Sportarena

Виграти Лігу чемпіонів 7 разів? Після Барси в 42 роки – в Бундеслігу? Això és possible!

Нарівні з Хаві, Ін’єстою та чоловіком принцеси: наш співрозмовник – Андрій Щепкін із Нової Каховки, який побив рекорд гандбольної Ліги чемпіонів

Найтитулованніший український гандболіст Андрій Щепкін - про Барселону, Каталонію, збірну країни та коронавірус

Андрей Щепкин, фото - handbollskanalen.se

Уявляєте відчуття, коли можна зробити інтерв’ю з Хаві, Ін’єстою або Мессі? Ось чимось таким я, футбольний журналіст, перейнявся, коли спілкувався з Андрієм Щепкіним. Він – справжня легенда гандболу. Сім разів вигравав Лігу чемпіонів, більше всіх – і цей рекорд досі не побито. У складі гандбольної Барселони видав найпотужніші 13 сезонів, потім повісив кросівки на цвях – і в 42 роки повернувся на рік на прохання німецького Кіля, з яким теж виграв головний трофей ЄГФ! І потім погодився ще на сезончик допомогти Барсі.

Наше інтерв’ю – з Андрієм Щепкіним із Нової Каховки. Він ледь не загинув у юному віці, пережив важкі травми, їхав із СРСР у невідоме на агентському бусику – і став легендою європейського і світового гандболу. Його ім’ям у Каталонії названо гандбольний спортивний комплекс, а в Барселоні справжні «кулес» шанують його на рівні з футбольними Мессі і Кройффом, баскетбольними Солосабалем або Наварро, футзальними Торрасом або Кака.

Батько приїжджав до лікарні зі мною попрощатися, лікарі говорили: «Може, через років зо два зіграєш», а я вже через місяць повернувся до тренувань

– Гандбольні міста в Україні – це Запоріжжя, Київ, Бровари. А як ви пробилися у великий спорт з Нової Каховки?

– Я навчався в 7-й школі на селищі Східному (нинішній Таврійськ). У той час у школі були тільки два види спорту – гандбол і легка атлетика. Мій брат, старший на п’ять років, грав у гандбол, і зрозуміло, що вибрати цей вид спорту мені було неважко. Перший наш тренер, Василь Самойленко, був досить харизматичним персонажем – їздив на «Яві», ходив по школі, дітей збирав… На своєму молодому ентузіазмі підняв гандбол в школі так, що у нас був досить-таки хороший рівень, грали на першостях міста, виділялися… Мета в житті була – вибитися в люди, здобути вищу освіту. Василь Михайлович мені завжди говорив: «Андрію, гандбол тобі допоможе, а якщо у тебе буде зріст два метри, то я обіцяю тобі, що ти потрапиш до вищого навчального закладу без іспитів». Так і вийшло: я вимахав до 210 см і вступив на навчання саме завдяки спорту.

– І як ви росли? Одразу стали таким високим?

– Я завжди був такий, не було у мене періодів витяжки. Була фотографія з дитячого садка – я там такого зросту, як вихователь.

– А батьки ваші – спортивні люди?

– Ні, але вони хотіли, щоб у дітей все було добре, хоча часу на відвідування тренувань та ігор не вистачало. Мій батько працював різноробом, був на хорошому рахунку, досить-таки хороший працівник. Сусіди називали його «Кулібін» – його винаходи полегшували життя сільським мешканцям. Коли мені було 11, мама померла, тяжко хворіла, і нас з братом тато виростив. Він нам душу всю віддав… Я один раз сказав: «Все, тату, кидаю гандбол, не хочу» – не знаю, щось у мене було таке, занепад якийсь, а він мені каже: «Ти що? Ні в якому разі. Це тобі в житті допоможе». Ось це давало мені єдину підтримку, він в мене завжди вірив.

– Дуже складний момент для будь-якого молодого спортсмена – коли потрібно їхати з рідного міста. Які у вас були варіанти?

– Мене покликали до Київського спортінтернату. Для тих хлопчиків, які грали в гандбол, КСОШСІП, Київська загальноосвітня школа-інтернат спортивного профілю – була мрією. І коли мені сказали, що мене запрошують туди, я подумав, що вже досягнув всього у житті. Звичайно, залишити батьківський дім було дуже важко. Я перший місяць проплакав, а потім мене з інтернату було важко витягнути, так добре мені там було ці два роки.

– Був попит на високого випускника спортінтернату?

– Два роки я був в інтернаті, потім, коли закінчилося, були, звичайно, пропозиції їхати в Москву – в МАІ. У Кунцево звали, щодо СКА (Київ) були розмови. Наше покоління, випуск 1963-64 р.н., пішов у команду київської Сільгоспакадемії. Мій друг Віталік Шевчук і мене туди запрошував.

Я був молодшим за інших, треба було ще рік в інтернаті відучитися. Але, зрозуміло, я теж нагострив лижі в академію, до друзів. Григорій Черниш і Леонід Гонштейн говорили: «Поки молодий, ти повинен награтися, давай до нас». Звичайно, я так і зробив. Пішов я в сільськогосподарську академію. А в останній мій рік в інтернаті я дуже сильно захворів – сепсис крові, вже з життям подумки прощався…

– Як це сталося?

– У мене був фурункул на коліні, і потім, напевно, гній потрапив в кров, і це дало ускладнення на серце. Пощастило, що Василь Чортов, наш тренер в інтернаті, мені допоміг. Якби він не потягнув за ниточки, за які треба було, може, ви б зі мною зараз і не розмовляли. Він підняв усіх лікарів в Києві, тому знайшли в мені цей стафілокок, знайшли мені плазму, швидко все зробили… Він мене і врятував, цей Василь Чортов.

