Sportarena

Сергій Варламов: Ми нічого спільного з росіянами не маємо, ми українці

Відомий хокеїст - про кар’єру, Олімпіаду, Донбас та перспективи хокею в Україні

Сергій Варламов: Ми нічого спільного з росіянами не маємо, ми українці». Новини спорту

Сергей Варламов, hsl.com.ua

Українець, який у 16 років полетів за океан будувати хокейну кар’єру. Змінив декілька ліг за рік, не потрапив на драфт та все ж підписав контракт з клубом НХЛ. Один з найвідоміших хокеїстів сучасної України – Сергій Варламов в ексклюзивному інтерв’ю розповів про деталі своєї кар’єри,  матчі на Олімпійських іграх, становлення Донбасу, українських гравців та збірну.

– Розкажіть як починалася ваша спортивна кар’єра?

– Коли мені виповнилось 16 років, полетів у Калгарі. Там мене та мого друга зустрів агент, у нього вже були домовленості, хто в яку команду їде, й ми вирушили на перші збори в «Lethbridge Hurricanes», що виступав у WHL (авт. –  Західна хокейна ліга). Там ми були лише в тренувальному таборі. Оскільки нам не було 17 років і ми не могли грати, нас відправили в юніорську команду цього клубу, але туди я так і не доїхав – зламав ключицю і випав на декілька місяців.

Після цього я переїхав в інший клуб та іншу лігу. У Alberta Junior Hockey League (AJHL), там я відновився, недовго грав і знову перейшов. Тепер у Rocky Mountain Junior Hockey League (RMJHL), там вже дограв сезон. Потім мене задрафтували, проте в останній команді я теж зламав ключицю. Наступного року мене обрала команда з WHL «Swift Current Broncos», де я відіграв три роки.

– Наступний етап – перехід до дорослого хокею. Як вдалося підписати контракт з Калгарі, як «вільному агенту»?

– У 17 років ближче до кінця сезону в WHL я пошкодив коліно і не дограв сезон. Цього року я йшов на драфт, але так і не був задрафтований, оскільки пропустив значну частину сезону та і не надто сподобався скаутам з НХЛ. Але мій агент того літа домовився, щоб мене взяли у тренувальний табір Калгарі Флеймс і буквально за декілька тижнів вони запропонували підписати контракт.

– Який на той час був статус України та українських гравців на міжнародній хокейній арені?

– У 90-х нас вважали вихідцями з радянської школи і не було різниці: українець, росіянин, білорус, казах. Всі розуміли, що нас виховала радянська школа тренерів. Пізніше це змінювалось, коли ми говорили: “Ні, ми нічого спільного з росіянами не маємо, ми українці”. Американці ж не могли цього зрозуміти. Наприклад, якщо говорити про американців та про пострадянський простір, перші думали, що є москва, а все решта – сибір. Я звісно перебільшую зараз, але для них пост срср – це тільки москва, можливо, хтось знав про Київ.

– З якого року почалось розмежування між гравцями з пострадянських країн?

– Думаю, з початку двохтисячних. Це був довгий період. Адже вони чули, як ми всі розмовляємо однією мовою. І скільки б ми не пояснювали, що ми різні, вони не розуміли, бо мова одна. Але також вони не розуміли, чим був радянський союз.

Взагалі, на мою думку, для американців та канадців, з якими я грав принципової різниці хто ми не було. Мене майже всю кар’єру називали «комуністом». Я часто питав який з мене комуніст. Вони знали, що для нас це слово образливе, тому й називали.

– Чи багато протягом кар‘єри за океаном ви грали в одних клубах з іншими українцями?

– Зі мною в одній командні грав Ігор Карпенко (авт. –  у команді «Saint John Flames»). Одного разу, коли я був в Сент-Луїсі, на збори Андрій Міхнов приїжджав. Загалом, важко згадати, проте нас було небагато. По суті, було тільки дві хокейні школи: у Києві та у Харкові. Для порівняння: в росії, з якої гравців було дуже багато, школи були ледь не в кожному місті.

