Бишовець – актор, Параджанов – режисер фільму про футбол

Київське «Динамо» – володар Кубка кубків і Суперкубка Європи. Донецький «Шахтар» – володар останнього в історії Кубка УЄФА. «Дніпро» – сенсаційний фіналіст Ліги Європи. Збірна України – перший із т.зв. пострадянського простору чвертьфіналіст чемпіонату світу. Україна спільно з Польщею – організатор, напевно, найкращого за всю історію фінального турніру чемпіонату Європи з футболу. Троє володарів «Золотого м’яча» найкращого гравця року.

Навіть поруч із нашими найбільшими трагедіями – також футбол. У міста Прип’ять – своя футбольна команда, яка в дні Чорнобильської катастрофи мала проводити календарний поєдинок. Під час війни на Донбасі «футбольними переселенцями» виявляються десяток клубів – вони переїжджають з міста в місто, грають на стадіонах без глядачів. А десь із низин футболу пробиваються юні «самородки» – гравці з бідних родин і глибокої провінції, які в пошуках кращого життя зовсім юними їдуть досягати успіху в спорті.

Це не лише перелік подій і феноменів вітчизняного футболу, а ще й набір сюжетів для кіношників. Десятки сценаріїв для драми, комедії, можливо, навіть детективного жанру чи трилеру підготував наш футбол. Але при цьому фільмів про нього – обмаль, а хороших – взагалі одиниці. Чому так і чи є ці приємні винятки? Про це ми розпитали знамениту кінознавицю, головну редакторку журналу «Кіно-Театр» Ларису Брюховецьку.

Перший український фільм про футбол намірявся зняти ще великий Довженко

– Передовсім, ваша думка про саме цей різновид кіно – фільми про футбол. Чи траплялися вам футбольні кінострічки, які були б виконані на дійсно високому художньому рівні?

– Здавалося б, у країні, де футбол популярний і де є сильні футбольні команди, мало би бути десятки фільмів, цій темі присвячених. Та їх обмаль, усього п’ять, і, збираючи інформацію про них, неважко було помітити кілька закономірностей.

Перша з них пояснює причину їх незначної кількості: за радянських часів, особливо в першій половині XX століття, на тлі «гігантських» завдань, які ставила перед народом «керівна і спрямовуюча», захоплення футболом не належало до теми, яку треба особливо культивувати засобами кіно, популярність цієї гри й так була стабільною.

Наведемо один красномовний факт: молодий Олександр Довженко був шанувальником великих коміків – Макса Ліндера й Чарлі Чапліна. Тому мав намір поставити серію короткометражок з Дмитром Капкою («Капка одружується», «Капка-фінінспектор», «Капка-футболіст»), але керівництво ВУФКУ в особі Б. Ліфшиця відкинуло цю пропозицію як несерйозну, й Довженко мусив переключитися на політичний детектив.

– А який український фільм, присвячений футбольній тематиці, може претендувати на історичну першість?

– 1926 року, якраз тоді, коли Довженко безуспішно намагався «пробити» ідею про фільм на футбольну тематику, на Ялтинській кінофабриці ВУФКУ вийшла короткометражка «Герой матчу» («Болільник футболу»). Сценарій писали аж четверо авторів, серед яких був відомий сценарист Микола Борисов, що уславився сценарієм пригодницького фільму «Укразія».

Схоже, що ініціатива стрічки належала Леву Константиновському, адже крім того, що він був одним із співавторів сценарію, режисером, він ще й зіграв головну роль – Храпкіна, героя матчу. Шкода, що стрічка, як і багато інших українських фільмів 1920-х, не збереглася, і ми не маємо можливості побачити, яким тоді був футбол і якими – уболівальники.

Єдине, що знаємо про неї: це був кіношарж на уболівальників. А її жанрова належність, мабуть, не випадкова: приводів для сміху на той час було небагато, а над футболом жартувати не заборонялося. Зрештою, підтверджують це майже всі фільми про футбол радянських часів – вони, крім найостаннішого, належать до розважального жанру. І ця жанрова особливість є другою закономірністю.