Пам’ятаю, лежу в 5-й інфекційній лікарні в Києві, мені дуже погано. Відкриваю очі – батько стоїть. Я кажу: «Батя, що ти тут робиш?». «Та, ось, приїхав тебе відвідати, синку …» А потім зізнався: «Мені подзвонили, щоб я приїхав з тобою попрощатися».

Я був в такому важкому стані, що в підсумку 4-5 місяців в лікарні провалявся (в центрі міста, на Хрещатику, велика така лікарня була, дуже серйозна на той час). Виписуючи, мені лікарі сказали: «Ще два роки не можеш спортом займатися. Потім, десь через рік, ми скажемо, щоб починав трошки ходити, підтюпцем і, може бути, коли-то повернешся в гандбол». Для мене це був такий удар, як холодною водою облили…

Я ж закінчую інтернат, а це було десь навесні, скоро випускні іспити, а мені не можна тренуватися… Тата-мами поруч немає, нікому за мною стежити, а мені ж хотілося грати. Місяць пройшов, я виписався з лікарні. І хоча всі знали, що мені не можна тренуватися, я беру кросівки, беру форму, приходжу на тренування. Тренер каже: «А ти що тут робиш?». А я такий: «Мені лікарі сказали, що це була помилка, вже можна тренуватися», – «А, ну добре, тренуйся!». Ось так я обдурив тренерів в інтернаті і почав тренуватися.

Тренувався собі, а потім вже пройшло місяців три, вони вже самі проконсультувалися у лікарів, кажуть: «Так це ж неправда!». А я кажу: «Я ж тренуюся, і нічого страшного!». Якби поруч були батьки, може, і не дозволили б. А так я ризикнув життям, і пощастило, що десь молодий організм витримав. Словом, все я надолужив і встиг перейти в команду сільгоспакадемії. Але зараз, звичайно, це інакше сприймаєш, нікому не раджу так «в рулетку» грати.

Першим завданням в ЗІІ було… помити машину тренера

– Команда сільгоспакадемії – хоч і студентська, але вже доросла…

– Коли я вже приїхав в сільськогосподарську академію, тренер мені каже: «Дивись сюди, ти будеш тільки нападати! Щоб тільки в атаку, на захист не бігав. Можеш іти пішки і на лавку, – там потрібно ж змінюватися, захист-напад, – Але якщо ти будеш бігти, ти не будеш грати». Мені не дозволяли бігати швидко. Півтора сезону я відіграв, так і став гандболістом.

– Яка освіта у вас була? І чи здобували ви її або, як водиться в спорті, «отримували»?

– Іспити я здавав достроково. Були книжки такі: «Хімічний захист рослин», підручники важкі. Сільгоспакадемія вся ж на фізиці, хімії, біології. І я ось ці книжки знав напам’ять, а там по 600 сторінок було в кожному томі. Потім приходив на іспит і без підготовки його здавав.

– І в чому секрет?

– Ми ж були в Голосіївському лісі, а тренувалися на Лівому березі. Загалом, поки їхали до Московської площі на 38-му автобусі, потім трамвай – десь години півтори, і я книжки зубрив за цей час.

– А як спортивні успіхи?

– Ми думали, що через два роки вже вийдемо в Вищу лігу, але нічого не виходило, то трошки вже ентузіазм впав. І тут Запоріжжя: головний тренер ЗІІ Семен Іванович Полонський мені дзвонив кожен місяць: «Андрію, давай, приїжджай». Я спершу відмовлявся, але в березні 1984 року, коли вже був на другому курсі в сільгоспакадемії, раптом зрозумів, що якщо не зараз, то ніколи. Ось таке відчуття до мене раптово прийшло, розумієш? Я беру сумку – все, що у мене там було, і йду на залізничний вокзал.

Поїхав додому, поговорив з батьком, і прямо з Нової Каховки відправився в Запоріжжя. 4 ранку, порожнє місто. Що робити? А біля вокзалу був кінотеатр, о сьомій годині ранку починався перший сеанс. Я в кіоску купив докторської, поїв ковбаси прямо на ящику за кіоском, потім пішов в кіно, відсидів сеанс. Під’їжджаю на трамваї адмінбудівлі ЗІІ і дзвоню начальнику команди: «Слухай, я Щепкін, я в Запоріжжі». Він такий: «Як у Запоріжжі?» – «Та ось, приїхав, хочу у вас грати». Він: «Ну, давай, приїжджай туди-то». Я під’їхав, він мене на машині забрав, відвіз мене на базу на Хортиці, дали мені там номер… Ось так ось я потрапив в Запоріжжя.

– І як вас прийняв Семен Іванович?

– Полонський до мене дуже добре ставився, я йому дуже вдячний. Хоча знайомство наше відбулося дуже незвично. Пам’ятаю, мене того ранку привезли, а наступного дня вже було тренування. Я виходжу, а Полонський мене кличе: «Будеш машину мити. На, – каже, – відро, ганчірку». Я кажу: «Семен Іванович, я вас дуже поважаю, знаю, хто ви такий, але я вам машину мити не буду».

Так я заслужив його повагу. Раніше, коли ти салагою приходив в команду, то і м’ячі підносив, дідівщина була, розумієш? Не так як в армії, але було… І раз я, тільки в команду прийшов, себе поставив, то, значить, відбувся як особистість. І далі Семен Іванович вже мене любив, я йому завжди буду дуже вдячний. Він зараз в Канаді живе, якщо ці рядки читає – великий уклін йому.