– За яких причин опинилися у фарм-клубі Калгарі?

– Насправді причин було багато. Наприклад, коли мене підписували, тренером у клубі був один фахівець, і я йому подобався. Коли прийшов час йти в клуб, то прийшов інший спеціаліст. І йому той стиль гри, який був у мене і у багатьох інших хлопців в інших клубах, не подобався. Йому потрібен був інший. Це не поодинока ситуація. Тоді тебе або міняють, або опускають грати в фарм-клуб.

Сергій Варламов, фото ХК Донбасс

– У Калгарі більшість матчів ви грали в АHL. Були хороші показники, клубо виграв кубок Колдера (за перемогу в AHL). Проте вдалий сезон – не запорука того, що тренерський склад прийме рішення повернути гравця?

– Так, це правда, але мені пощастило. Після того як ми з командою виграли кубок, мене поміняли в Сент-Луїс і я одразу потрапив до команди.

–  Ця зміна клубу пішла на користь вашій кар‘єрі – грали в НХЛ, але потім знову опинилися у фармі. Чого, на вашу думку, не вистачало, аби повернутись в основу?

– Так, не пішло тут. Десь розслабився, день недопрацював, а в НХЛ дуже слідкують за роботою кожного. Я був надто юним для того всього дорослого. Молодий і недосвідчений.

Але в той час не було такої сильної ліги, та й моя кар‘єра, починаючи з юніорської, гарно складалася. Завдяки отриманому досвіду, я й став тим, кого знають. Звісно, якби зараз я повернувся, то багато речей зробив би по-іншому. Проте таких як я дуже багато.

– Наступна сторінка у вашій кар‘єрі – КХЛ. На той момент це було найкращим рішенням?

– Насправді так склалася ситуація в житті. Вже були травми, і коли ти випадаєш на довгий час, повертатись важко. Так і було прийняте рішення переходити грати туди.

 – У 2009-му ви повернулись додому, до Києва…

– Так, я повернувся на декілька місяців. Вийшло так, що у мене не було контракту аж поки в листопаді не підписав з Динамо Мінськ.

– Яким взагалі на той час був український хокей?

– Оскільки я майже весь час грав за кордоном, то дуже з українським хокеєм не пересікався. Втім, за результатами того, що бачу зараз, думаю, з юнаками тренери були надто м’які, і вони надто довго грали лише між собою – не було духу суперництва. Вони завжди грали проти рівних: той, хто був сильнішим – виділявся, але поступово він опускався до рівня тих, кого він до того обігрував. А через декілька років він вже не міг цього зробити, бо команда не прогресувала. В цьому проблема багатьох українських хокеїстів і сьогодні.

«У Донбасі люди хотіли розвиватися, були готові слухати і виправляти всі зауваження, про які ми говорили»

– Донбас. Що можете сказати про організацію донеччан у той період, адже це був високий й класний рівень?

– Було багато амбіцій. Керівництво клубу, тренери розмовляли зі мною навіть про найдрібніші деталі: як повинно бути в роздягальні, що де має знаходитись для зручності, як це має виглядати більш професійно. Я ні в якому разі не беру на себе всі організаційні здобутки Донбасу, але коли мене про щось запитували і просили пораду, я намагався допомогти.

Потім прийшов ще Руслан Федотенко, він почав підіймати це ще на інший рівень, розповідати ще більше. І через що Донбас почав так швидко розвиватись – люди хотіли цього, вони були готові слухати і виправляти всі зауваження, про які ми говорили. Тому клуб швидко почав займати провідні позиції не тільки на льоду, а й поза ним. Це робота з вболівальниками, організація на стадіоні…

Сергій Варламов, фото ХК Донбасс

– Як прийшло усвідомлення, що конкретна гра має стати останньою? Чи готувались ви до неї якось по-особливому?