Лавров грав тренера, Сова – футболіста, а Тарапунька – репортера

– Футбол уже в ті часи був найбільш популярним видом спорту та одним із найвідвідуваніших масових заходів. Коли з’явився наступний кінофільм на цю тематику?

– Через двадцять років потому. Співавтором сценарію наступного фільму – 9-частинного «Центр нападу» – поставленого на Київській кіностудії 1946 року, був Євген Помєщиков. Він уславився тим, що написав сценарії для комедій Івана Пир’єва, поставлених так само в Києві, – «Багата наречена» і «Трактористи» – вони відповідали канонам сталінського стилю і набули популярності.

Після «Центру нападу», написаного спільно з Б. Ласкіним, Помєщиков ще кілька разів «ощасливить» Київську студію своїми сценаріями, зокрема «Щедре літо» (1951) та «Небо кличе» (1959), обидва у співавторстві, та знову-таки твором про футбол, але про нього згодом. Отже, двоє режисерів Семен Дерев’янський та Ігор Земгано разом з операторами Іваном Шеккером та Сергієм Ревенком створили цю стрічку. В головних ролях знялися Є. Деревенщикова (Олена), В. Доронін (Андрій), Б. Толмазов (Семен). Актор Київського театру російської драми Юрій Лавров зіграв тренера, а молодий Андрій Сова – Шувалова. Глядачі могли побачити на екрані й талановитого артиста естради Юрія Тимошенка (Тарапунька) в ролі репортера. Обидва, і Сова, і Тимошенко, згодом уславились як комедійні актори. Фільм мав на меті підняти статус саме радянських футболістів, показати, якими всебічно обдарованими були ці люди й жили вони не футболом єдиним.

…В один із найбільш напружених моментів футбольного сезону знаменитий центр нападу «Метеору» Андрій Кравченко покидає свою команду і їде в інше місто. Причина такого спішного від’їзду Кравченка в тому, що відомий футболіст є до того ж чудовим інженером, який розробив нову конструкцію мотоцикла. Серійне виробництво нової моделі вимагало присутності конструктора на мотоциклетному заводі. Але Андрій не покидає футболу. Він стає центром нападу команди міста, де розташований завод. Давній друг Андрія воротар «Метеора» Семен розцінює вчинок Кравченка як зраду своїй команді. Знову зустрічаються на футбольному полі Семен і Андрій, які грали в командах-суперниках.

Воротар «Метеора» докладає всіх зусиль, щоб не пропустити в свої ворота ні жодного м’яча від Кравченка. У цій грі перемагає досвідченіша команда «Метеора». Її гравці розуміють помилкове ставлення до старого товариша.

Авдюшко показав життя гравця після футболу. В його виконанні – доля футболіста-архітектора

– Починаючи з 1950-х років, коли київське «Динамо» здобуло Кубок СРСР, український футбол почав поступовий підйом. У 60-х він уже домінував у Радянському Союзі. Як на це реагували митці?

– Поступовим збільшенням кількості фільмів на футбольну тематику. Справді, в післявоєнні роки їх стало більше. Приміром, в 1953 році на Київській кіностудії знято фільм «Наші чемпіони» Марка Донського. От тільки в Анотованому каталозі «Радянські художні фільми» він відсутній: очевидно, його відносять до документальних. Є інформація, що фільм присвячено спортсменам-футболістам і що репортаж веде Вадим Синявський.

І от 1963 року шанувальникам футболу Київська кіностудія ім. О. Довженка презентує чергову кінокомедію – 8-частинну стрічку «Сувора гра». Цього разу сценарій Євгена Помєщикова втілили Григорій Ліпшиць та досвідчений кінооператор Олександр Пищиков. Знімалися в ній переважно російські актори: в головній ролі – футболіста Олексія Задорожного виступив популярний тоді Віктор Авдюшко, який за своє недовге життя зіграв 60 ролей, на думку фахівців, йому особливо вдавались ролі зовнішньо суворих, стриманих, мужніх, але добрих і мудрих людей. Роль Андрійка виконав москвич Коля Бурляєв, що став знаменитим після фільму Андрія Тарковського «Іванове дитинство». Маму хлопчика зіграла українська акторка Поліна Куманченко.