– Який колектив там був в ЗІІ?

– Хороший. Я відіграв у ЗІІ 8 років, був капітаном команди, поки не пішов звідти. Були хлопці, хто молодим протегував – як Жора Зубков, він таким і залишився. Пам’ятаю, їдемо в поїздку, він підходить: «А ну, молодий, іди сюди. Що везеш?». А я такий: «Це, те, те». «Ні, – каже. – Вези це, це, це». У нас же досвіду не було. Ми грали в європейських кубках, ось і везли ікру, сувеніри, щоб потім це все продавати за кордоном… Зараз соромно розповідати, що було в нашій совдепії. Трішки несолідно ми себе вели. Але таке було життя.

– А органи, які супроводжували команди, втручалися в процес чи не заважали?

– Так, звичайно, завжди в делегації були “керівник” і представник органів. Пам’ятаю, зі збірною поїхали в Ісландію, о четвертій годині ранку сідаємо на автобус, а якийсь непоказний чоловічок нам роздавав брошурки – я взяв. Дивлюся – російською мовою, все релігійне. Ну, почитав, але мене релігія ніколи не цікавила, і зараз не цікавить, я переконаний атеїст, тож і викинув брошурку.

Тільки приїхав в Запоріжжя – дзвінок: «Здрастуйте. Щепкін Андрій?». – «Так». – «Можна з вами зустрітися?». – «Ну давайте». Зустрілися. Питають: «Це правда, що коли ви сідали в автобус, був такий-то чоловік, роздавав брошурки?». Відповісти «ні» було б ще гірше, вирішив, буду правду-матку рубати. Кажу: «Так». – «Як він виглядав?». – «Ну, з бородою такий…». – «А хто брав ці брошурки?». – «Та я, – кажу, – взяв, подивився, мене це не цікавить, я викинув». Він каже: «Ну добре». Записав акт, каже: «Підпишись». Ну, а підписатися треба, я ж сказав правду… Підписався.

А потім він мені каже: «Ми знаємо, як ви їздите, чим там займаєтеся… Ікра, горілка – це нас не цікавить. Головне, щоб ви не везли, – це він мені пораду дає, молодому, – долари, антирадянську і релігійну літературу, порнографію. А на все інше ми очі закриваємо».

Ось так воно було. Он, Льоша Беренштейн – це був феномен, свій хлопець, це був мозок запорізького і радянського гандболу. Через «п’яту графу» йому не давали виїжджати. Якби він був не Беренштейн, а Іванов, він би і в збірній грав, і всього добився б, і на Олімпіаду поїхав би. Він постраждав від цієї системи, не зміг у своїй спортивній кар’єрі всі можливості використовувати.

Зачитав лист на захист тренерів збірної. У підсумку залишився поза складом на «золоті» Олімпіади

– Але й ви теж не змогли повністю реалізуватися тоді: Олімпіада-88, Олімпіада-92 відбулися без вас… Чому так сталося?

– Це була інша історія. Поїхали ми в Чехословаччину, а збірну тоді тренували легендарні Євтушенко і Миронович. А в збірній якраз тоді хотіли поміняти владу. Взимку 1991 було зібрання представників усього гандболу Радянського союзу в Москві, готель «Росія». Євтушенко вже знав, що хочуть щось прокрутити. І ми, всі п’ятнадцять збірників, підписали лист і відправили нашу думку в Федерацію гандболу Союзу, що ми не хочемо, щоб тренерський склад змінювався, Євтушенко і Миронович нас влаштовують, у них блискучий тренувальний процес, контакт із гравцями. Це була дійсно наша думка, нас ніхто не змушував, могли б і не підписати. І кажуть: «Хто повезе лист?» Вибрали трьох – Нестеров, Лавров і я.

Перший день конференції пройшов, питання не піднімали. Хлопці поїхали, на другий день я залишився один, сидимо з Євтушенком. Закінчується зібрання – «Ну все, до побачення». Тільки зібралися йти – один піднімається, каже: «Тут у нас така є думка – ми хочемо поміняти тренерський склад». І Євтушенко каже: «Понесеш лист?». Я кажу: «Звичайно». Я взяв лист і зачитав його на тих зборах. У підсумку на Олімпіаду-88, де наша збірна стала чемпіоном, мене не взяли. Через це, не через це… Я говорю те, що було.

А те, що я не поїхав на Олімпіаду в Барселону, це вже була думка Максимова та Мироновича. Я ніколи на них не тримав зла, це було їхнє рішення, вони викликали інших хлопців. Андрій Барбашинський, якого взяли лінійним, до речі, дуже добре відіграв той турнір.

– Поразка у фіналі чемпіонату світу 1990 року. Що ж трапилося зі шведами, чому результат – 27:23?

– У шведів не було шансів. Якби тоді хтось зробив ставку, зі ста один поставив би на шведів. Ми вже начебто стояли на п’єдесталі, піднімали кубок, розумієш? Ми всіх обігравали, поїхали на чемпіонат світу, не напружуючись, “робили” суперників на 10-15 очок… А шведи зовсім інакше до нас поставилися, зіграли на вольових якостях і спортивному самолюбстві. Вони дуже добре відіграли. Були, звичайно, моменти – суддівство, скажімо так, не дуже сприятливе… Але треба визнати, що хороший шанс виграти чемпіонат світу ми втратили. Шведи після цього чемпіонату світу вийшли на перші місця в гандболі. Гарне у них було теж покоління.

