«‎Для нас це війна тисячоліття». Професійні легкоатлети та учасники Олімпійських Ігор на захисті України

24 лютого о 4-й годині ранку в Україні розпочалася повномасштабна війна, де головним агресором, як і попередні 8 років, виступила росія. У перші ж хвилини ворог знищив частину української військової інфраструктури: склади, аеродроми та телевежі. А також проник на Чорнобильську АЕС, захопив деякі райони Херсона та острів Зміїний. Саме з цього моменту життя кожного українця поділилося на До та Після.

Цього ранку люди приймали різні рішення. Хтось вимушено покинув рідне місто. Хтось почав створювати волонтерські організації. Інші пішли у територіальну оборону. Стороннім не залишився ніхто. Зокрема, й українські легкоатлети.

Чоловіки та хлопчаки, чиї фізичні можливості кратно вищі за можливості звичайної людини, взяли зброю в руки, щоб захищати Україну. І сьогодні ми хотіли б поділитися історіями та думками наших професійних бігунів. Розповісти про те, як і з яких міркувань вони змінили шиповки та коротку форму на автомати «‎Калашникова» та військові берці.

Юрій Кіщенко, багаторазовий чемпіон України з бігу на 800-1500 м, МСУ, військовий

– Зараз я неймовірно натхненний та гордий тим, як наш народ став справжньою нацією. Як держава в одну мить змінилась, перебудувалася та об’єдналася. Але мені жаль, що все це сталося такою дорогою ціною для нас — втраченими життями героїв, дітей та зруйнованими містами. При цьому з кожною смертю наших воїнів чи мирних жителів українська сила та лють тільки збільшується. 

– Ми знаємо, що ви самостійно пішли на службу, не дочекавшись військового заклику. Зараз вже 23 день війни і напруження зростає, чи не жалієте, що обрали такий шлях? 

– Ні, жалю немає і не може бути. Ми в себе дома, я відчуваю себе добре та буду боронити до переможного кінця. Рахую, що спортсмени мають бути прикладом для багатьох, адже ми фізично та морально підготовлені до стресових ситуацій. І який би не був це день за рахунком — те, що таке відбувається не лізе ні в які рамки моралі та людяності. Особисто в мене відчуття повного нерозуміння — за що воюють російські військові? Це питання не пропадає з першого дня війни. Дуже сподіваюсь, що після нашої перемоги, кожний окупант зрозуміє, що вони наробили, та що поводили себе не краще нацистів. Але, гадаю, що повернуться орки в цинкових трунах та у державу, якої по суті вже не буде. Це буде зруйнована країна, як морально, так і фінансово. 

– В спортивній тусовці вас називають «‎Ходяча Вікіпедія»‎, тому як гадаєте, коли війна закінчиться і що стане приводом цього кінця? 

– Гостро стоїть питання часу. Часу, щоб санкції та труднощі торкнулися фінансів, «‎холодильника»‎ та «‎телевізора»‎ кожного, хто підтримував та замовчувався під час путінського режиму. Наш народ розуміє ціну свободи слова та вибору. Для українців та всіх жителів України, незалежно від національності — це не просто слова. Ми проходимо складний шлях становлення нашої держави. Ціна цього дуже висока і вона буде тільки зростати. Але для нас це війна тисячоліття, всю нашу історію Україну намагалися знищити, залякати, переселити, заморити голодом. І наразі Україна має історичну подію, у котрій ми зобов’язані перемогти. І я знаю, що карта вже розкладена так, що ми без варіантів переможці цього поєдинку. Сподіваюсь, що все закінчиться найближчим часом. Головне зараз, щоб українці не падали духом, робили свою роботу і тоді все піде швидше.

Микола Нижник, олімпійський марафонець, МСМК, володар національних рекордів України, військовий

– Я був у Кенії, коли все почалось і міг залишитись там, або поїхати в будь-яку іншу країну, а моя дружина приїхала б до мене. Але ми обрали залишатися в Україні до кінця війни. До України я повертався цілеспрямовано, перервавши свою підготовку в Кенії, на яку витратив вже пристойну суму власних коштів. Довелось поки спорт поставити на друге місце, бо в пріоритеті наразі маю обов’язок, як громадянин України стати на захист своєї землі.

– Як розпочався ваш перший день війни? 

– Із дзвінка дружини. Приблизно в 05:20 вона говорила, що чує потужні вибухи неподалік нашого будинку в Броварах. Я спочатку не міг повірити, що це повномасштабна відкрита війна росії проти народу України і думав, що ці вибухи це локальна диверсія. Але вже на протязі 30 хвилин з’явилась офіційна інформація, що почалася війна. Будучи на великій відстані я без паніки думав, в яке місце в Україні краще переїхати дружині. Пам’ятаю, що перші два дні дуже мало спав і сильно боліла голова, бо буквально не міг ходити. Коли ти далеко і від тебе нічого не залежить і ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію — це не просто. 

– Як вважаєте кожен має захищати державу чи треба діяти у своїх інтересах? 

– Наразі, коли я тут і маю зброю в руках, думаю, що кожний повинен діяти по своїй ситуації, в першу чергу забезпечити безпеку своїм рідним. І в такий час обов’язково ставати до захисту України.