– Перед матчем я про це навіть не думав. Це якось прийшло під час інтерв’ю, зрозумів, що вже все. Останні місяці я розмовляв з тренерами, що не дам тих 100%, на які вони розраховують, але я їх дам у третій чи четвертій ланці з молодими гравцями. Вони сказали: «Дякуємо за відвертість, тому що ми не хотіли тобі цього говорити, але ми також це бачимо». І я розумію, що вже не можу так швидко бігати, але можу принести користь в іншому.

Не планував закінчувати, думок таких не було, я навіть з дружиною про це не розмовляв. Просто після гри сказав всім, що це був мій останній матч. Команда мене привітала, навіть десь встигли знайти 6-літрову пляшку шампанського, вона в мене дотепер стоїть вдома.

«Хлопці, яким не вдалося потрапити на Олімпіаду, заслуговують такого ж визнання, як ті хокеїсти, що грали на Іграх»

Олімпійські ігри – одна із найважливіших подій у вашій кар’єрі?

– Я в той рік грав у Сент-Луїсі і прилетів всього на дві гри, тому що мої одноклубники тоді виступали за збірні Канади, Швеції, Фінляндії, Америки і відпустити всіх зразу не могли. Я не оцінив Олімпіаду настільки, наскільки мав би. Більшість гравців, які були в тій команді, пройшли етап відбору і переживали те відчуття, коли могли не потрапити на Ігри. Завдяки ним я взагалі зміг там опинитись. А ті хлопці, яким не вдалося поїхати, заслуговують такого ж визнання, бо вони були частиною команди, яка здобула право для України грати на Олімпіаді.

А тоді за Україну на Іграх грали Руслан Федотенко, Олексій Понікаровський, Дмитро Христич, Валерій Ширяєв, Сергій Климентьєв. Всіх важко назвати, але їх прізвища одразу згадуються. Найцікавіше те, що всі, хто був в НХЛ, всі приїхали.

– На вашу думку, що зараз потрібно Україні, аби вийти на рівень ОІ знову?

– Перш за все, варто почати з дітей. Федерація має займатись дітьми, а не дорослими, які вже являють собою щось як гравці. Треба займатись тими дітьми, яких вже можна навантажувати, думаю, років з 11 до 15.

– А якщо уявити дрім-тім з усіх теперішніх українських гравців. Чи є у них шанс?

– Думаю, шанс є завжди. Будь-який матч починається з 0:0. Якщо хлопці викладуться і зіграють свій найкращий хокей, який необхідний аби потрапити на Олімпіаду, то ми могли б це зробити знову.

Сергій Варламов (№12), Руслан Федотенко (№26), Олексій Понікаровський (№9), iSport ua

«Федерація хотіла вписати свої прізвища у список тих, хто створював лігу»

– У 2021 році під час ще осіннього конфлікту між ФХУ та УХЛ ви обіймали посаду генерального директора Української хокейної ліги. Тобто були в епіцентрі тодішніх подій, коли гравці відмовились від виступів у збірній й написали відкритого листа. Зараз, коли пройшло вже багато часу й пріоритети змістились, розповісте, що сталося? Каталізатором конфлікту між Зубком та УХЛ справді була кількість легіонерів?

– Проблеми насправді були різними. Основне було те, що функціонери з ФХУ, по-перше, займались тим, чим їм не треба було займатись – тобто професійним хокеєм. Неважливо на якому рівні, але у нас був професійний чемпіонат, і він ставав лише сильнішим. Разом із командою УХЛ ми багато змогли зробити для українського хокею та наших гравців. Ніхто не вірив, що ліга проіснує стільки років, всі ставили, що один сезон і не більше.

Федерація хотіла вписати свої прізвища у список тих, хто створював Лігу. Що було абсолютною неправдою і до цього вони стосунку не мали. Мета існування будь-якої спортивної федерації – підготувати гравців, які виступатимуть професійно та збірні команди. Приватна ліга – можливість для гравців заробляти гроші, адже для них це професія, яка забезпечує їхню родину.