– Як вам гралося в збірній СРСР, де було більше білоруських і російських гандболістів? Ви були одним з небагатьох українців…

– Юра Гаврилов трошки пізніше прийшов. Раніше Саша Сокол грав, його ще в 1986 році викликали в збірну. Коли я прийшов, Саню вже не залучали. Я трошки «пізнім» був гравцем, вже десь у 26-27 років у мене стався переломний момент. І в збірній Радянського Союзу я тоді ще не розкрився. Звичайно, п’ять років у збірній – для мене було великою честю, і у мене там залишилися хороші товариші і напарники. Але головні свої спортивні досягнення я пов’язую із Барселоною. У Союзі, звичайно, був хороший етап моєму спортивному житті, але мої спортивні досягнення і ім’я, яке я собі зробив – це вже Барселона.

– Яким запам’ятався вам тренерський тандем збірної?

– Спартак Миронович – для мене це людина, яка зробила революцію в гандболі. До нього гандбол був іншим: повільний, не такий тактичний. Миронович все це з голови на ноги підняв. Коли він набрав пацанів 59-60-го року і виграв з ними три Кубки чемпіонів, чемпіонати Радянського Союзу, на цій базі будувалася збірна СРСР, вся методика і підготовка – на ньому.

– А як вони з Євтушенком працювали в збірній?

– Євтушенко був хорошим мотиватором, організатором. Ми його називали «папкою», він за нас все організовував, переживав. Було так: методика вся – це Миронович, організація – це  Євтушенко.

Сідаючи в фургон агента, навіть не знав, куди мене везуть

– А як взагалі ви в Іспанії опинилися? Непроста справа для радянського спортсмена…

– Тоді всі хотіли виїхати за кордон. І вийшла така постанова, що після 28 років можеш виїжджати. Першими з гандболістів виїхали Ганін, Риманов, Васильєв … Всі інші вже на валізах сиділи. І я теж.

Так ось. Сиджу я в Запоріжжі, дзвонять люди: «Бери сумку, приїжджай до Москви, подивимося, що з тобою можна зробити». Приїжджаю – поселили мене в якійсь квартирі, як ніби пересадочний пункт. Сидимо я, волейболістка, і гандболіст Андрій Бичихін. Каже мені агент: «Куди хочеш їхати?». -«Яка різниця? Хочу просто звалити». Він каже: «Є або Німеччина, або Іспанія». Кажу: «Куди завгодно». Він каже: «Добре». А потім приходить і каже: «Все, їдеш в іспанське посольство, візу ставити». У ті часи в документах було два пункти: «Виїзд з …» і «Виїзд до …». Так ось, цей «Виїзд до …» було іноді важче, ніж візу, поставити. Маразм наш, знаєш? Але у них там все було налагоджено. У ті часи в Союзі, все, що не вирішувалося за маленькі гроші, вирішувалося за великі. У той же день вже віза була у мене. Ось так я і звалив з Совдепу.

Я навіть і не знав, куди буду їхати. Не боявся нічого… Сіли у літак, потім у якийсь фургон, вийшли – а це Більбао. Іншим хлопцям сказали, куди їх відправлять, а мені кажуть: «Ти поки сиди тут, нічого не знаю. Завтра скажу». Наступного дня прийшли – кажуть: «Тобі в Малагу», за тиждень мені зробили документи. Це була команда Марістас де Малага. У ній я і дограв пів сезону 1991/92 з початку грудня до кінця чемпіонату. Відіграв непогано, тому що далі мені сказали, що з’явилося запрошення в команду кращого рівня – в Авідеса Алзіра (Валенсія).

Розповім тобі анекдот, хоч і сумний. Перша моя доросла команда Сільгоспакадемія – пішов я, вона на наступний рік припинила своє існування. Потім я поїхав в ЗІІ, команда історична, їй років 50 було, на той час провідний клуб. Поїхав з ЗІІ – на наступний рік ЗІІ припиняє своє існування. 30 листопада, як зараз пам’ятаю, вилітаю з Москви в Мадрид, а 26 грудня розпався Радянський Союз, прапор спустили з Кремля. Країни, яку я залишив, не існує. Їду в Малагу – команда за нашими мірками середнячок. Їду до Валенсії – на наступний рік команда Малаги припиняє своє існування. Я прибуваю до Валенсії, грали на Кубок Європи, хороша, солідна команда. Мені надходить пропозиція їхати в Барсу – команда Валенсії припиняє своє існування. Такий прямо злий фатум.

Але потім я знайшов Барселону, це була любов на все життя.

– Після дефіциту, порожніх полиць і «аматорського спорту», ​​ви потрапляєте в капіталістичну країну, де треба рахунок в банку відкрити, агента свого знайти, контракт грамотно підписати. Як ви ці перші роки в Іспанії пережили, хто вам тоді допоміг, а хто завадив?

– Допоміг хороша чоловік, мій представник – Хуан Бергара. На ті часи моя ставка в Малазі була десь півтори тисячі доларів. Але я їх не отримував, тому що не платили. Збирали по копійчині, щоб купити поїсти. Коли приходив аванс, ми такі були щасливі!.. А що нам треба? Я, дружина, ще одна дитина у нас була… Могли піти на пляж, купити їжу без черг. Про труднощі не думали. Були теж важкі часи, ну так, перебивалися…

І ось, не без допомоги Хуана, вже коли я їхав з Малаги, нам раптом заплатили все відразу. Всю зарплату за 3-4 місяці, що затримували. На ті часи це такий скарб, що, здавалося, можна закінчувати із гандболом. Квартира в Запоріжжі коштувала, мабуть, як моя місячна зарплата. Приїхав на батьківщину, кому міг – допоміг, ось тоді вже зрозумів, що спорт – це не «за так». Потім повернувся до Валенсії, потім переїхав до Барселони… Уже тоді прийшло усвідомлення, що ти – професійний спортсмен.