Олександр Мокляк, КМС, багаторазовий призер чемпіонатів України, масажист Збірної України, військовий

– Декілька днів до початку війни ми у моєму воєнному підрозділі, де я служу вже близько року, відпрацьовували навчально-бойову тривогу. Сенс в тому, щоб протягом 1.5 години після сигналу прибути у частину з тривожними рюкзаками і по формі. Але 24 лютого все було інакше. О 05:03  я прокинувся від вибухів і спочатку не хотів вірити, що це ракетні удари, але прийшло повідомлення — «‎Бойова тривога»‎. Зібрався, прибув вчасно та з усіма отримав зброю. Саме там зрозумів серйозність ситуації, але страху не було, у думках тільки читалася ранкове повідомлення — «‎ТРИВОГА»‎. Одразу для себе прийняв рішення захищати країну незалежно від обставин, оскільки рахую себе патріотом і відчуваю, що мій обов’язок — боронити державу. 

– Нам відомо, що 23 дня війни ви живете у дуже скромних умовах та майже не спите. Наскільки це важко фізично? З чим би порівняли ці відчуття? 

– З самого початку я дав собі установу — відключити інстинкт самозбереження. Хвилювання перейшло в фазу — головне, щоб з рідними все було добре, а я залізний Джон — витримаю. Далі почалися наряди та патруль. Психологічно стало веселіше, оскільки відчув, що приношу користь. При цьому був жорсткий дефіцит сну і робота в режимі автопілот. Але для мене це не нове, хіба що боєкомплект, броня і автомат ще зверху. Умови і справді скромні, але до цього також був готовий, бо часто мандрував і спав там, де можна заплющувати очі. Взагалі, організм — дивна штука, він адаптується до всього. І навіть коли, є можливість відпочити — він не засинає. Це можна порівняти з відчуттям, коли ти швидко побігав ввечері, а вночі намагаєшся заснути, але твоє серце відмовляється і б’ється так сильно, як це можливо. 

– Що окрім перемоги мотивує вас кожного дня терпіти дискомфорт та не здаватися ні фізично, ні морально? 

– Коли я уявляю, в яких умовах працюють хлопці на передовій, то відразу бадьорю себе, бо в мене курорт порівняно з ними. Часто думаю, що хочу робити більше і відчуваю сором, що я в тилу, а не на передовій. Але така специфіка мого підрозділу. Також дуже підносить перемоги наших.

Іван Лосєв, олімпійський скороход, МСМК, багаторазовий чемпіон України, учасник міжнародних змагань, військовий

– Коли я зрозумів, що почалася війна — я був у шоці. Одразу став думати, як убезпечити мою родину, близьких та рідне місто. Звичайно, підготовка до усіх змагань пішла на другий план. У перші дні мав сильну внутрішню напругу та відчував, що будуть серйозні сутички з ворогом. Тому брати зброю в руки було більш вимушеною мірою захисту, адже я не на контракті в армії, а просто виступаю за спортивний клуб ЗСУ. Але вважаю, що наразі найголовніші змагання — це захист України від ворога. Тому — я в берцях. 

Василь Собуняк, КМС з бігу на 3000 м, учасник чемпіонатів Європи, чемпіон України, військовий. 

– Літом, одразу після чемпіонату Європи, я почав збирати документи для того, щоб вступити у військовий підрозділ. Це дало б мені можливість отримувати винагороду у вигляді заробітної плати за мої старання і сприяло би комфортним тренуванням і відсутності хвилювання за фінансове положення.

2 лютого я заступив на військове навчання, яке так і не встиг завершити, бо вже 24 розпочалась війна і нас всіх викликали до підрозділів. 

– Чи були готові до такого повороту подій та нового статусу — військовий? 

– До того, що візьму зброю до рук, чесно кажучи, не був готовий. Навіть враховуючи ситуацію на сході, не думав, що війна прийде на всю Україну так швидко і неочікувано. Але я прохожу службу не в ЗСУ, в іншому воєнному підрозділі і ми перебуваємо в достатньо спокійному місці. І я дякую Богу, що не бачив тої справжньої війни, яка відбувається в гарячих місцях нашої країни. Тому мені вдається бути більш менш спокійним. Також допомагає наш колектив. З хлопцями підтримуємо позитив та намагаємося не думати про погане.

Ці легкоатлети далеко не всі, хто наразі одягнений в військову форму та стоїть на захисті України. Багато наших спортсменів знаходяться у різних містах країни, де немає зв’язку та можливості поспілкуватися. Один з таких сміливих героїв — Дмитро Ковальчук, Майстер Спорту з бігу на 800 м, тренер та чинний спортсмен. Він на передовій і вже декілька днів, як бореться з ворогом у ближньому бою. 

Але, хто б де не був з цих хлопців, спортсмени вони чи ні. Тренера чи робітники ФЛАУ. На передовій чи у тилу. Вони — Герої, вони — Переможці, вони — Захисники. І ми дякуємо кожному з них за відданість, патріотизм та нездоланність духу. 

Ірина Довгуша