У комедії порушується серйозна проблема: що робити тим, хто закінчив кар’єру, як вибудовувати своє життя після здобутої своїм талантом шаленої слави. У фільмі футболіст знаходить своє нове покликання у вихованні молодих спортсменів. Після свого останнього матчу улюбленець вболівальників, 34-річний Олексій Задорожний, стає «пенсіонером» і йде з великого спорту. Важко людині, яка досягла слави, відмовитись від улюбленої справи, від успіху й поклоніння, і тому Олексій пристрасно бажає забути про той час, коли він був кумиром вболівальників. Тепер перед ним широка дорога в іншій царині – Олексій працює над дипломним проектом в архітектурному інституті. Але спортсмен-архітектор не залишає улюбленого футболу: він допомагає юнацьким командам оволодіти мистецтвом гри в м’яч. З цього змісту, щоправда, важко зрозуміти, чому «Сувору гру», герой якої викликає співчуття, віднесли до комедії.

У фільмі «Така вона, гра» вгадується інтелектуальне протистояння Лобановського та Маслова

– Валерій Лобановський та Олег Базилевич не лише досягнули найвищих успіхів для радянського клубного футболу, але й додали грі ореол справи наукової, вивіреної, інтелектуальної. Це мало втілення на екрані?

– Більш, як через десять років після «Суворої гри», 1976 року, кіностудія ім. О. Довженка випускає ще один фільм, присвячений футболу, тепер уже психологічну драму «Така вона, гра» за сценарієм В’ячеслава Вінника та Станіслава Токарева. Над стрічкою працювали як досвідчені майстри своєї справи – художник Михайло Раковський та оператор Микола Журавльов, так і молодь – режисери Микола Малецький та Володимир Попков. Головну роль – Миколи Бушуєва – зіграв популярний український актор театру й кіно Степан Олексенко, а в ролі його антагоніста – тренера Віктора Баса – російський актор Георгій Жженов.

Насамперед слід розкрити суть цього антагонізму. Конфлікт між тренером футбольної команди та найкращими гравцями – Бушуєвим і Міленковим – привів до того, що футболісти пішли з команди. Міленков повернувся в науково-дослідний інститут, а Бушуєв поїхав у провінційне місто, став тренером і, поклавши в основу тренувань науковий підхід до гри, в короткий термін досягнув великих успіхів. Герой Олексенка – Микола Бушуєв – називає тренування Баса дресурою. Бас – типовий диктатор, вважає себе істиною в останній інстанції й реагує на критику залізними аргументами. Але головним аргументом у футболі є успіх команди, і якщо команда Баса у вітчизняних турнірах виступала непогано, то в матчах міжнародних програвала.

Коли Баса у федерації футболу збираються звільняти, той говорить: «Чи я втомився, чи час змінився…». Справді, наприкінці 1960-х не можна було не помітити кардинальної зміни часу, утвердження тотальної свободи, і відповідно – змін у багатьох сферах суспільного життя, в тому числі в характері футбольної гри. Якщо у повоєнні роки в СРСР футболістами ставали діти-сироти, сильні і вольові, готові підкорятися жорстким командам тренера заради перемоги у престижній грі, то вже у 1960-х футбол стає, за словами одного з персонажів фільму, «великою людською драмою і великим святом єднання людей». В свої права вступає психологія, а також інші науки, що допомагають вибудувати тренування так, що перемоги на футбольному полі стають закономірними. Як саме – це і показано у фільмі.

Отже, це фільм про два різновиди футболу, точніше про протистояння гри, вибудуваній тільки на зусиллях волі й залізній дисципліні, та гри, що передбачає інтелектуальну основу, точні розрахунки, тобто науковий підхід. Фільм зняли в Києві не випадково – саме тут, стараннями тренера Валерія Лобановського – і виник інтелектуальний футбол. Власне, уславлений тренер і був прототипом головного героя Миколи Бушуєва, й актор Степан Олексенко, зовні схожий на нього, чудово передав риси характеру цікавої й багатогранної особистості – цілеспрямованість, волю до перемоги, доброту і сердечність, готовність свої сили і знання віддати справі життя.