– От кажуть, що чемпіонат Іспанії з гандболу – це Барселона і п’ятнадцять інших команд. Все вірно?

– Тоді ні. Тоді була Тека, де грав Міша Якимович, Атлетико (Мадрид), моя Валенсія … А ось зараз – так. Криза 2006-2008 років сильно вдарила по Іспанії, звичайно ж, і на гандболі відбилася. Особливо на гандболі, де рівень дуже впав. Всі повиїжджали до Німеччини, до Франції, там по-іншому справи йдуть.

Під час першого виїзду за Барсу подумав, що в автобусі пожежа. А винен був воротар…

– Барселона – як відомо, «більше, ніж клуб»…

– Коли я приїхав до Барселони, я не думав про масштаби, про те, що значить цей клуб. Барса – це релігія, належати Барсі – це ніби ти в братстві, в партії, в суспільстві. Тут і каталонська національна ідея, і відлуння Громадянської війни, після якого по всій Іспанії стало багато фанатів Барселони, нащадків республіканців. Чи не єдиним легальним способом протестувати проти режиму, щоб тебе не посадили, – це була підтримка команд Барселони. Зараз уже інші часи, але в крові барселонців залишилося це розуміння.

І коли в Валенсії трапилася біда з гандбольною командою, мій представник мені сказав: «У Валенсії ти не залишаєшся. Кличе Барса». Відповідаю: «Добре, дай мені подумати». А він каже: «А що ти будеш думати? Не треба думати, я за тебе відповім. Ти їдеш в Барселону».

У ті часи все, що я знав про Барселону – що їхня гандбольна команда в вісімдесят якомусь році грала з ЦСКА, і Саша Риманов розповідав, як їх там приймали, коли вони програли фінал Кубка кубків, і яка там була атмосфера. Що Олімпіада там відбувалася, на яку я не потрапив.

Але коли я побачив, що це за клуб, усвідомив його велич. Я потім дякував долі, що Барса мене помітила, і я дізнався, що це таке. Не було проблем влитися в Барселону, тому що там дуже навіть нормальні хлопці, з ними виграли Кубок кубків, потім п’ять Кубків чемпіонів поспіль, Ла-Лігу важко було виграти – а ми шість разів взяли золоті медалі.

– Що в гандболі Барселони було іншим, ніж у радянському гандболі? Чим можна було вас здивувати після Мироновича, Полянського, Євтушенка?

– Моя перша поїздка на гру. Дивлюся: в автобусі щось горить. Повертаюся – воротар Лоренцо Ріко сидить і курить. І тренер Валеро Рівера сидить. Питаю: «Нічого, це нормально?». – «Звичайно, нормально». Хлопці в Барсі могли покурити, випити вина. Не було заборони. Але при цьому я не пам’ятаю, щоб нажиралися.

А ось у нас, в СРСР, забороняли, але курили з десяти чоловік сім. Але наш менталітет в той час був інший. У нас поки мордою в салат не падав – не зупинявся. А у них – якщо це не на шкоду роботі, роби, що хочеш. До того, як прийшов я, у них був лінійний – югослав Вукович. Кажуть, він після першого тайму курив в душі, тому що був настільки залежним від нікотину, і ніхто йому нічого не говорив, тому що це не позначалося на результаті. Знову ж таки, це не відсутність професіоналізму, навпаки – люди відчували себе професіоналами, знали міру і не порушували режим.

Що ще здивувало? Тут система змагань інша. У нас раніше було як – поїхав на тиждень і граєш п’ять ігор поспіль. А в Іспанії гра кожні суботу або неділю, одна на вихідні. Ми в Барселоні виїжджали на збори – в перший тиждень в гори, а потім, наприклад, на Канари. Але, як правило, ми сиділи всі вдома, не було роз’їздів – тільки для ігор. І тренування, навантаження теж не можна порівнювати. Ти працюєш на зборах і виходиш на пік форми, коли починаєш грати відповідальні ігри чемпіонату – проти Тека або ще кого з грандів, коли в Лізі чемпіонів виходиш на сильних суперників.

– А як у вас складалося спілкування з Валеро Ріверою? Коли змогли розуміти його?

– У мене були з ним досить різнополюсні відносини, тому що я завжди говорив правду, і траплялося, що у мене були з ним конфлікти, але знову ж таки, він мене поважав. Уяви, в перші вісім років він мені контракти пропонував рік за роком. Я йому був потрібен, але, щоб мене мотивувати – щороку мені треба кричати, що я маю заслужити продовження контракту. А потім, коли мені виповнилося 36 років, Валеро до мене приходить і каже: «Стільки років я тобі таке робив, а тепер давай одразу чотири роки». Він зі мною до 40 років підписав контракт як премію за моє ставлення.

Але Рівера хитрий, запропонував: «Я тобі дам контракт на чотири роки, але ти повинен відмовитися від збірної Іспанії». Мені вже було 36 років, я подумав, що тривалий контракт краще, так що від збірної відмовився, хоча не хотів цього робити.

До збірної Іспанії пішов заради Олімпіади та паспорту

– Я чув, що за збірну СРСР ви зіграли 151 матч, за Іспанію – 80. А за Україну скільки?

– Жодного.

– Чому так сталося?

