 1998 р.н., він був в збірній України U-16, U-17, U-18 і U-19, по-моєму, теж. Колись він приїжджав до мене в донецьке вище училище після резерву, з того моменту я за ним слідкую, щось пробую робити. І тоді, коли почалась війна в 2014, мені запропонували в 2015 очолити команду ФК «Нікополь-НПГУ» (колишнє «Макіїввугілля-НПГУ»). Ситуація була дуже складна – безгрошів’я таке, що сказати соромно. Зарплата була, м’яко кажучи, 1200-2000 грн. Жили впроголодь. Я погодився прийняти команду, тільки якщо мені давали б можливість взяти всіх моїх вихованців, бо нікого більше я не міг взяти на ті ніякі умови, які там були. От так я взяв Саню Філіппова, після травми, він тепер до «Десни» доріс, ще кількох більш досвідчених гравців, і його – зовсім юного хлопчину. Бондар – уявіть собі, у 2015 році йому було 16 з половиною років. І Діма себе проявив і в підсумку з «Нікополя-НПГУ» потрапив у «Дніпро». А там же з «Дніпром» ота штука сталась, і в 2018 році з’явиласмя пропозиція Дімі їхати в «Худжанд», і я через певних людей відправив його туди. Він з ними виступив добре, став срібним призером. Я скажу так: за всіма оцінками, не тільки моїми, а й тих фахівців, що є, і медіа-спеціалістів, він один з кращих правих захисників чемпіонату Таджикистиану. Ясна річ, прийнявши «ЦСКА-Памір», я забрав до себе свого вихованця.

Через того ж Бондаря я знайшов Івана Пономаренка, з яким вони разом грали за «Дніпро». Поспілкувався з фахівцями, які його знали, відгуки були позитивні. Я його запросив – і я не в розпачі. Він мені дуже подобається, є питання, звісно, але й є прогрес, так що він зі мною. По людських якостях немає взагалі проблем, так що все нормально.

І третій у мене – Артем Гайдаш, йому вже 30 років, він був зі мною в «Нікополі», це теж мій вихованець. Там десь щось вийшло у нього, щось не вийшло. Були моменти, коли він хотів завершувати це все діло, але я його тоді забрав у ФК «Хмельницький», коли очолював цю команду, що грала на область і хотіла заявитися на аматори в подальшому. Він там був кращим, і його «Поділля» захотіло собі, і він в Другій лізі пограв. А потім я його забрав сюди.

Розумієте, тут дуже скромні умови, і я хотів взяти таких своїх вихованців, щоб на їх прикладі інші навчалися, дивилися, як треба працювати.

«Політ на літаку команди із танком – правда чи фейк?»

– Інший континент – це й інші умови: звичаї, клімат, умови. До чого звикати було найважче?

– От ми грали гру, початок був о 17:30, температура – +37, а закінчили гру о 19:30, температура була +34. От ми з вами говорили про різницю в рівні українського та таджикистанського футболу. Уявіть, що ви взяли хай навіть непогані наші команди, і привезли сюди – не знаю, як воно може бути, ви ж самі розумієте, європейцям важко в таку спеку не те що грати, а просто на сонці перебувати.

– І як у таких умовах ви проводите навчально-тренувальний процес?

– Тренування вчора у нас було о 18 годині, а в 20:00 тут вже темно – тут не так, як в Україні. Тут у 20:15 уже, м’яко кажучи, навпомацки треба ходити. Тренування перед останньою грою ми поставили на 8 годину ранку. Непросто, важко їх розкачати… Але так воно є.

– «ЦСКА-Памір» – це армійський клуб, який був раніше у нас, тобто із призовом в армію людей, із реальними взаємостосунками з Міністерством оборони, чи це тільки назва така, а насправді клуб приватний?

– Насправді це футбольний клуб «Памір», який виступав в кінці 80-х в Вищій лізі чемпіонату СРСР. В цьому клубі, ще як він грав у Першій всесоюзній лізі колись, Юрій Сьомін працював. Звідси вийшло багато непоганих футболістів. Але потім пройшла війна, клуб стояв на межі зникнення, і плече для порятунку підставила саме армія.

Звісно, є своя специфіка в роботі армійського колективу. Цей клуб належить ЦСКА, і він – єдиний клуб в Вищій лізі Таджикистану, що не має свого рахунку. Все іде через ЦСКА. І в цьому є незрозуміла для європейського футболу особливість. Так, Федерація футболу Таджикистану постійно отримує якісь транші з АФК, за рахунок яких всі команди Вищої ліги забезпечує ігровою і тренувальною формою, і якась фінансова допомога теж іде. А ЦСКА не може отримати, бо не має свого рахунку. Ось так.