– А далі розпочинає існувати Суперліга. Як вдалось за такий короткий проміжок часу організувати якісний чемпіонат?

– Над ним працювала та ж команда, яка створювала УХЛ. Ми брали напрацювання УХЛ. Це буде перебільшено і дуже спрощено, але можна сказати, що ми просто змінили назву. Роботи було зроблено дуже багато, хоча й зі сторони може здаватись, що це не так.

– На вашу думку, це все можна було вирішити спокійно, тобто без розділення УХЛ?

– У якийсь момент все пішло не так. Я знаю, що домовитись намагались. Ніби навіть на словах це вдалось, але потім щось відбулося, і все прийшлось розірвати.

Проте при спільній домовленості ніхто не відкидав можливості, що могло відбутися б об’єднання, якби дотримались всіх обіцянок. Але важко думати про хокей, коли у твоїй країні повномасштабна війна.

– Як би ви оцінили розвиток хокею в Україні за останні роки, навіть попри внутрішні конфлікти? Чи був в нас шанс на посилення не лише ліги, а й кожного її виконавця?

– Звісно шанси були. Та я завжди всім гравцям говорю: поки молодий варто пробувати свої сили у сильніших чемпіонатах, додому завжди можна повернутись. Але якщо ти й їдеш кудись, то викладатися там треба не те, що на 100, на всі 200 відсотків, щоб стати кращим. І коли ти повернешся, то точно допоможеш одному, а то навіть двом молодим гравцям стати кращими. Тоді вони продовжать цей цикл зміни поколінь.

– Багато гравців збірної України з тих, хто виступав в наших клубах, продовжать кар‘єру за кордоном. Це плюс для збірної, бо підійме індивідуальний рівень гравців, та як це вплине на український хокей?

– Добре, що виїжджають, що є можливість грати. Головне, щоб вони розвивалися та добивалися результатів. Потім, коли буде кінець сезону і треба буде скликати збірну, вони будуть в найкращій формі і будуть представляти синьо-жовтий стяг на міжнародній арені. Вважаю, що навіть якщо 10 людей зможуть закріпитися десь у Європі – то це вже половина складу. Другу вже можна буде зібрати з гравців цьогорічного чемпіонату, яким і передадуть досвід, отриманий за кордоном.

«Залишається вірити, надія помирає останньою»

– За останні роки хокей почав ширитись серед вболівальників. Проте зараз більшість улюблених клубів не виступатиме. На вашу думку, як це вплине на популяризацію хокею як виду спорту і, можливо, менше дітей займатиметься ним тепер?

– Дітей так само будуть водити й віддаватимуть займатись хокеєм. А для клубів, що гратимуть у цьому сезоні, з’явилась ще одна ніша: зацікавити вболівальників, у яких немає тепер улюбленої команди. Тепер це справа власне команд, щоб переманити собі авдиторію.

– Вже відомо про відсутність таких клубів як Донбас, Краматорськ, Маріуполь, новостворений Альтаїр. Скільки для нас це років назад?

– Перша цифра, яка спала на думку – 5 років.

– І, на Вашу думку, чи є можливість, що умовно через сезон, два, п’ять Донбас повернеться?

– Дуже сподіваюсь на це. Залишається вірити, надія ж помирає останньою. До цієї теми повернемось, коли закінчиться війна, тоді вже можна буде й про майбутнє говорити.

Лілія Брезгунова

варіант матеріалу

Оперативное видео самых важных и красивых голов в нашем канале в Телеграме

Джерело: Sportarena.com

Рейтинг записи: 12345


Рейтинг букмекеров
#букмекерописаниебонусоценкасайт
1 Фаворит обзор 10 000₴ + 300 FS
5
РЕГИСТРАЦИЯ
Или аккаунт Sportarena