– А тому що ось такий інтерес був у України до мене. Не знаю, це у них треба запитати, чому я ніколи не грав.

– Іспанська збірна тоді натуралізувала багато гравців, був той же киргиз Дуйшебаев, інші хлопці з країн колишнього «варшавського договору». Ви, як новоявлений іспанець, який грав за збірну, перейнялися духом чи це була просто робота і додаткова ігрова практика?

– Це ще й можливість отримати паспорт. Для цього потрібно було отримати право на проживання і десять років прожити легально, але й це не гарантувало, що його тобі дадуть. А мені, як збірнику, паспорт зробили за шість місяців. Плюс – це ж був шанс поїхати на Олімпіаду, на чемпіонат світу, що теж цікаво.

Що я відчував? Не знаю. Не було такого почуття, як якщо б за рідну країну виходив під свій гімн. Але, разом із тим, я завжди по повній віддавався в іграх за Іспанію. Спасибі їм, повірили в мене, допомогли, тому я відіграв п’ять років у збірній Іспанії, поки Валеро не сказав віддати пріоритет клубу.

– За цей час у вас – чудова колекція нагород: медалі Чемпіонату Європи і Олімпійських ігор…

– Олімпіада в Сіднеї. 2000 рік, мені 35, відмінно тоді гралося.

– Тим більше, ваша статистика – вісім матчів і двадцять один м’яч на цьому турнірі.

– Ти ось мені цифри говориш, а я ніколи їх не рахував. Я більше провокував пенальті, ніж голів забивав, тому я ніколи не зважав на свою статистику. Головне – це результат команди. А якщо вже ти в ній, тобі довіряють, то це головне.

– А в чому хитрість, щоб заробити пенальті?

– Може, десь були інші лінійні, які при лові м’яча були набагато кращими, ніж я, але у мене була така якість, що коли я м’ячем заволодів, мене зупинити вже було неможливо. Мав техніку піти від захисника, вагу, силу…

Але в захисті мені не подобалося опікати маленьких. Ось це була моя вада. А ось якщо гравець вищий, такий, як я, – тоді клас. Особливо йти з ним в контакт – це есенція болю. У гандболі що ще мені подобалося, це звуки гри. Коли контакт тіла з тілом – це звук. Ось це красивий біль.

Попросили заповнити місце на тренуванні, в результаті ще сезон 2007/08 за Барсу відіграв

– Барселона успішна в усіх видах спорту, де грає: футбол, гандбол, баскетбол, інші види. Це – суперклуб. А чому ж ви перейшли перейшли в Кіль?

– Я грав до 40 років. І ось, коли був 2005-й, вже підходив момент, коли мені треба було зав’язувати. Я рідко пропускав матчі, до 40 років через травми був відсутній у стількох іграх, що мені вистачить пальців на одній руці. Ніколи не травмувався, грав по 60 хвилин і в захисті, і в нападі. Думав, що я вічний, розумієш?

І тут в грудні 2005-го я рву всі зв’язки на правому плечі. Головка, яка на плечі, була лисою, бо всі ось ці сухожилля, які рухають руку, повідмирали. У мене ці чотири зв’язки були вирвані з кістки, перебували на шиї. Задавнена травма. Я її десь відчував, бо кидав м’яч по воротах, не піднімаючи руки. Але в якийсь момент – звичайний контакт з і Юрком Нестеровим, він захищався проти мене, трошки підштовхнув мене в спину, і я почув незрозумілий хруст. Біжу на захист і не можу відокремити свою руку від тіла. Вона повисла. Лікар запитує: «Що трапилося?». – «Нічого страшного».

Дограв якось, роблять мені знімок, лікар каже: «Ну все, Андрій, у тебе таке сталося…». А я кажу: «Скільки там? Місяць?». Він відповідає: «Ні, це півроку мінімум». А мені до кінця контракту і, можливо, кар’єри всього 5 місяців залишалося. Я зараз тобі це говорю, у мене мурашки по шкірі. Невже не вийду більше на майданчик? Я почав плакати. Лікар мене заспокоює, а я кажу: «Давай, оперуй завтра».

Мене прооперували, два рази на день ходив на відновлення, через три місяці вже тренувався і ще через два тижні вже грав. У мене була мета – закінчити спортивну кар’єру на майданчику. Остання гра, ми виграли Лігу чемпіонів і чемпіонат Іспанії, ейфорія така, все… Закінчую… І у мене почалася криза сорока років. Вночі гандбол снився…

І хоча я почав працювати в одній фірмі, два роки м’яча в руці не тримав, дзвінок у березні 2007 року: «Андрій, дзвонять з Кіля. Хочеш поїхати пограти?». – «Ви що? – кажу. – Я два роки не граю». Кажуть: «Нічого страшного. Приїжджай, допоможи нам». У них трапився форс-мажор, купа кадрових втрат, навіть мене, 42-річного ветерана, з «відставки» висмикнути готові. А для гандболу Німеччина – це одна з головних країн. Пограти в Бундеслізі – вже дорогого варте, а Кіль – це ще й учасник Ліги чемпіонів, могутня команда. Вирішив я, що поїду, ризикну.

Приїжджаю в Кіль, а на наступний день вже гра – півфінал ЛЧ ЄГФ проти іспанського Портленд Сан-Антоніо. І я після одного тренуванням виходжу в основному складі. Той матч ми виграли в три м’ячі, а там програли в два, коротше, до останньої секунди було невідомо, хто виграє. І відіграв тридцять хвилин в захисті, ще й добре діяв. Був на такому заводі, що розривав там усіх.