Фільм – це погляд на справи футболу не ззовні, а зсередини. Головний конфлікт у стрічці розгортається не лише в персональному вимірі, як конфлікт, умовно кажучи, між Масловим і Лобановським, він універсальний – це конфлікт між грубою, часто бездумною силою і мудрістю пошуковців. Повторюється він, відколи існує людство. Саме тому цей фільм, який є у вільному доступі в мережі, варто подивитися. Якісні діалоги, якісна гра, окрім Олексенка і Жженова, молодий Борис Щербаков зіграв Женю Синицина, красуня Антоніна Лефтій зіграла Олю, досвідчений Микола Гринько – голову федерації футболу, а молодий Володимир Абазопуло – футболіста, який озвучує мету футболу: сам забий, не дай іншому. «Така вона, гра» цікава також хронікальними фрагментами реальних матчів. Фільм здобув бронзову медаль на Всесоюзному фестивалі спортивних фільмів у Ленінграді 1979 року.

Бишовець, який достроково завершив кар’єру, грав травмованого гравця. А Параджанов знімав футбол на селі

– Відомо, що свою роль у кіно мав колишній форвард «Динамо» Анатолій Бишовець (хай фільм «Дід лівого крайнього» й не віднесеш до творчих успіхів режисера Осики). А великий режисер Сергій Параджанов знімав фільм «Перший парубок» про сільський футбол. Чи можна назвати ці фільми успішними чи популярними?

– Є ще одна закономірність: найвідоміші стрічки українського кінематографу, які у глядача асоціюються з футболом, – це дві комедії – «Перший парубок» Сергія Параджанова (1958) та «Дід лівого крайнього» Леоніда Осики (1973).

«Перший парубок» з’явився на хвилі посиленого заохочення керівництва кіностудії ім. О. Довженка ставити кінокомедії, які вважалися (і вважаються) найпопулярнішим жанром у кіно. Сценарій написали двоє авторів з Лубен Віктор Загоруйко і Павло Лубенський. Ішлося у ньому про спорт на селі. Коли автори познайомились із Сергієм Параджановим, вони з подивом виявили, що той зовсім не цікавиться футболом. Втім, футбольна гра у фільмі є, тільки режисер показав матч між командами двох сусідніх колгоспів у стилі абсурду.

Сценарій ліричної комедії «Дід лівого крайнього» Іван Драч і Леонід Осика назвали «Пензель старого майстра». Ішлося про сучасний Київ та життя однієї родини. Батько – Трохим Бесараб – маляр, який фарбує фасади будинків (таку ж професію мав батько Леоніда Осики). Осика був дотепний і мав прекрасне почуття гумору, а на головну роль запросив популярного комедійного актора Миколу Яковченка. Київ кінця 1960-х пишався досягненнями своєї футбольної команди, адже київське «Динамо» тоді виборювало перемоги на європейських чемпіонатах. Тож не випадково одним із головних персонажів став онук Трохима Бесараба – знаменитий футболіст «Динамо», а фільм дістав назву «Дід лівого крайнього». Осика вводить у фільм документальні фрагменти матчів і на роль внука запрошує футболіста Анатолія Бишовця.

Його персонаж, щоправда, з’являється в кадрі на короткий час, зате події час від часу обертаються довкола нього і згадується він постійно. Є у фільмі привід для гумору: під час матчу внука – того, що лівий крайній, – травмовано, його виносять з поля на ношах. З травми сміятися не випадає, а от з реакції на неї… Наступного дня, коли батько футболіста, директор НДІ, прийшов на роботу, співробітники висипали в коридор і не даючи йому проходу, запитують одне-єдине: «Як здоров’я Вашого сина?» Був привід задуматись, хто ж у наш час має справжню популярність? На жаль, фільм тоді на екрани не випустили й мало хто зміг його побачити. Хоча шанувальникам футболу його подивитися варто, аби відчути захоплення футболом.

На завершення згадаю цікавий документальний кінопортрет уславленого тренера Валерія Лобановського. Стрічку «Лобановський назавжди» режисер Антон Азаров випустив на студії Das Boot Production (Україна) в 2017 році.