Тут в чемпіонаті Таджикистану  є матеріальний стимул. Наприклад, перше місце отримує там, 30 чи 40 тисяч доларів, а кожне наступне місце – на п’ять тисяч доларів менше. Так-от, ЦСКА займає якісь місця, а не може отримати винагороду, тому що рахунку нема, Федерація не може надіслати.

Минулого року сказали, що вже все буде з нового року – і зарплати, і бюджет трошки виросте, якихось там спонсорів знайшли, чого не було в минулому році. А зараз виходить, що відсотків на 90% вже все зробили, але через цей коронавірус знову воно трохи застопорилося. Як воно буде далі – не знаю. А стосовно того, що армія утримує «ЦСКА-Памір» – так, там призивають всіх хлопців. І «відслужити» в футболі – це честь. У мене в дублі грають четверо «строковиків».

– Мені розповідав один із наших легіонерів, хто грав за «ЦСКА-Памір» кілька років тому: «Їдемо на виїзд, привозять нас на військовому «бусику» до літака. А він суто воєнний, транспортний – лавочки обабіч бортів. Полягали на ті лавочки. Летимо-летимо – приземлилися, на літак загнали танк. Потіснилися – посеред салону танк, ми по краях лежимо. Приїхали на виїзд – танк спустили, нас спустили і сказали: «Чекатимете після матчу, коли танк назад приїде, після цього вас усіх повеземо». У вас така екзотика була?

– Ні-ні. Якщо таке й було, то колись давно. В принципі, в місцевому чемпіонаті більшість команд столичні, а якщо й літають на виїзди, наскільки мені відомо, то тільки із Душанбе в Худжанд.

«Глянув на небо – зірочки. А виявилося, то світилися вікна в гірському поселенні»

– Наскільки екзотичні тутешні виїзди?

– Чесно кажучи, коли я вперше їхав на виїзну гру, я не міг собі уявити, що на нас чекає. Наче й доросла людина, щось бачив, але, чесно кажучи, не уявляв, що буде настільки непростий виїзд. Тут можна проїхати кілометрів на 200-250 по такому гірському серпантині, коли ти їдеш, а метрів за два-три від тебе – прірва. Хай Господь милує! Я вам не можу передати мої відчуття!

Їдемо на виїзд. Ми туди ще зрання виїхали, як тільки поснідали. Гру зіграли, і ввечері назад, а вже темно зовсім. Вирушили – команда в мікроавтобусі «Спрінтер» і ще кілька джипів – ми з начальником команди їхали. Я піднімаю очі і кажу: «О, глянь, тут вже зірки». А начальник команди так подивився на мене і каже: «Ну, зірки та й зірки…». Їдемо, їдемо – а на самій горі кілька будинків стоїть, і він каже: «Ну ось ці зірки, на які ви дивилися, ми до них якраз і приїхали». Ну нічого собі! Я, коли дивився, думав, що то небо, клянуся, мабуть, на градусів 70 дивився вгору точно, а це виявилося гірське поселення! Ото ми так піднімалися і опускалися – і таке враження, що колесо машин проїжджало прямо над прірвою, аж камінці вниз летіли! Такого не можна більше ніде побачити.

– Більшість команд все-таки душанбинські. А як ви ділите цей життєвий простір? Вистачає стадіонів для всіх команд чи буває таке, що одна зійшла, а друга вийшла грати на те ж саме поле?

– Ні, такого не буває. «Істіклол» орендує центральний стадіон імені Фрунзе, там більш-менш пристойна синтетика. Є команда «Душанбе-83»,але вони грають в іншому місті. «Локомотив» Першої ліги – це, по суті, була збірна U-19, яка в минулому році вийшла на Чемпіонат світу. На базі цієї команди, ще когось додавши, заявили клуб. Вони приймають частіше за все суперників у Гісарі, є таке селище міського типу, там база хороша, теж синтетика, і стадіон, певно, на тисяч 25-27. У нас стадіон свій, належить ЦСКА, з натуральним покриттям, воно не дуже хороше, але поле більш-менш на щось схоже. Знаходиться у кварталі міста, який називають «Політехніка», бо вона там в кутку знаходиться, а навкруги військові частини. У нас є спортзал, певна база.

– Загалом футбол відповідає стереотипу про азійський – повільний, але технічний?

– Думаю, що ні. Футбол тут більше емоційний. Як тільки контакт – гравець падає з криками «ай, ой, треба швидку допомогу», і вже місяців на три його в футболі немає. Коли дивишся: а він піднімається, відразу побіг. І це практично 99% так.