І все – потім відіграв за Кіль десь двадцять матчів загалом, причому, в основному, по 60 хвилин без заміни, тільки в захисті. Ми здуру виграли Лігу чемпіонів, Бундеслігу і Кубок Німеччини. Трофей Євроліги для мене – сьомий в кар’єрі. Це рекорд і зараз. Але не тільки в нагородах справа.

Я вважаю Кіль одним з найбільш емоційних періодів моєї кар’єри. Я відчував цей колектив як ніхто інший. Для мене цей «пізній» гандбол дуже багато значив. На кожному тренуванні, на кожній грі я жив, наче останню хвилину. Я завжди говорив, що якщо гандболіст не зіграв в Бундеслізі – він не все бачив. Не в образу, але Ліга АСОБАЛ в Іспанії – це такий мізер у порівнянні з Бундеслігою по організації, по відвідуванню в залах, по тому, як люди проживають це, перед грою, після гри …

Ми грали в Німеччині проти команди, яка вже вилітала з Бундесліги. Зрозуміло, повинні були вигравати. Каже мені одноклубник Карабатич (а для мене Нікола – це гандбольний Мессі всіх часів і народів): «Сьогодні буде повний зал, 11 тисяч». Думав, він жартує. Ні, Бундесліга – це інший світ.

Закінчився сезон, мені зробили проводи, як ніби я десять років там грав. Плакат зробили на півтрибуни із моєю фотографією. Я плакав. Наче з родини йшов!

– Але ж із гандболом після цього ви не зав’язали!

– Так я вже почав було тренувати дітей в Барселоні. Але перед грою із Чеховськими ведмедями у Барси травмувався гравець. Перед грою робили тренування 6х6 – однієї особи не вистачало. Тренер Маноло Каденас покликав: «Кросівки є? А встань-но в захисті, треба потренувати напад». Ну, я вийшов, «убив» всіх – ніхто не пройшов. Подивився Маноло і каже: «Слухай, коли повернемося до Барселони, в наших інтересах, щоб ти нам допоміг тренуватися». Я в клубі працював, для мене це не було проблемою, та й цікаво дурня поваляти з молодими.

Обговорювали можливість, щоб я очолив збірну України, але це так і залишилося розмовою

– Ви згадали «гандбольного Мессі». А сам Карабатич в результаті теж в Барсі опинився…

– Я завжди, навіть коли тренером дітей був, виділяв уміння гравців захищатися. І коли мене запитують, хто для мене найкращий гравець, я завжди шукаю конфліктного – не того, який тільки нападав, а того, який ще й захищався. Наприклад, Карабатич: Нікола – всюдисущий, куди не кинь оком – він і в захисті, і в нападі грає на команду, тактично розумний, на майданчику боєць, переможець поза майданчиком, який з товаришами – такий і на тренуванні. Зараз йому 35, грає вже в ПСЖ.

– А як ви в підсумку здобули освіту?

– Коли я приїхав в Запоріжжя, факультету по захисту рослин, на якому я навчався в Київській сільгоспакадемії, там не було. Йти в ЗІІ? Але я якось не бачив себе інженером. Ну, і пішов я на факультет фізичної освіти в Запорізькому інституті, закінчив його практично достроково, тому що в перший рік мені зарахували моє навчання в академії, і за три роки я отримав диплом. Здавав іспити, старався, все нормально пройшло.

– Унікальний досвід як гравця – як ви його використовуєте як тренер? Як складається ця робота?

– Тут, в Барселоні, Каталонії, взагалі в Іспанії – працювати тренером і жити як тренер можна тільки якщо ти тренуєш Барселону. Всі інші мають працювати, щоб заробити на життя. А щоб нормально себе почувати – треба кудись їхати. Я їхати з Барселони не хочу, тому що в клубі працюю. Але були можливості рвонути за кордон.

Була одна команда, не дуже давно, як досвід, було б цікаво поїхати, але я не поїхав. Було таке, що років сім тому шукали тренера для збірної Росії, і Ортега, мій хороший товариш (він зараз тренує Німеччину), балотувався на цю посаду і хотів, щоб я з ним поїхав – зрозуміло, якщо їхати в наші країни, треба щоб хтось тобі допоміг.

Була розмова поїхати в Запоріжжя тренувати, але нічим не закінчилася. Неофіційно, скажімо так, обговорювали зі мною можливість тренувати збірну України, але і це залишилося тільки на словах. А тут я вже вдома, тренував у Барселоні юнацькі та молодіжні команди, потім любителів, але зараз я віддаю весь час моєї роботи в клубі, і тільки якщо з’явиться щось таке, що мене зачепить, можливо, погоджуся.

– Як живуть і дружать команди різних видів спорту клубу «Барселона»? Наприклад, бувало, щоб всіх збирали на якісь заходи, свята або семінари?

– Звичайно, тут багато заходів є. Футбол, безперечно, живе трошки так особливо, у них свій мікроклімат, а всі інші види спорту – так, ми всі перетинаємося. Раніше і до футбольної команди доступ був більш вільним. Зараз, звісно, вони трошки ізольовані, і це природно, тому що коли вони виїжджають на машинах з спортивного містечка, там такі натовпи стоять…

– Зараз, імовірно, перехідний період. А яка футбольна Барселона вам подобалася більше – Кройффа чи Гвардіоли?

