Друге місце в естафеті на чемпіонату світу – це круто, питань немає. Перша медаль у найочікуванішій гонці світової першості – це сильно, жодних заперечень. Медаль, здобута у такій боротьбі з найкращими біатлоністками планети, цінується ще більше – і ця теза теж не підлягає сумнівам. Щоправда, радіючи призовому місцю, яке стало лише третім подіумом в сезоні, український вболівальник швидко забуває про інші невдачі. До того ж робить це настільки ефектно й просто, наче ось цей один успіх здатен перекреслити усі проблеми.
Вольове останнє коло естафети, під час якого Олена Підгрушна продемонструвала свій максимум, здолавши Марі Дорен Абер і Габріелу Коукалову, скоріш за все, стало для капітана синьо-жовтої команди останнім на цьому чемпіонаті світу. На даний момент Олена друга запасна у стартовому листі гонки з масовим стартом – для потрапляння у тридцятку найкращих Підгрушній потрібно, аби дві спортсменки відмовилися від участі в гонці.
Від зайвих нервів та спокійного потрапляння у мас-старт Капітана відділили всього три очки. Чи могла Олена десь здобути ці три залікові очки? Для цього достатньо було лише вийти на старт в гонці переслідування, де українка мала стартувати 34-ю. Однак тренерський штаб разом з президентом федерації біатлону вирішив зняти Підгрушну з тієї гонки.
Причина? «У старті Олени не було сенсу», – заявив тренер збірної Урош Велепец, і цим рішенням, по суті, позбавив біатлоністку участі в мас-старті. По-іншому вчинив чоловічий тренерський штаб – Дмитро Підручний вийшов на старт 28-м, зумів піднятися на 14-е місце, і завдяки цьому гарантував собі місце у мас-старті.
Ну помилився тренер, ну з ким не буває. Чи міг Велепец тоді уявити, що фінка Марі Лауканнен фінішує четвертою в індивідуальній гонці, а кореянка Катерина Аввакумова – п’ятою, і що саме ці дві спортсменки заберуть у Підгрушної місце у топ-30? Безперечно, не міг. З іншого боку, Урош Велепец – тренер, а не простий уболівальник, і він як ніхто інший повинен усвідомлювати важливість кожного очка.
Успіх в естафеті знову ввів усіх в стан ейфорії – він дозволив ненадовго повернутися у переможні миті Олімпіади в Сочі.
Однак тепер, після подіуму в естафеті, навряд хтось задумається над цим. Як і над тим, що ця медаль стала всього третьою для України у нинішньому біатлонному сезоні. А це, на секундочку, найгірший результат за останні п’ять сезонів – з меншою кількістю подіумів до чемпіонату світу синьо-жовті востаннє підходили ще взимку 2012 року, коли бронза Віти Семеренко у спринті стала всього другою нагородою української збірної.
Успіх в естафеті знову ввів усіх в стан ейфорії – він дозволив ненадовго повернутися у переможні миті Олімпіади в Сочі, коли жіноча збірна здобувала абсолютно заслужене золото. Більшість біатлонних вболівальників ще й досі живуть тими моментами, які назавжди залишаться одними з найкращих у їхній пам’яті. Що цікаво, не тільки через біатлон – за наступні декілька років криза заполонила геть усе, тому зараз так емоційно сприймаються флешбеки до тих «попередніх» часів.
Але, на жаль, срібло у естафеті на чемпіонаті світу 2017 року вдалося здобути не завдяки, а всупереч. На відміну від медалі 2014 року, воно не стало підтвердженням якогось захмарного рівня, як-от, наприклад, золото Німеччини, а лише довело незламність духу та характеру українських біатлоністок.
Найгірша тенденція, у порівнянні команд 2014 і 2017 років, захована в іншому – три роки тому синьо-жовта збірна була сильною не тільки командно, але й індивідуально, тоді як тепер уся ставка робиться на естафету, а надії на особисті успіхи виглядають занадто примарними. Коли до Олімпіади залишається усього рік, а єдиний шанс на медаль (до того ж уже не золоту) – це естафетна гонка, то жодних запитань про регрес біатлону в країні навіть не потрібно ставити. Усе і так зрозуміло.
Реальність набагато суворіша – 377 днів без перемог вчать цінувати будь-який успішний момент українського біатлону.
Могло б усе, безперечно, скластися по-іншому. Але для того потрібно було підпускати Анастасію Меркушину до стартів в основній команді не в 21 рік, а хоча б на рік-два швидше. Для того потрібно було врегулювати питання з підготовкою Ірини Варвинець ще минулого літа. Для того потрібно було більше довіряти Юлії Журавок, а не маринувати її увесь час в Кубку IBU. Таких «для того» можна підібрати ще немало, але виправляти щось уже занадто пізно.
Як наслідок, успіхи, до яких вболівальників привчила Валя Семеренко взимку 2015 року, остаточно залишилися в минулому. Реальність набагато суворіша – 377 днів без перемог вчать цінувати будь-який успішний момент українського біатлону. І не варто буде дивуватися, коли восени президент федерації оголосить завданням на сезон успішний виступ у естафетній гонці на Олімпіаді – ніхто не робитиме ставку на особисті результати, і такі ситуації, як з Оленою Підгрушною на цьому чемпіонаті світу, ставатимуть дедалі частішими.
Але жодних запитань чи претензій не виникатиме аж до естафети на Олімпіаді: та гонка стане квінтесенцією усього, тільки від неї чекатимуть результату. У цьому, власне, й полягає ризик – ставка на одну гонку або спрацює, або ні. Запасного варіанту не буде. А у випадку невдачі (читайте: відсутність медалі) будуть поставлені запитання, які дозріли уже зараз. Поки, втім, усі з задоволенням споглядають на біатлонний світ через рожеві окуляри, не замислюючись над цим: так банально легше.
P.S. Одне ще тільки застереження: занадто довге споглядання через рожеві окуляри загрожує поступовим перетворенням на жіночу російську збірну.
Добавьте «sportarena.com» в свои избранные источники Google News (просто нажмите звездочку)
Источник: Sportarena.com