Технічних гравців небагато, вони всі не дуже високі на зріст, зате більш-менш міцні. У 90-х роках тут була громадянська війна, яка продовжувалася ледь не до нульових. І кажуть, що оце покоління якраз для футболу втрачене… Тренери всі виїхали, тут нікого не було, ситуація була пекельною просто…

А тепер у них і академії є, і «Істіклол» багато робить, Федерація футболу будує сучасні бази. Навіть збірна Афганістану домашні матчі проводить у Душанбе – отже, місцева інфраструктура підіймається до хорошого континентального рівня. Якось ми навіть грали контрольний матч «ЦСКА-Памір» – національна збірна Бангладеш, коли вони прибули в Таджикистан і мали «вікно» перед грою з Афганістаном. Ми з ними зіграли 1:1, наша перевага була 60 на 40 як мінімум, ми ще й пенальті забили. Дуже скромно, «понти» у збірників, м’яко кажучи.

Читайте также: В.Левченко отправился развивать футбол в Таджикистане

«Не подобаються хитруваті симулянти»

– Віталій Левченко, який очолює «Істіклол», який сам народився тут, розказав, що Таджикистан він не впізнав, коли повернувся. Тому що дуже багато будівництв за участі іноземних інвесторів і забудовників. Підтверджуєте?

– Так. І до речі, нові найдовші тунелі будували іноземні фахівці – один іранці, другий – китайці. Їздив, бачив китайський – гарний тунель, китайці дуже багато будують. Я двічі ним проїхав, і за оцінками тих людей, з ким я спілкуюся, зрівнювати з тим, що було раніше, неможливо. А в цілому і саме місто дуже розбудовується, скрізь багато кранів, постійно з’являються нові будинки.

Тут, до речі, своя специфіка, якщо ви знаєте – президент Федерації футболу це син президента країни, він же мер міста Душанбе, він же друга людина в країні, тому що очолює одну з палат парламенту. І ще: азійська федерація футболу має п’ять місцевих конфедерацій, і він ще й керівник центральноазійської футбольної конфедерації, куди входять таджики, киргизи, узбеки, іранці та ще, по-моєму, Афганістан.

– Не можу не запитати про негатив у футболі. Суддівство, договірні матчі, все таке?

– Перш за все, те, що відразу мені впало в очі – я вже говорив, як симулюють травми. У нас такого нема – і в Україні, і в цілому в Європі, що тільки якесь порушення – три або п’ять людей відразу оточили цю зону, тобто м’яч не розведеш. І хоча в правилах навіть написано, що коли в гравець під час штрафного заважає виконувати – відразу жовта, це порушення, тут це нормально взагалі. Я виступав і в суддівському комітеті, і недавно у нас були збори, вони всі згодні з цим. Але пояснюють мені: «Нам дуже складно щось із цим зробити, це азійський менталітет

Більше того, я звернув увагу, що аут кидають, хто як хоче. Я кажу: аут – ледь не єдиний футбольний елемент, до якого застосовуються абсолютно чіткі правила. Ти ж можеш штрафний, як хочеш, розіграти – хоч п’яткою назад віддати. Пенальті – можеш ударити, а можеш віддати пас. А тут же чітко, почитайте правила – а не як хто хоче: близько-далеко, з-за голови – з руки… А є ще такі хитруваті футболісти… Припустимо, ми з вами в команді, а позаду вас – ще якийсь гравець-суперник. Я вам даю пас, а той кричить: «Пропусти!» В правилах це жовта картка, як неспортивна поведінка. Тут все проходить як забавка. Суддя каже: «Дивіться навкруги, якщо не ваш – не пропускайте». І плюс оця заангажованість на фаворитів така феноменальна, що це просто катастрофа.

– З ким із місцевих футбольних фахівців встигли здружитися, чи футбол – це не про дружбу?

– Нескромно скажу, я в добрих відносинах з головним тренером збірної Таджикистану, узбеком Усманом Тошевим. Підтримую гарні, робочі стосунки з федерацією, всіма колегами з клубів. Стараюся, щоб хлопці в «ЦСКА-Памір» прогресували. А збірні туру – то таке, головне, щоб був результат, задоволення від гри.

варіант матеріалу

Sport Arena запустила блоги. Общайтесь, обсуждайте, спорьте.

Джерело: Sportarena.com

Додати коментар
Или аккаунт Sportarena
Увага

Додати зображення
Оберіть файл
Цитувати
Увага

Ви впевнені, що хочете видалити цей коментар?

Увага

Are you sure you want to delete all user's comments?

Увага

Are you sure you want to unapprove user's comment?

Увага

Are you sure you want to move to spam user's comment?

Увага

Are you sure you want to move to trash user's comment?