– Не можна порівнювати. Кройфф – це був піонер, він зробив революцію, Гвардіола її продовжив. Обидва вони – феномени і герої клубу. Зрозуміло, що наступник перевершує попередника. Це як інформатика – візьмеш п’ятирічний комп’ютер, його не можна порівнювати з комп’ютером, який у тебе на даний момент. Еволюція відбувається в усьому, в спорті теж. Це як запитати: «Хто кращий – Пеле або Мессі?». Як можна порівнювати?

– Чигринський – єдиний наш легіонер у футбольній Барселоні. Доводилося чути, що був запрошений особисто Гвардіолою, а в клубі на нього не розраховували і звинувачували в тому, що він іспанської і каталонської мови не вивчив. А що говорили в той час про Діму в вашому місті?

– Я говорю каталонською. Це не буде перепоною для адаптації, тому що у футбольній команді каталонською розмовляють лише каталонці, але в загальному колі розмовляють іспанською та англійською. І багато гравців, які знаходяться в команді рік-два, теж не говорять іспанською. Це не головна причина.

Успіх в спорті залежить не тільки від твоїх технічних і тактичних якостей, але і від емоцій, удачі, вміння перебувати в потрібний момент в потрібному місці.

Якщо ти видатний гравець в одній команді, це не означає, що ти будеш грати на тому ж рівні в іншій команді, особливо якщо ти переходиш в Барсу. У гандболі теж бувало, що приходили гравці, які виділялися в своїй команді, але в Барселоні не змогли розкритися. А може бути і навпаки, і частка удачі повинна бути. Чигринському цього не вистачило.

– До речі, про ваших одноклубників. Знаю, що один із них, Ін’які Урдангарін, навіть став членом королівської сім’ї. Коли про це дізналися?

– Тренер нас зібрав на тренування: «Перш, ніж ви дізнаєтеся це через пресу, Ін’які вам хоче щось сказати». І ось Ін’які нам повідомив, що зустрічається з принцесою і вони будуть одружуватися. Ось так ми про це дізналися.

– Як він змінився, ставши членом королівської сім’ї?

– Як спортсмен – ніяк. Він завжди був відповідальним і сумлінним, таким і залишився. Не пропускав тренувань, грав з повною самовіддачею. Думаю, років зо два він ще відіграв після одруження з принцесою, потім зав’язав. Зрозуміло, що життя в королівських кулуарах трошки інше… Потім у нього були проблеми… Зараз він відбуває тюремний термін…

– Кажуть, він навіть з охоронцями приходив на тренування гандбольної Барси.

– Було. Коли ми ходили в парк бігати, вони за ним бігали. Я якось їм жартома сказав: «Добре, що принцеса вийшла заміж не за Мартіна Фісса (це бігун-марафонець, знаєш?). Тому що довелося б вам марафон бігати».

Якось, пам’ятаю, ми з Більбао їхали, а Ін’які терміново в Барселону треба було. А автобусу належить їхати суворо 90 км/год. Ін’які говорить водієві: «Давай. Тисни!» – «Та ти що, я ж не можу». А він такий: «Та ти давай, нічого не буде». Приїхали в Барселону трошки раніше, ніж треба.

А яке ваше ставлення до ситуації, яка була в Каталонії з відділенням? Вони мають рацію, каталонці, чи іспанський центральний уряд?

– Ми праві.

– «Ми». Я почув.

– Я вважаю, що діалог має існувати. «На ні і відповіді немає» – так не можна. Якщо якась є думка у певної маси людей, до неї треба прислухатися. Потім можеш думати – згоден або не згоден, але сісти і розмовляти – це має бути. Ми зараз не говоримо про сталінські часи, а про нормальні демократичні країни.

– Як Іспанія і Каталонія зокрема переживають коронавірус? У нас уже тривалий карантин, наприклад.

– Я всього один раз вийшов з дому продукти купити за перші тижні карантину. Зрозуміло, є люди, які його дотримуються, є такі, що ні. Думаю, що це буде надовго і не так швидко це закінчиться, як багато хто вважає. Те, що відбувається, що люди хворіють і вмирають – це жах. Це одна сторона. Але інша, не менш важлива, яка відіб’ється на населенні всього світу – це економічні наслідки. У нас масово звільняють людей, ходять чутки, що і в клубі теж будуть звільняти… І якщо подумати, чому все це відбувається, яка причина, мене б не здивувала ні одна відповідь.

Дуже переживаю зараз за батьківщину… Який у нас менталітет? Чи зможемо ми бути такими дисциплінованими, як китайці, і сидіти вдома, не виходити? Китайці зможуть це побороти. Німці зможуть це побороти. Шведи зможуть. Тут, чим далі на південь або на схід, менталітет інший.

– Щоб не закінчувати на поганий ноті, питання про майбутнє: як ваші діти? Вони вже іспанські громадяни? Чи пов’язаний хтось із них зі спортом?

– Звичайно, всі тут живуть. Ні, зі спортом не пов’язані. Молодший закінчує університет по морській спеціальності. Старший закінчив факультет політичних наук, але працює не за фахом, у нього своя фірма. Я працюю в клубі, в спортінтернаті. До речі, там, де я жив, є спортивний комплекс, що носить моє ім’я. Здається, він єдиний з іменем гандболіста в Каталонії. Як при такому ставленні не бути вірним цій землі? Вдячний Барсі, я тут відбувся по-справжньому як спортсмен.

варіант матеріалу

Оперативное видео самых важных и красивых голов в нашем канале в Телеграме

Джерело: Sportarena.com

Рейтинг записи: 12345


Рейтинг букмекеров
#букмекерописаниебонусоценкасайт
1 Фаворит обзор 10 000₴ + 300 FS
5
РЕГИСТРАЦИЯ
Или аккаунт Sportarena